Раді Вас бачити!

Глава 11. Містика в індіго

Ольга Власенко стояла біля вікна своєї квартири на Володимирській вулиці, дивлячись на осінній Київ, де дощ стукав по дахах, як пальці по старому фортепіано. Їй було за п’ятдесят, але постава залишалася прямою, як у статуетки з її колекції, а довге волосся, злегка посріблене сивиною, було заплетене в косу, що спадала вздовж сукні кольору індіго. У кімнаті пахло ладаном і старими книгами, полиці були заставлені кришталевими кулями та гравюрами з давніми символами.

Вона щойно поклала слухавку — дзвонила Ліза Савицька, яка попередила про візит детективів, і тепер Ольга нервово перебирала край сукні.

«Вони прийдуть, — подумала вона, — і знову почнуть копатися в минулому, яке я поховала».

Її темні глибокі очі відбили у склі блискавку, що спалахнула над Софією Київською.

Дзвінок у двері розірвав тишу. Ольга відчинила, і до квартири зайшли Анна та Ігор — мокрі від дощу, який посилився після їхнього візиту до Єлени Гордеєвої. Було близько четвертої години дня — сонце вже хилиталося до заходу, забарвлюючи небо в тьмяний оранжевий, а вулиці Володимирської наповнювалися тінями старих фасадів. Анна струсила краплі з шарфа. Ігор витер ноги об килимок.

— Ольго Петрівно, ми можемо зайти? — запитала Анна. — Ліза сказала, ви на нас чекаєте.

Ольга кивнула, її губи стиснулися в тонку лінію, але вона відступила, пропускаючи їх.

— Зніміть взуття, мокрий одяг і проходьте, будь ласка, — сказала вона низьким голосом із легким відлунням, ніби з давнього колодязя. — Сідайте. Чай? Чи одразу до справи? Я ж наче вже все розповіла.

Вітальня була наповнена містичними атрибутами: свічки в бронзових підсвічниках, карти таро на столі, гравюра з козацьким воїном на стіні. Анна присіла на диван, тримаючи рівну поставу, попри наростаючий біль у спині, а Ігор, як і раніше, залишився стояти. Його погляд ковзнув по кімнаті, затримавшись на гравюрі — він переконався: герб на щиті воїна був схожий на той, що вони бачили в крамниці Савицького. Ольга помітила це, і її пальці мимоволі стиснули підлокітник крісла.

— Ми знову щодо справи Олега Савицького, — почала Анна, її пальці постукували по коліну — звичка, що видавала напруження. — І Дмитра Пономаренка. Ви знали їх обох. Ліза чула жіночий голос у крамниці тієї ночі, коли був убитий Олег Петрович. Ваш?

Ольга здригнулася, її коса злегка хитнулася, але вона швидко взяла себе в руки, очі спалахнули, як жар у каміні.

— Мій?! — перепитала вона, голос став вищим, із ноткою образи. — Чому ви так вирішили? Я була вдома. З Олегом ми розійшлися давно, але він телефонував мені за тиждень до смерті. Говорив про кинджал, про прокляття, про те, що знайшов щось у його історії. Я мистецтвознавиця, знаю легенди. Але я не вбивця!

Ігор зробив крок ближче, його тінь лягла на гравюру.

— Ольго Петрівно, — сказав він спокійно й упевнено, — Савицький шантажував вас через крадіжку артефакта з музею. Листи це підтверджують, і ви самі нам про це казали. А Дмитро мав справу з артефактами й працював у Савицького. Він міг знати про ваше минуле. І, певно, Ліза вже сказала вам, що він теж загинув.

Ольга зблідла, її руки стиснулися в кулаки на колінах, але вона не відвела погляду.

— Так, Олег знав мій секрет. І погрожував його розкрити. Старий чорт не міг пробачити мені наш розрив. А коли дізнався, що в мене з’явився… скажімо так, близький друг, узагалі з’їхав з глузду. Шантажист клятий! Але я його не вбивала. І Дмитра близько не знала — він реставрував речі для Олега, і все. Кинджал… він проклятий, пов’язаний із козацьким родом, із помстою. Може, це духи минулого мстяться.

Анна перехопила погляд Ігоря — його брови злегка піднялися, її пальці завмерли. Вони обоє згадали стару справу, де бабуся-вбивця теж усе списувала на духів і прокляття. Ольга, як і та Марта, говорила про містичне, але її зізнання у шантажі робило її підозрюваною. Анна подумала, що ця жінка, в сукні кольору індіго та з очима, повними тіней, приховує чимало.

— Ольго Петрівно, а де ви були в ніч, коли загинув Дмитро? Поки що причина його смерті не встановлена, і ми ставимо це питання всім, — додала Анна.

Ольга похитала головою, коса хитнулася, мов маятник.

— Вдома. Я рідко кудись виходжу. І ніколи — увечері. Але якщо кинджал проклятий, він сам обирає жертв.

Ігор хмикнув, у кишені тихо дзенькнув брелок.

— Прокляття — це для книжок, — сказав він. — А люди вбивають через мотиви. Ваш шантаж — дуже навіть серйозний мотив.

Ольга підвелася, сукня зашелестіла, як осіннє листя.

— Йдіть, — сказала вона твердо. — Я сказала все. Чи вірите ви в прокляття, чи ні — будьте обережні, раз уже взялися за цю справу.

Напарники вийшли на Володимирську. Дощ ущух, залишивши по собі калюжі, що відбивали захід сонця. Анна відчула, як Ігор підійшов ближче, взявши її під руку, і подумала, що його присутність, як це вечірнє світло, завжди розсіює тіні.. 

— Довженко, — тихо сказав він, — ця пані знає більше. Шантаж, прокляття… це не містика, а спроба прикрити мотив. І до тебе, між іншим, звідси два кроки. Зайдемо по булочки і ти пригостиш мене вдома чайком. Я ж небагато прошу.

Вони йшли вулицею, швидко сутеніло, дзвони Софії пробили п’яту, і Анна подумала, що непогано було б навідатися до її «таємної порадниці» — липи Петра Могили. Але не з Ігорем. Вранці. «Нам час пошептатися, мудра старенька липо».