Раді Вас бачити!

Глава 9

Анна й Ігор стояли в тісній кімнаті старого будинку на Костянтинівській, де запах вологи й старого дерева змішувався з шумом трамваїв, що долинав з вулиці. Дім, приватизований на початку 1990-х чотирма родинами в рівних частках, виглядав як реліквія минулого: облуплена фарба, скрипучі підлоги, дуже високі стелі. Марія Іванівна, літня жінка з добрими очима, дала згоду на обшук, як і інші мешканці, не підозрюючи, що її онук Олег Кравчук, який виїхав із міста в ті самі дні, коли зник Максим, якось може бути пов'язаний із пошуками детективів.

Анна тримала ліхтарик, освітлюючи кут кімнати, де під розсохлою дошкою, позначеною в зошиті Гриценка як «сховок біля дуплистого дуба», вони знайшли запилений згорток. Усередині лежав «Щоденник купця Гриценка» і брошка з рубіном, що мерехтіла в світлі ліхтаря.

— Ось воно, — прошепотіла Анна, пальці її тремтіли, відкриваючи знайдену книгу.

«Щоденник купця Гриценка» підтверджував історію й доповнював її: сестра Федора Гриценка знала про перстень і лист для Марії та де саме його сховано. І перстень Федір залишив сестрі, узявши з неї слово, що вона передасть його покинутій коханці або самій Марії. Зрозуміло, що слова сестра не дотримала. Чи дотримала частково, раз перстень так і не потрапив до рук Марії, а лист чекав свого часу в сховку на Ярославовому Валу всі ці роки.

Анна підняла очі, серце її билося швидше.

— Щоденник був в архіві, і Максим знайшов його, — сказала вона тихо. — З нього дізнався про лист купця до доньки. Але чому не прийшов за ним? Швидше за все, думав, що лист давно забрала Марія. Звідки йому було знати, що їй так нічого й не передали... Цікаво, хто взагалі цей Максим Тарасенко. Ігоре, займися. Це наш прокол. Не копнули глибше про його родовід. А мали б. Адже саме за цією інформацією він і полював в архіві. І хто сховав щоденник і перстень тут?

Ігор присвиснув, слухаючи напарницю й розглядаючи перстень.

— Аню, це пахне Санта-Барбарою! — сказав він з усмішкою. — Можливо, Олег сховав? Його від'їзд підозріло збігається із зникненням Максима.

Перш ніж Анна встигла відповісти, до кімнати увійшла Марія Іванівна, обличчя її змінилося при вигляді персня.

— Це... наш родинний перстень. Перстень Гриценка, — збентежено промовила вона. — Мій онук Олег казав, що ми зі знатного роду купців Гриценків. Був такий до революції, жив на Ярославовому Валу. Але ми не зовсім по його лінії. Наш рід — по лінії його сестри Євдокії. Олег знайшов це на генеалогічних сайтах в інтернеті, він любить копатися в сімейній історії. А цей старий перстень передається в нас із покоління в покоління. З нього й почався інтерес Олега до родоводу. А що це у вас за книжка така? Це її ви шукали?

Втрутився Ігор:

— Так, її. Вона зникла з архіву Історичного музею. Олег там був?

Стара жінка розвела руками.

— Не можу вам сказати. Наче не був. Але збирався. Каже, там потрібен особливий дозвіл, і він не знав, як його отримати. Виходить, що отримав? І книгу з собою виніс? Ви не думайте, якщо забрав книгу, то повернув би. Олег — хороший хлопчик. Він не злодій якийсь. Не знаю, навіщо він її ховав. Що в ній такого?

— Ви присядьте, Маріє Іванівно, — заспокійливо запропонувала Анна. — Це «Щоденник купця Гриценка». Так-так, того самого, про якого ви щойно нам розповіли. Як він потрапив до Олега і навіщо було його ховати — ми самі поки не знаємо. Серед відвідувачів архіву імені Олега немає. Тож, найімовірніше, він і справді не злодій. Книгу йому хтось передав. І ми навіть здогадуємося, хто. Вам ім'я Максим Тарасенко про щось говорить?

— Уперше чую. А хто це?

— Це, схоже, якраз той, хто виніс щоденник з архіву. Але ми поки не знаємо, чим саме він був йому цікавий. І чи точно саме він виніс. А якщо передав вашому онукові, то чому. Річ у тім, що Тарасенко і сам зник. А тут ще й Олег виїхав. У нього теж не спитаєш. А куди Олег виїхав? Надовго?

— Діточки, я й цього не знаю. Він рідко мені щось розповідає. Уже кілька днів, як виїхав, і ні слова від нього.

— Ось і з Тарасенком та сама історія. Можливо, батьки Олега більше знають?

Стара жінка заридала.

— Немає в нього батьків. Уже десятий рік. Розбилися вони на мотоциклі. Царство їм небесне. Самі ми з Олегом живемо.

— Співчуваємо. А може, на роботі хтось знає? Можливо, він у відрядженні?

— Він працює вдома. Програміст він у мене, — у голосі літньої жінки забриніла гордість за онука.

— Молодець! Тоді хоча б телефон його дайте нам. А ми вже самі постараємося його розшукати.

Незабаром детективи пішли з Костянтинівської, несучи із собою щоденник і перстень. «Родинну» коштовність пообіцяли повернути, якщо не знайдуться законні власники.

Пообідавши разом з Ігорем у кав'ярні біля метро «Золоті ворота», вони розійшлися. Ігор мав розвідати все про Олега і спробувати йому додзвонитися, а також дізнатися більше про Максима. Анні милостиво дозволили відпочити до завтра. Прийшовши додому, вона, як завжди, влаштувалася в кріслі, прикрила ноги пледом (опалювальний сезон давно почався, але в кімнаті все одно було прохолодно) і занурилася у вигадані київські події 1880 року.

***

***

Горище будинку біля річки пахло вологою, і світло ліхтаря Тараса тремтіло, освітлюючи бліде обличчя Аріни. Вони вийшли з дому біля річки, крокуючи темними вулочками Подолу, де бруківка сяяла від дощу під світлом рідкісних газових ліхтарів. Аріна, все ще тремтячи, трималася за руку Софії, кроки її були невпевненими. Тарас вів їх, ліхтар його відкидав довгі тіні на мокрий камінь. «Мій друг, Петро, живе на Андріївському узвозі», — сказав він спокійним, але рішучим голосом. — «Він прихистить Аріну. Його майстерня — безпечне місце, подалі від очей Войтовичів і Савицького». Софія кивнула, але думки її були неспокійні. Вона знала, що родина Аріни не зупиниться, поки не знайде дівчину, щоб змусити її вийти за Савицького і покрити борги. Її власна родина вже натякала на жениха — багатого купця з Липок, який міг би «врятувати» її репутацію. Думка про те, що уроки з Тарасом, її єдина радість, можуть закінчитися, стискала горло. Вона поглянула на нього, і теплий погляд його, повний впевненості, дав їй сили продовжувати.

— Софіє, — тихо сказала Аріна тремтячим голосом, — що, якщо вони знайдуть мене? Або тебе змусять... — Вона замовкла, боячись договорити.

Софія зупинилася, пальці її міцніше стиснули руку дівчини. «Ми не дамо їм цього зробити», — відповіла вона, очі її блищали рішучістю. — «Ні тобі, ні мені». Тарас ступив ближче, рука його на мить торкнулася талії Софії, і в цьому жесті було більше, ніж підтримка — обіцянка, що він буде поруч. «Ми знайдемо спосіб», — сказав він. — «Якщо треба, виїдемо з Києва. Петро знає людей, які допоможуть».

Вони звернули на Андріївський узвіз, де старі будинки тіснилися вздовж вузької вулиці, а вітер ніс запах сирої землі. Попереду бовваніла майстерня Петра, вікна її ледь світилися вночі. Софія відчула, як страх відступає, поступаючись надії. Але в глибині душі вона знала: захищаючи Аріну, вони з Тарасом вступають у боротьбу не лише з боргами Войтовичів, а й із власною долею.