Раді Вас бачити!

Розділ 7. Тіні на площі

Контрактова площа в сутінках здавалася вирізаною зі старовинної гравюри: ліхтарі відкидали золотисті відблиски на мокру бруківку, а силуети трамваїв, що брязкотіли рейками, розчинялися у вечірньому тумані.

Анна та Ігор сиділи на лавці біля фонтану Самсона, де вода дзюрчала так, ніби перешіптувалася з містом. Анна тримала в руках паперовий стаканчик із чаєм, її пальці злегка тремтіли від вечірнього холоду. Обличчя, освітлене м’яким світлом ліхтаря, було задумливим, із ледь помітною зморшкою між бровами, що видавала напружену роботу думки.

Ігор, сидячи поруч, розсіяно крутив у руках старий брелок — сувенір із його прокурорського минулого: потертий мідний ключ із вигравіюваним гербом. Його джинси трохи вогкі від лавки, а недбало застібнута куртка додавала йому вигляду людини, яка не боїться ні дощу, ні таємниць.

Він дивився на площу, але думки були десь далеко — можливо, у тій справі двадцятирічної давнини, де він уперше побачив схожий герб.

— Довженко, ти знову мовчиш, ніби формулу виводиш, — буркнув він, глянувши на неї. — Чи Кравець настільки тебе вразив, що ти вже плануєш його арешт?

Анна фиркнула, відпиваючи чай. Її губи, ледь підфарбовані помадою, склалися в усмішку, але очі залишалися серйозними.

— Кравець слизький, як риба, — відповіла вона, ставлячи стаканчик на лавку. — Але його алібі мене непокоїть. Занадто вже ідеальне. А ти, Ігоре, краще скажи, чому твій Сергій досі не передзвонив. Обіцяв же новини.

Наче за командою, телефон Ігоря завібрував у кишені. Він дістав його, глянув на екран, і зморшки на його обличчі поглибшали, мов тріщини на старому асфальті.

— Слухаю, Сергію, — сказав він, увімкнувши гучний зв’язок. — Що там у вас? Знайшли вбивцю чи знову протоколи губите?

Хрипкий, втомлений голос Сергія прорізався крізь шум трамвая на задньому плані.

— Є дещо. Сусідка Савицького, Єлена Гордієва, дала нові свідчення. Спочатку наполягала на якомусь «чоловікові в капюшоні» біля крамниці в ніч убивства, а сьогодні раптом згадала, що бачила Лізу, дочку Савицького, біля входу. Близько одинадцятої вечора. Дивно, так? Ліза клялася, що була вдома.

Анна напружилася, її пальці стиснули стаканчик так, що папір зім’явся. Вона згадала Лізу в кав’ярні — червоні від сліз очі, нервові рухи, недомовленість. Тоді це здавалося скорботою, але тепер…

Вона глянула на Ігоря, чий вираз обличчя став жорсткішим — як у слідчого, який щойно знайшов тріщину в справі. Він мовчав, але його погляд говорив: «Я ж казав, вона щось приховує».

— Сергію, — тихо сказав Ігор, — перевірте, де Ліза була насправді. Камери, свідки — усе, що є. І скинь мені результати.

— Уже працюємо, — відповів Сергій. — Але, старий, обережніше. Якщо Ліза бреше, вона може бути не просто дочкою жертви.

Зв’язок обірвався, і тиша на площі стала важчою.

Анна дивилася на фонтан, де струмені води ловили світло ліхтарів, і думала, що Ліза зі своєю крихкістю й сльозами могла бути не лише жертвою обставин.

А що, як вона знала про контракт? Або про кинджал? Або про те, чого так боявся її батько?

Анна відчула, як усередині ворухнувся сумнів — але не щодо Лізи, а щодо себе. Щодо того, як легко вона повірила в її скорботу.

Ігор, ніби вловивши її думки, нахилився ближче. Його плече майже торкнулося її руки, і вона відчула знайомий запах — суміш мила й осіннього повітря.

— Аню, — тихо сказав він, — якщо Ліза була біля лавки, це багато змінює. Але я не вірю, що вона могла встромити кинджал у власного батька. Або… — він замовк, і його погляд на мить став зовсім іншим, ніби він хотів сказати щось значно глибше.

Анна повернулася до нього, її подих змішався з холодним повітрям.

— Або ми знову бачимо лише те, що нам показують, — закінчила вона за нього. Голос був рівний, але всередині наростало відчуття, ніби справа вислизає, як вода з фонтану крізь пальці.

— Треба поговорити з Лізою. І з Єленою. Хтось із них бреше. Або обидві.

Ігор кивнув, його рука мимоволі лягла на лавку поруч із її — так близько, що їхні пальці майже торкалися. Він не відсмикнув руку, і Анна не відсунулася.

Вони сиділи мовчки, дивлячись на площу, де тіні від ліхтарів спліталися в химерний візерунок, схожий на той самий герб.

І в цю мить Анні здалося, що тіні минулого, про які писав Савицький, були не лише в його листах.

Вони були тут. Між ними. У їхніх власних страхах і невимовлених словах.