**Глава 2**

Тьмяне світло ламп Історичного музею на Володимирській відбивалося в склі вітрин, де зберігалися пожовклі документи й тіні минулого.

— Кравець копав під Войтовичів, — сказав Ігор, простягаючи зошит. — Пише про якийсь медальйон і вбивства в XIX столітті. Думаєш, це мотив?

Анна кивнула, пальці її пробігли по сторінці.

— Є адреса особняка на Сагайдачного. І натяк на «прокляття». Треба перевірити той дім.

На фунікулері детективи спустилися на Поштову площу. Вулиця Петра Сагайдачного гула голосами, а особняк Войтовичів, схований глибоко за фасадними будинками, зустрів їх облупленою штукатуркою й іржавими воротами. Дахи Подолу вже губилися в ранніх сутінках. Анна помітила подряпини на воротах — сліди боротьби? — а погляд її, гострий мов лазерний промінь, уловив щось металеве в щілині замка. Анна торкнулася воріт, пальці відчули холод заліза.

— Овва! Замок зламано. Кравець міг намагатися потрапити всередину.

Ігор, потираючи руки від холоду, кивнув.

— Або хтось інший, — сказав він, очі його кольору грозового неба уважно оглянули двір. — Давай заглянемо. Але, Анечко, я вже мрію про борщ у кав'ярні навпроти.

Анна злегка усміхнулася, але думки її були прикуті до справи. Вона штовхнула ворота сильніше, і вони, скрипнувши, піддалися. Двері в особняк, що виглядав покинутим, виявилися прочиненими. Усередині особняка пахло пліснявою й гнилою деревиною, дошки скрипіли під ногами, а світло ранніх сутінків проникало крізь каламутні вікна, малюючи візерунки на потрісканих стінах. На старому дубовому столі, засипаному пилом, лежала вицвіла фотографія: жінка з родини Войтовичів, із суворим обличчям, стискала медальйон.

— Схоже, Кравець був тут, усередині, і саме цю фотографію він шукав чи розглядав, — сказала Анна, пальці її обережно підняли знімок. — Медальйон. Шкода, що його неможливо розгледіти через руку дами. Якщо він і справді пов'язаний з убивствами XIX століття, це може бути мотив. Дорога дрібничка.

Ігор підійшов ближче, кросівки його залишали сліди в пилу.

— Або привід для зносу, — сказав він серйознішим голосом. — Кравець писав у нотатках, що якийсь Литвин хоче знести особняк заради будівництва. Може, він знайшов щось, що Литвину не сподобалося?

У цю мить ззовні почулися кроки. Роман Литвин, бізнесмен у темному пальті, з'явився в дверях, із червоним від швидкої ходьби чи роздратування обличчям.

— Що ви тут робите? — заревів він, стискаючи кулаки. — Цей особняк мій, і я знесу його, попри будь-які протести! Один тут уже ліз не в свою справу. І ви за тим самим?

Анна перезирнулася з Ігорем, серце її закалатало швидше.

— Кравець погрожував вашим планам, Литвине? — запитала вона холодним, але спокійним голосом. — Тому ви були тут у ніч убивства?

Литвин фиркнув, очі його звузилися.

— Я був в Одесі, ось тільки повернувся, — кинув він. — І тримайтеся подалі, або пошкодуєте, хто б ви не були.

Він розвернувся й пішов, залишивши за собою запах дорогого парфуму. Анна змовницьки подивилася на Ігоря.

— Він занадто нервується, — сказала вона. — Але якщо не він, то хто?

Пізніше, в кав'ярні на Сагайдачного, де тепле світло ламп змішувалося з ароматом борщу й свіжозвареної кави, Анна й Ігор обговорювали Олену Шевчук.

— Вона клянеться, що була вдома, — сказав Ігор, відсунувши порожню тарілку з-під борщу і з апетитом їдячи вареники, голос його хрипів від застуди. — Сусіди бачили світло в її вікнах до опівночі. І вона показувала мені записку з адресою особняка, казала, що знайшла її в речах Кравця. Зручно, не знаходиш?