Раді Вас бачити!

Розділ 3. Листи і тіні

Туман над Подолом стелився низько, чіпляючись за черепичні дахи й розчиняючись у золотавому світлі вуличних ліхтарів. Анна та Ігор сиділи в маленькій кав'ярні на Контрактовій площі, де гуркіт трамваїв змішувався з шумом ранкового міста.

На столі між ними лежала тека, принесена Лізою Савицькою, — потерта, із плямами чорнила, ніби її не раз відкривали й закривали поспішні руки. Ліза сиділа поруч, нервово перебираючи край своєї куртки; її бліде обличчя з темними колами під очима виказувало безсонну ніч. Анна помітила, як дівчина раз у раз поглядала на теку, наче боялася, що та раптом зникне.

— Довженко, ти впевнена, що нам варто копирсатися в цьому саме тут? — Ігор відкинувся на скрипучому дерев'яному стільці, потягуючи еспресо з крихітної чашки. Його погляд, зазвичай насмішкуватий, тепер був чіпким, як у старого мисливського пса, що взяв слід.

Нова футболка з написом «No Crime, No Fun» натягнулася на його кругленькому животі, безпомилково видаючи великого любителя добре поїсти.

— А ти пропонуєш тягнути це до мене чи до себе на Борщагівку? — відповіла Анна, не відриваючи очей від теки.

Її довгі пальці, прикрашені тонкими срібними каблучками, обережно розв'язали зав'язки. Анна була вдягнена в вовняний светр кольору моху та вузькі штани, що підкреслювали її струнку постать. Світле волосся, зібране в низький хвіст, ледь погойдувалося, коли вона нахилялася.

— Тут затишно, і ніхто нас не підслуховує. До того ж я не збираюся пити твою розчинну каву, а моя зернова вдома закінчилася.

Ігор хмикнув, але кутики його губ здригнулися в усмішці. Він любив їхні словесні двобої, хоча ніколи б не зізнався, що за їдкими підколами ховалося дещо більше — тепло, яке він відчував лише поруч із нею.

Анна, ніби вловивши його думку, кинула на нього короткий погляд, але відразу повернулася до теки, приховуючи легку тінь збентеження.

Листи Олега Савицького були написані від руки. Почерк — нерівний, із різкими штрихами, ніби автор поспішав або сердився. Анна пробіглася очима по перших рядках:

«Якщо ти читаєш це, значить, я мав рацію. Вони ближче, ніж я думав».

Вона насупилася, відчувши, як по спині пробіг холодок, не пов'язаний з осінньою вогкістю за вікном.

Ліза, помітивши її реакцію, подалася вперед.

— Я вже казала — він написав це за тиждень до… — Голос її зірвався, і вона стиснула кулаки. — Я знайшла листи вдома, у його столі, у схованці. Він ніколи не казав мені, що боїться. Але я бачила, як він змінився. Почав замикати двері, перевіряти вікна. Це було зовсім не схоже на нього.

Ігор поставив чашку на стіл, і його обличчя стало жорсткішим. Він пригадав, як колись, багато років тому, сам жив із таким самим відчуттям — коли кожен шерех за дверима здавався загрозою.

Його пальці мимоволі торкнулися шраму на зап'ясті — згадки про давню справу, яка так і не дала йому спокою та зробила друга Сергія його вічним боржником.

— Лізо, — промовив він, стишивши голос, — твій батько згадував когось конкретно? Імена, натяки? Може, говорив про свого партнера, Кравця?

Ліза похитала головою. Її очі заблищали від сліз, що підступили.

— Він лише раз сказав, що знайшов щось важливе. Щось, пов'язане з кинджалом. Сказав, що це може «все змінити». Я думала, що він говорить про бізнес, але тепер… — Вона замовкла, дивлячись на Анну, ніби шукаючи в неї відповідей.

Анна перегорнула сторінку.

Один із листів був адресований якійсь «О.В.».

Вона прочитала вголос:

— «Ти знала, що цей кинджал — не просто артефакт. Якщо правда випливе назовні, тобі не вдасться втекти».

Анна підвела очі на Лізу.

— О.В. — це?..

— Ольга Власенко. Його колишня… подруга. Вона повернула татові всі листи, коли вони розійшлися. Справжні динозаври обоє. Ну хто в наш час листується, коли є інтернет?..

Ліза відвела погляд, але в її обличчі промайнуло щось дивне — суміш страху й невпевненості.

Анна це помітила, проте вирішила поки що не тиснути.

Натомість вона подивилася на Ігоря, який задумливо постукував пальцями по столу. Його брови зійшлися в глибокій складці.

— Довженко, — сказав він, — якщо Савицький шантажував Ольгу, це багато що пояснює. Але не все. Символ на підлозі… Ольга на щось натякала? Навіщо? І кому?

Анна кивнула. Її думки вже кружляли довкола кинджала й дивного герба.

Вона згадала, як колись, ще працюючи вчителькою, один із її учнів запитав, чи можна за допомогою фізики довести злочин. Тоді вона лише засміялася, але тепер її розум працював, мов точний прилад, вибудовуючи одну гіпотезу за іншою.

— Нам треба зустрітися з Ольгою, — сказала вона, закриваючи теку. — Ігоре, подзвони своєму Сергієві. Нехай з'ясує, що поліція знайшла в крамниці, крім очевидного. Якщо там є бодай одна зачіпка, яку вони прогледіли…

— Уже, Анечко, — перебив він, дістаючи телефон. — Сергій пообіцяв скинути мені їхній звіт до обіду. Але ти ж знаєш, у них там завал, — він похитав сивою головою, — тож уся надія на твою прискіпливість.

Анна закотила очі й поглянула на Лізу, яка сиділа, втупившись у вікно, де за склом пропливали силуети перехожих, наче тіні в тумані.

Щось у цій дівчині — у її нервових рухах, у недомовленості — змусило Анну замислитися: чи не знає Ліза більше, ніж говорить? Чи це просто горе, що спотворює її поведінку?

Ігор, ніби прочитавши її думки, нахилився ближче й прошепотів, прикривши рота долонею:

— Довженко, тримай очі розплющеними. Наша клієнтка про щось мовчить. І я зараз не про сльози.

Анна кивнула, відчуваючи, як справа починає затягувати їх у своє павутиння.

За вікном кав'ярні мініатюрний сонячний годинник на фасаді готелю «Radisson Blu Hotel», неподалік площі, показував полудень, а його глибока сіра тінь ніби попереджала: тіні минулого, про які писав Савицький, уже почали рухатися.