Раді Вас бачити!

**Глава 14 (заключна)**

Холодний листопадовий вечір огортав Контрактову площу, де шум натовпу й дзвін трамваїв змішувалися з запахом гарячих каштанів, що смажилися біля ларька. Анна сиділа в маленькій кав'ярні, пальці її нервово стискали стаканчик еспресо, чий гіркий аромат не міг заглушити її тривогу. Навпроти неї Ігор, усе ще хрипкий від застуди, гортав телефон, обличчя його, освітлене екраном, було в цю мить напруженим. Вони заманили Олега Кравчука на зустріч, стверджуючи, що знайшли «новий доказ» у справі щоденника. Анна відчувала, як гнів і втома борються в її грудях, але інтуїція, гостра, мов голка, шепотіла, що правда близько.

— Аню, він іде, — прошепотів Ігор голосом, що тремтів від кашлю. — Мій хакер записав наш дзвінок до нього. Якщо він проговориться, поліція отримає все. — Він підморгнув, але очі його були серйозними. — Тільки не сполохай його, нетерплячий наш детективе. Готуй свій скальпель.

Олег увійшов, погляд його метався по кав'ярні, а пальці теребили лямки рюкзака, який він зняв при вході. Анна випросталася, відкинула з обличчя пасмо волосся. Ігор непомітно натиснув запис на телефоні, усмішка його ховала напругу.

— Олеже, ми точно знаємо, що ти зустрічався з Максимом на Оболоні, — сказала Анна впевнено, голос її різав, мов холодний вітер. — І ти погрожував йому у Фейсбуці.

Олег зухвало усміхнувся.

— Погрожував? — перепитав він насмішкувато. — Це він ліз у мої справи! Я — нащадок Гриценка, не він. Щоденник, перстень — моє по праву. Він був ніхто, просто злодій з архіву.

— Ось тільки злодій з архіву чомусь мертвий, а ти живий, — зауважив Ігор, кашлянувши. — І труп знайшли якраз там, де ти з ним мав зустрітися.

— Я не зустрічався з ним на Оболоні, — відрізав Олег твердіше, ніж очікувала Анна. — Ми домовлялися, так, але я не приїхав. Передумав. Не хотів з ним бачитися взагалі, занадто нав'язливий тип. Можете перевірити в моєму телефоні — я писав йому, що скасовую зустріч.

Анна перезирнулася з Ігорем. Це звучало переконливо — і це турбувало більше, ніж пряма брехня.

— Скасував зустріч, — повторила вона, ніби зважуючи слова на вагу. — І все ж опинився в тому районі. Збіг?

— Я живу неподалік! — Олег розвів руками, в голосі забриніло роздратування людини, якій набридло пояснювати очевидне. — Заходив у магазин будматеріалів. У мене там ремонт. Хочете — покажу чек.

Він і справді дістав телефон, почав гортати, шукаючи щось у застосунку банку. Ігор подивився на Анну — у погляді його промайнула тінь сумніву. План тріщав.

_ Ми перевірим чек, не хвилюйся,- сказала Анна.- Ти впевнений, щодо дати покупки? Ти точно купував будматеріали саме в той день?

Олег напружився.

І тоді Анна мовчки дістала з сумки фотографію — крупний план мотузки, надісланий контактом Ігоря з відділку: на волокнах, у місці вузла, чітко виднілася темна пляма.

— Лабораторія вже закінчила аналіз, Олеже, — сказала вона, кладучи знімок на стіл перед ним. — На мотузці, якою задушили Максима, знайшли ДНК. Поки що в базі це фігурує як «невідомий чоловік». Але щойно ми вкажемо твоє ім'я слідчому — буде вже не невідомий.

Олег завмер, дивлячись на фотографію. Чек у телефоні так і лишився непоказаний. Кілька секунд він мовчав, і в цій мовчанці зникла вся його впевненість.

— Це нічого не доводить, — пробурмотів він, але голос зрадив — у ньому з'явилася тріщина. — Мало хто торкався тієї мотузки.

— Олеже, — сказала Анна тихо, майже з жалем у голосі. — Експертиза по ДНК не питає, скільки людей торкалися. Вона питає — чия кров. А це твоя кров, із подряпини на долоні, яку ти, мабуть, навіть не помітив тоді.

Він машинально глянув на свою руку — на ребрі долоні справді червонів тонкий, майже загоєний слід. Цей рух видав його остаточно.

— Я не хотів, — прошепотів він, дивлячись уже не на них, а в стіл. — Він не йшов на жодні умови. Кричав, що піде в поліцію, розкаже про вкрадений щоденник, про перстень... Я просто хотів його налякати, змусити мовчати. Мотузка опинилася в руках випадково, він сам рвонувся, я... — Він затнувся, очі його розширилися, ніби тільки зараз, вимовивши це вголос, він почув себе збоку.

Анна завмерла, серце її закалатало швидше.

— Налякати? — перепитав Ігор тихо. — З мотузкою на шиї?

Олег опустив голову, плечі його затремтіли. Він уже не сперечався, не шукав нових пояснень — лише сидів, втупившись у фотографію на столі, ніби вона була єдиною реальною річчю в кімнаті.

Ігор тихо кивнув Анні й набрав номер свого контакту у відділку.

— Готово, — сказав він у слухавку. — Можете під'їжджати. Він уже все сказав, запис є.

За двадцять хвилин поліція забрала Олега просто з кав'ярні, тихо, без зайвої уваги відвідувачів. Пізніше контакт Ігоря у відділку підтвердив офіційно: зразок ДНК на мотузці справді належала Олегу, а запис розмови став останнім цвяхом у справі. Розслідування завершили. Анна вирішила передати перстень матері Максима, а щоденник повернули до архіву. Вона відчувала щось схоже на полегшення, але аж ніяк не тріумф — гіркота від смерті чоловіка, якого вона так і не встигла зустріти живим, важким каменем лежала на серці. Це не було перемогою. Просто справедливість, здобута надто пізно для одного й надто дорогою ціною для іншого. Липа, позбавлена свого шелестливого листя, не могла її заспокоїти й тільки тихо гойдала гілками, мов мати хитає головою, бачачи засмучену дитину.

***

***

Теплий вечір у Черкасах заливав маленьку дерев'яну церкву золотим світлом заходу, де запах ладану й квітів змішувався з подихом яблуневого саду. Софія стояла біля вівтаря, плаття її, просте, але сяюче чистотою, тремтіло під легким вітерцем. Тарас, високий і спокійний, тримав її руку, очі його, повні любові, світилися рішучістю. Аріна, у скромному платті, стояла поруч, обличчя її, ще недавно бліде від страху, тепер було спокійним. Господарі дому, чий шлюб був зітканий з любові, усміхалися, спостерігаючи за вінчанням. Молодята втекли з Києва, ухилившись від людей Савицького, і Черкаси стали їхнім притулком. Софія викладала французьку, голос її звучав м'яко, мов мелодія, навчаючи дітей господарів. Тарас навчав малюванню, ескізи його оживали на полотнах, надихаючи учнів. Аріну прийняли як помічницю в домі, і вона, вперше за довгий час, відчувала себе частиною родини. Господиня, повненька жінка з теплими очима, обійняла Софію після церемонії. «Любов — це дар», — сказала вона. — «Живіть нею».

Десь у минулому, під липою Петра Могили в Києві, залишився їхній страх, а тут, у Черкасах, починалося нове життя.

***

***

Подобається? Щось зовсім мало коментарів ... Хто похвалить мене краще всіх?)))))

Цього разу, хто добрався до історії N5 в якості бонуса дам прямий спойлер на неї.

Детективна повість про розслідування вбивства молодого історика Олексія Кравця, який шукав загадковий медальйон роду Войтовича. Розплутуючи справу, Анна та Ігор відкривають давні сімейні таємниці , що призводить до нових злочинів і викриття справжнього вбивці.

А ще зроблю зізнання- я пишу не лише детективи. В моєму арсеналі і фантастика, і дуже - дуже відверта еротика, і сучасні романтичні книжечки.