Раді Вас бачити!

**Глава 3**

Наступного дня, чекаючи на Ігоря, Анна стояла під липою Петра Могили, притулившись до шорсткого стовбура. Як кажуть, «місце зустрічі змінити не можна». Туман стелився над Андріївським узвозом, і Дніпро внизу сяяв, як розплавлене срібло під рідкісними променями осіннього сонця. Жовте листя кружляло в повітрі, падаючи на бруківку, а дзвони Софії Київської відбивали полудень, їхній передзвін вплітався в її думки. Вона тримала в руках роздруківку з архіву — список відвідувачів, що переглядали «Щоденник купця Гриценка» перед його зникненням із їхніми телефонами й адресами. Ім'я Максима Тарасенка, обведене червоним маркером Світлани, горіло на сторінці. Його зникнення, що збіглося з крадіжкою щоденника, було надто підозрілим, щоб списати на випадковість. Анна спохмурніла, згадуючи слова архівістки: «Він шукав сліди пращурів». Але яких? І чому щоденник зник саме після його візиту?

— Знову мрієш під своєю липою? — Ігор виринув з-за рогу Історичного музею, тримаючи паперовий пакет із круасанами з кав'ярні на Пейзажній алеї. Куртка його промокла від ранкової мряки, але звична усмішка сяяла, ніби він знав щось, чого не знала вона. — Поговорив з Андрієм Івановичем. Цей дідусь готовий продати душу за коштовності Бондарів. Запевняє, що в щоденнику були натяки на схованку, але не в домі Бондарів, а в особняку Гриценка. Він навіть роздобув якісь креслення підвалів із Подолу, уявляєш?

Анна підняла брову, приймаючи круасан. Запах свіжої випічки на мить відволік її, але думки миттю повернулися до справи.

— Креслення? Серйозно? І де він їх узяв? — Вона відкусила шматочок, але погляд її залишився прикутим до роздруківки. — Андрій Іванович не схожий на людину, яка просто так копається в архівах для розваги. Якщо він має рацію, тайник може бути там і досі. Але що з Тарасенком? Його зникнення — це не збіг.

Ігор плюхнувся на лавку під липою, простягнувши ноги в потертих кросівках.

— Можливо, Максим натрапив на щось у щоденнику й вирішив прихопити його? Чи хтось допоміг йому... е-е, зникнути. Світлана каже, він фотографував сторінки, але телефон у нього мертвий. А Олена, історикиня, клянеться, що її цікавлять лише купецькі зв'язки Гриценка і Бондарів, а не якісь там коштовності. — Він зробив театральну паузу, підморгнувши. — Але ти ж у нас геній фізики і детектив в одному флаконі. Що скажеш?

— Треба зустрітися з цією Оленою. Якщо вона вивчала дружбу Гриценка й Бондарів, то могла побачити в щоденнику щось, чого не помітили інші. І... я хочу подивитися на ці креслення Андрія Івановича. Можливо, схованка — ключ до того, що сталося з Максимом.

Ігор кивнув, допиваючи каву.

— Домовилися. Але якщо ми знову полеземо в підвали на Ярославовому Валу, я беру ліхтарик. І жодних привидів, як у твоїй книжці, гаразд? Чи там немає привидів?

Анна фиркнула, але погляд її знову впав на липу. Гілки її гойдалися, ніби вказуючи на щось, сховане в тіні минулого. Зникнення щоденника, зникнення Максима, натяки Андрія Івановича на сховок — усе це складалося в головоломку, надто схожу на ту, що вона читала у своїй книзі.

***

***

**1880-ті, Київ**

Софія сиділа в темній бібліотеці особняка Войтовичів, пальці її тремтіли, стискаючи ще один лист, знайдений у таємній шухляді письмового столу. Дощ барабанив по вікнах, і світло газового ліхтаря за склом відкидало тіні, схожі на фігури, що крадуться вночі. На клаптику паперу, пожовклому від часу, було написано: «Вона знала правду про борги. Шукайте в підвалі, під старими сходами». Софія перечитала рядки, серце її калатало. Зникнення спадкоємиці Войтовичів обростало чутками про прокляття, але цей лист натякав на щось більш земне — зраду в родині. Двері скрипнули, і Софія здригнулася, ховаючи лист у рукав сукні. Тарас увійшов, пальто його було мокрим від дощу, а в руках він тримав новий ескіз — липу Петра Могили, намальовану вугіллям, з гілками, що ніби тяглися до неба. «Ти знайшла щось?» — запитав він тихо, голос його був м'яким, але очі горіли тривогою. Софія кивнула, показавши лист. «Це небезпечно, Тарасе. Якщо Аріна жива, як тут сказано, то хтось у цьому домі бреше». Він узяв її руку, пальці його були теплими, попри холод. «Ми знайдемо правду, Софіє. Але обіцяй мені, що не підеш у підвал сама». Вона подивилася в його очі, відчуваючи, як її рішучість бореться з заборонами її родини бачитися з ним. Липа за вікном, видна в просвіті завіс, шелестіла, ніби схвалюючи їхній союз.