Раді Вас бачити!

Глава 9. Сходи брехні

Анна й Ігор ненадовго заїхали до свого крихітного офісу на Сагайдачного, щоб обговорити подальші кроки. Вони так рідко тут з’являлися, що Анна вже почала сумніватися, чи варта ця оренда своїх грошей. Мабуть, було б простіше й дешевше зустрічатися, як раніше — у неї за чашкою кави або в тихому кафе під час обіду. А ще краще — в «Пузатій хаті»: там завжди можна знайти затишний куток і головне — не залишитися голодним. Треба буде сказати про це Ігорю й наступного місяця припинити ці зайві витрати.

Обличчя Анни з ледь помітною складкою між бровами було зосередженим, ніби вона складала пазл, у якому бракувало половини деталей.

Телефон Ігоря завібрував на столі, розриваючи тишу.

— Сергій, — сказав він, увімкнувши гучний зв’язок. — Привіт, брате.

— Є новини, і вони погані, — озвався Сергій. — Дмитро Пономаренко, друг Лізи Савицької, реставратор, мертвий. Його знайшли зранку в майстерні на Хорива. Упав зі сходів, проломив голову. Поруч — пляшка вина. Поліція списує на нещасний випадок. Але, знаючи вас, ви в це не повірите. Тим більше, він працював із Савицьким…

Анна одразу згадала Лізу, її ескіз із натяком на герб, і подумала, що смерть Дмитра, який був пов’язаний і з Савицьким, і з Лізою, виглядає надто вчасною.

— Сергію, — голос Ігоря став жорсткішим, — що на місці? Сліди, свідки? І чому ти дзвониш нам, а не займаєшся цим як належить?

— А звідки, думаєш, я тобі зараз телефоную? — буркнув Сергій. — Сходи хиткі, підлога слизька, вино розлите. Усе кричить: “п’яний упав”. Але я знаю твій нюх, старий. Можу організувати вам доступ, якщо хочете глянути.

Анна глянула на Ігоря.

— Ми їдемо, — сказала вона, підводячись. — Скидай адресу.

Дзвінок обірвався, і офіс наповнила тиша, яку порушував лише скрип підлоги. Анна подивилася на Ігоря, і на мить їхні погляди переплелися, як нитки старого візерунка. Вона подумала, що це розслідування, як і їхнє власне життя, залишає більше запитань, ніж відповідей.

Вулиця Хорива зустріла їх вогкістю й запахом кави з найближчого кафе. Майстерня Дмитра — непримітна будівля з обсипаною штукатуркою та заштореними вікнами — ніби зливалася з Подолом, який звик зберігати свої таємниці.

Анна йшла попереду, її підбори відбивали ритм по бруківці. Ігор трохи відставав, крутячи в кишені старий брелок. Його обличчя залишалося скептичним, але досвід підказував: це не випадковість.

Усередині пахло олійними фарбами й сирим деревом. Підлога була завалена клаптями полотен, уздовж стін стояли запилені рами, а в кутку — хиткі сходи на другий поверх. Поліцейська стрічка перетинала вхід, але перепустка Сергія, як завжди, спрацювала безвідмовно.

Анна присіла біля сходів. Провела пальцями по перилах і одразу помітила свіжу подряпину — тонку, ніби від викрутки. Один із болтів виглядав інакше: менший, ніби поспіхом замінений.

Вона нахилилася нижче. На щаблі виднілися глибші, вузькі подряпини — як сліди від інструмента. А біля основи сходів — темна пляма з різким запахом мастила, зовсім не схожого на матеріали майстерні.

— Ігорю, — сказала Анна, і в її голосі з’явилося напружене збудження, — це не випадковість. Болт замінили, сходи підрізані. А це мастило — не звідси. Хтось усе підлаштував. І головне — поліція це зафіксувала, чи їм зручніше вірити у пляшку вина?

Ігор присів поруч, уважно оглядаючи сходи. Лінії зморщок на його обличчі стали глибшими. Він провів пальцями по подряпинах, потім нахилився до плями.

— Ти маєш рацію, — тихо сказав він. — Це не нещасний випадок. Це вбивство.

Вони пройшли до робочого столу Дмитра, заваленого пензлями, банками фарби й аркушами паперу. Серед хаосу Анна помітила ескіз: лінії, схожі на ті, що робила Ліза для реставрації рами. Вони складалися у знайомий візерунок — той самий герб, але з додатковим елементом, ніби навмисно спотвореним.

Вона взяла аркуш. Пальці ледь тремтіли — не від холоду, а від передчуття.

Ігор уважно подивився на малюнок. У його погляді щось на мить клацнуло — не спогад повністю, а його тінь.

— Аню, — сказав він тихо, — цей ескіз міг дати Дмитру Ліза. А якщо він був у лавці тієї ночі…

Він не закінчив. Анна й так зрозуміла.

Їхні погляди зустрілися — коротко, точно, як завжди в моменти, коли слова вже зайві. Але ця мить швидко зникла, і Анна знову подивилася на аркуш.

— Ліза чула сварку в лавці, — сказала вона майже пошепки. — Дмитро міг бачити щось. І хтось не хотів, щоб він заговорив.

— Може бути й простіше, — відгукнувся Ігор. — Сходи старі, пляшка вина, необережність…

Він зробив паузу.

— Але ти права. Треба ще раз поговорити з Лізою. І з Єленою Гордієвою. Її свідчення про Лізу з’явилися надто вчасно.

Анна кивнула.

За вікном вітер гнав вулицею сухе листя, і воно шаруділо так, ніби саме місто намагалося щось прошепотіти. Але правда, як і тіні, завжди залишалася трохи осторонь — за межею видимого.