Раді Вас бачити!

Розділ 6.Бездоганний фасад

Дощ на Подолі перетворив бруківку на дзеркало, що відбивало вогні кав’ярень і неонові вивіски. Анна та Ігор сиділи в офісі приватного детективного агентства, яке вони віднедавна ділили на двох — крихітній кімнаті над книгарнею, де пахло старим папером і свіжозавареним чаєм.

Анна перегортала роздруківки, які Сергій скинув на їхню електронну пошту: копії контракту із сейфа Савицького. Її пальці, прикрашені тонкими каблучками, акуратно перегортали сторінки, а зелені очі ковзали рядками з хижою уважністю.

— Довженко, ти вже розібралася з цими папірцями чи просто милуєшся своїм манікюром? — Ігор стояв біля вікна, дивлячись на мокру вулицю. Його джинси були трохи забруднені після прогулянки.

— Якби ти менше бурчав, я б уже закінчила, — відповіла Анна, не піднімаючи очей. — Сергій написав, що Кравець — ще той тип. Лощений, у костюмах за тисячу доларів, але очі бігають, як у людини, яка постійно щось приховує. Схоже, він недарма нервував на допиті.

Ігор хмикнув, повернувшись до неї. Його обличчя, посічене зморшками, мов стара карта, виражало суміш скепсису й зацікавлення.

— Аню, якщо Кравець такий слизький, як каже Сергій, то просто так він не розколеться. Але цей контракт… — він підійшов до столу, ковзнувши поглядом по паперах. — Савицький хотів вийти зі справи, а Кравець у такому разі втрачав мільйони. Достатній мотив, щоб встромити кинджал.

Анна кивнула, відчуваючи, як справа обростає новими нитками. Вона подумала, що Кравець, судячи з опису Сергія, міг бути тим, хто вміє ховати правду за усмішкою. Але щось у цьому контракті — в його сухих цифрах і дрібному шрифті — здавалося надто простим для такого складного вбивства.

Подільські вулички, вузькі й звивисті, мов жили старого міста, вели Анну та Ігоря до офісу Максима Кравця, захованого в провулку неподалік Контрактової площі. Вечірній дощ залишив по собі калюжі, в яких відбивалися неонові вивіски й тьмяне світло ліхтарів, а повітря пахло мокрим каменем і свіжою випічкою з сусідньої пекарні.

Анна йшла попереду, її пальто кольору темного графіту коливалося в такт крокам. Ігор плентався позаду, його кросівки чавкали по мокрій бруківці. Чергова футболка з написом «Trust in Dust» під розстебнутою потертою курткою надавала йому вигляду людини, яка випадково опинилася в цьому дорогому кварталі.

Він глянув на Анну й помітив, як вона мимоволі пришвидшила крок, і подумав, що її енергія — суміш цікавості й впертості — завжди змушувала його почуватися трохи молодшим. Але він одразу ж відкинув цю думку, сховавши її за звичною буркотливою іронією.

— Довженко, ти йдеш так, ніби Кравець уже втік із міста, — сказав він, наздоганяючи її. — Може, пригальмуєш? Я не такий прудкий, як у молодості.

Анна озирнулася, її брова іронічно вигнулася.

— Ігоре, якби ти менше часу витрачав на вибір цих своїх футболок, ми б уже допитували його, — відповіла вона, але в її голосі було щось м’яке, майже тепле.

Вона помітила, як напарник поправив комір куртки, і на мить подумала, що його недбалість — це не просто звичка, а щит, за яким він ховає справжні почуття.

Офіс Кравця містився в сучасній будівлі, чий скляний фасад різко контрастував із потемнілими стінами старих будинків навколо. Усередині пахло дорогим одеколоном і лаком для меблів.

Секретарка, молода жінка з ідеально вкладеним волоссям, провела їх до кабінету, де за масивним столом із темного дуба сидів сам господар.

Максимові Кравцю було близько сорока, але він виглядав молодшим завдяки бездоганному костюму кольору півночі та гладко виголеному обличчю. Темне волосся було зачесане назад, а сірі очі з холодним блиском ковзали по Анні та Ігорю, як по музейних експонатах.

Анна одразу згадала слова Сергія: «очі бігають, як у людини, яка постійно щось приховує». І відчула, як її інтуїція прокидається, мов датчик, що вловив слабкий сигнал.

— Панове детективи, — почав Кравець, підводячись і простягаючи руку. Його голос був гладким, як шовк, але з ледь відчутною напругою. — Ліза попередила, що ви можете завітати. Чим можу допомогти?

Ігор потиснув йому руку, але обличчя залишилося непроникним, як у гравця в покер. Анна, стоячи поруч, спостерігала за Кравцем так само уважно, як колись перевіряла формули на дошці.

Вона помітила, як його пальці з масивним перснем нервово постукували по столу, і подумала, що цей чоловік, попри весь свій лоск, схожий на натягнуту струну.

— Ми знайшли контракт, — сказала Анна, сідаючи в крісло навпроти. Її голос був спокійний, але зі сталевою нотою. — Між вами та Олегом Петровичем Савицьким. Схоже, у вас із ним були розбіжності. Він хотів вийти з бізнесу. Це правда?

Кравець усміхнувся, але усмішка була тонкою, мов тріщина на склі.

Він відкинувся в кріслі, схрестивши руки.

— Олег був моїм партнером багато років, — відповів він. — Так, у нас були розбіжності. Він хотів продати частину колекції, я був проти. Але це звичайні справи. Убивати через це? — він розсміявся, але сміх вийшов сухим, як осіннє листя. — Ви ж не думаєте, що я на таке здатен?

Ігор хмикнув, притулившись до стіни. Його погляд ковзнув кабінетом: антикварні статуетки, картина старого Києва, кришталевий графин.

Він подумав, що Кравець, попри розкіш, виглядає як людина, яка звикла купувати мовчання.

— Аню, — сказав Ігор, навмисне звертаючись лише до неї, — люди вбивають і за менше. Контракт — це мільйони. А мільйони, як відомо, роблять людей нервовими.

Кравець насупився, його пальці завмерли.

— Я був в іншому кінці міста в ніч убивства, — швидко сказав він. — Поліція перевірила моє алібі.

Анна відчула передчуття: цей чоловік грає з ними, як шахіст, що прораховує ходи.

Вона нахилилася трохи ближче, її погляд упіймав його очі.

— Олег Петрович писав, що знайшов щось важливе, — тихо сказала вона. — Про кинджал. І про тих, хто «ближче, ніж він думав». Ви розумієте, про кого йшлося?

Кравець зблід, але швидко опанував себе. Його губи сіпнулися, ніби він хотів щось сказати, але передумав.

— Олег був одержимий легендами, — відповів він, підводячись. — Кинджал, козацькі скарби… Це фантазії. Я бізнесмен, а не мисливець за міфами.

Ігор ступив ближче до Анни, його плече ледь торкнулося її, і вона відчула знайоме тепло — те, що завжди з’являлося, коли вони працювали разом, як дві шестерні, ідеально підігнані одна до одної.

Він прошепотів, прикривши рот долонею:

— Довженко, він бреше. І бреше невпевнено.

Анна кивнула, не відводячи погляду від Кравця.

Його бездоганний фасад починав тріщати, і вона знала: вони лише почали розкопувати справжню глибину.

За вікном, у провулку, тіні від ліхтарів витягувалися, мов пальці, що вказують на щось приховане в минулому — і, можливо, на правду, яка чекала попереду.