Раді Вас бачити!

Розділ 8. Крихкість правди

Вечірній Поділ укрився сірою імлою, і світло вітрин на вулиці Петра Сагайдачного тремтіло в калюжах, мов уламки розбитого дзеркала. Анна та Ігор стояли біля входу до невеликої художньої майстерні, де Ліза Савицька орендувала куток для своїх картин. Над дверима похитувалася потерта вивіска, скриплячи на вітрі, а з прочиненого вікна тягнуло запахом олійних фарб і терпкого трав’яного чаю. поправила шарф, ховаючи пальці в кишені, щоб зігрітися. Її обличчя в тьмяному світлі ліхтаря було напружене, з ледь помітною тінню сумніву в куточках губ. Ігор стояв поруч і машинально постукував носком кросівка по бруківці. Думки про Лізу не відпускали його — її сльози в кав’ярні, нервові рухи, надто крихка щирість, у яку так легко повірити. І водночас — щось у ній не складалося. Він перевів погляд на Анну й на мить подумав, що її зосередженість завжди діяла на нього майже заспокійливо, як порядок серед хаосу.

— Довженко, — тихо мовив він, — якщо Ліза була біля лавки тієї ночі, то або вона щось бачила, або сама в цьому по вуха. Готова до чергових сліз?

Анна глянула на нього, і з її губ вирвався ледь чутний подих, що розтанув у холодному повітрі. Вона теж думала про Лізу — про її тендітність і ту межу, де біль перестає бути доказом.

Ігор хмикнув і штовхнув двері.

Усередині було тепло й тісно: стіни завішані полотнами з абстрактними мазками, столи заставлені пензлями й тюбиками фарб, у кутку — мольберт із недописаною картиною. Темні лінії на полотні нагадували той самий герб.

Ліза сиділа на старому дивані, чорна куртка сповзла з плеча, коротке волосся падало на обличчя, ховаючи очі. Вона підвела голову, щойно вони зайшли, і міцніше стиснула чашку з чаєм так, що побіліли кісточки пальців.

— Ви через тата? — голос її тремтів, мов натягнута струна. — Я вже все розповіла поліції…

Анна сіла навпроти. Рухи її були спокійні, зібрані, уважні. Вона помітила, як Ліза уникає погляду, як губи ледь здригаються, і подумала: ця дівчина схожа на полотно, де кожен шар фарби щось приховує.

— Ліза, — м’яко, але твердо сказала Анна, — сусідка, Єлена Гордієва, бачила тебе біля крамниці в ніч убивства. Близько одинадцятої. Ти ж казала, що була вдома. Чому?

Ліза здригнулася. Чашка дзенькнула об блюдце.

Вона підняла очі — мокрі, червоні.

— Я не брехала… — голос зірвався. — Я була там. Але не о одинадцятій. Десь до дев’ятої. Я хотіла поговорити з батьком. Він останніми днями був дивний, говорив про прокляття, про кинджал. Я думала, це просто його фантазії… Але я почула, як він сперечався з якоюсь жінкою.

Вона ковтнула повітря, намагаючись заспокоїтися.

— Я не бачила їх чітко. Я була зовні, біля входу… спочатку хотіла зайти, але зупинилася. Голоси були різкі. Я подумала, що це не той момент.

Анна ледь помітно звузила очі, але не перебила.

— А потім я пішла, — швидко додала Ліза. — Просто пішла. Я вже казала це поліції.

Ігор, стоячи біля мольберта, дивився на картину. Спершу він відчув лише знайомий дискомфорт — ніби щось у формі зачепило пам’ять, але не дало витягнути спогад. Потім — різкіше.

Герб. І кинджал у центрі.

У ньому щось клацнуло.

Не спогад повністю — радше його уламок: папка, архів, стара справа, медальйон із тим самим знаком. І різке відчуття незавершеності.

Ігор повільно повернувся.

— Ліза, — його голос став твердим, — ти це намалювала. Звідки ти знаєш цей знак?

Ліза зблідла.

— Папа показав… — прошепотіла вона. — Нещодавно. Сказав, що це пов’язано з кинджалом. І що за ним стежать. Я не повірила… але він наполягав, щоб я запам’ятала.

Вона опустила голову.

— Я думала, це його чергові історії…

Анна перевела погляд на полотно. Кінчик її пальців ледь напружився — майже непомітно, але цього було достатньо, щоб вона внутрішньо зібралася. Занадто точний символ для “фантазії”.

— Ліза, — сказала вона тихіше, — ти могла бачити когось ще тієї ночі. Не батька. Не жінку. Хто ще був там?

Дівчина підняла голову. У її погляді на мить з’явилося щось інше — не лише страх, а й упертість.

— Я сказала все.

Ігор зробив крок уперед, і його тінь лягла на полотно, майже злившись із намальованим гербом.

— Довженко, — тихо кинув він, не відводячи очей від картини, — або вона жертва, або дуже добре тримає удар. Але цей символ… він не випадковий.

Анна кивнула, не зводячи погляду з Лізи.

У майстерні стало тихіше. Навіть чай у чашці ніби перестав парувати.

За вікном вітер різко вдарив у скло, і здавалося, що тіні на Подолі рухаються швидше, ніж їм належить.