Раді Вас бачити!

**Глава 6**

Детективи стояли біля входу в підвал особняка Гриценка на Ярославовому Валу, де важкі дерев'яні двері, вкриті облупленою фарбою, скрипіли від найменшого дотику. У повітрі пахло вологою і старим деревом, а шум транспорту, що долинав із сусідніх вулиць, ледь пробивався крізь товсті стіни. Ігор згадував, чого коштувало йому отримати дозвіл на пошуки в підвалі від нинішніх власників, які не мали жодного відношення до Гриценка. Він світив ліхтариком, витягнутим із рюкзака, а в іншій руці тримав креслення Андрія Івановича, на яких підвал було позначено хрестиком із написом «старі сходи». Анна намагалася підтягнути вище рукави пальта, пальці її тремтіли не стільки від холоду, скільки від передчуття. Зникнення щоденника, зникнення Максима, натяки на доньку Гриценка — все вело сюди, у цей забутий куточок старого Києва.

— Ну що, Анно Марпл, готова до пригод? — Ігор посміхнувся, але голос його був тихішим, ніж зазвичай, видаючи напругу. — Якщо тут і справді сховок, то Максим міг натрапити на щось, через що його... прибрали. Або він сам утік зі здобиччю.

Олена говорила про замкнутість Максима. Ця таємничість тільки посилювала підозри. Анна кивнула, погляд її пробіг по кресленнях. Сходи, намальовані вицвілими чорнилами, вели до вузької ніші.

— Давай знайдемо цю нішу, у мене щодо неї якесь передчуття, — сказала вона, спускаючись скрипучими сходами. Промінь ліхтаря виловлював павутиння й тріщини в кам'яних стінах. — Якщо Гриценко сховав коштовності Бондарів тут, то хтось міг шукати їх до нас. Можливо, Максим. Хоча не факт.

Підвал був тісним, з низькою стелею, що змушувала Ігоря пригинатися. Вони дійшли до підніжжя сходів, де, згідно з кресленнями, мала бути ніша. Анна провела пальцями по холодних каменях, поки не наткнулася на блок, що злегка виступав. Вона інтуїтивно натиснула на нього, і з тихим скреготом камінь зрушив, відкриваючи запилюжений сховок. Усередині лежав маленький згорток — звичайний зошит, потертий, але цілий. Анна затримала подих, відкриваючи його. На першій сторінці було написано: «Федір Гриценко, 1865. Для моєї доньки».

— Це не щоденник, — прошепотіла вона, серце її закалатало. — Це щось особисте. Лист? Заповіт?

Ігор присвиснув, зазираючи їй через плече.

— Аннет, ти, як завжди, знаходиш скарби. — Він усміхнувся, додавши: — Твоя липа на Десятинній знову навела на слід, так?

Анна фиркнула, але усміхнулася. Вона знала, що липа — просто місце, де її думки прояснюються, але жарти Ігоря все одно гріли. Вона сунула зошит у сумку, поруч із книгою, яку читала перед сном. Паралелі між їхньою знахідкою та власною книгою змушували шкіру вкриватися мурашками. Вона глибоко вдихнула, відкриваючи книгу, збираючись показати потрібні рядки скептику Ігорю: «...Вона натиснула, і камінь піддався з глухим скрипом, відкриваючи вузьку нішу».

***

***

Софія і Тарас стояли біля дому при річці, про який говорила записка з тайника. Дощ залишив калюжі на бруківці, і газові ліхтарі відбивалися в них, як зірки в нічному небі. Дім був скромніший за особняк Войтовичів, з перекошеним дахом і темними вікнами, але щось у ньому змусило Софію завмерти. Записка натякала, що Аріна, яка втекла через борги родини, могла сховатися тут. Тарас стиснув її руку, пальці його були теплими, попри осінній холод.

— Якщо вона тут, ми повинні бути обережними, — сказав він тихо, м'яким, але рішучим голосом. — Хтось міг піти за нею... або за нами.

Софія кивнула, уважно вивчаючи дім. Вона відчувала, як його близькість надає їй сміливості, і на мить притиснулася до нього, вдихаючи запах його шерстяного пальта. «Дякую, що ти зі мною», — прошепотіла вона, і слова її повисли в повітрі, як обіцянка. Тарас усміхнувся, рука його торкнулася її підборіддя, піднімаючи погляд її до свого. «Завжди», — відповів він, і в цьому слові було більше, ніж обов'язок перед правдою. Вони постукали в двері, і стара жінка, що відчинила їх, подивилася на них із підозрою. «Кого шукаєте?» — запитала вона хрипко. Софія стиснула записку, відчуваючи, що вони на крок ближче до розгадки.