Із темряви

Темрява в залі заворушилася, ніби жива. Повітря стало густим, важким, наповненим невидимими хвилями напруги. Ніна відчула, як щось невидиме ковзнуло її шкірою, викликаючи холодне поколювання. У повітрі з’явилися іскри маленькі, примарні, вони спалахували, немов розпечені уламки попелу, що зависли в повітрі.

— Це що ще таке? — прошепотіла Ніна, відступаючи на крок назад.

— Ого, як ефектно! — захоплено мовила Марго, простягаючи руку вперед. — Це якийсь спецефект?

Але Ніна не була в цьому впевнена, і раптом… З темряви виринув силует— чоловік був високий. Його постава була гордовитою, рухи впевненими, а в повітрі навколо нього відчувалася якась невидима, але нищівна сила.

Ніна затримала подих.

Темрява відступала перед ним, ніби сама боялася торкнутися його.

Вона навіть несвідомо піднялася на шпильки, намагаючись краще розгледіти його обличчя. Гострі вилиці, темні, майже чорні очі, у яких, здавалося, жевріло примарне світло. Тонкі, злегка стиснуті губи, що не обіцяли нічого доброго. Він виглядав небезпечно. Але ще більше лякало те, що він був… приголомшливо гарним.

— Вейтар, Ваша високосте, щось не так? — голос провідника змусив Ніну здригнутися.

Вейтар не відповів.

Його погляд впився в неї Ніна відчула, як її горло стислося, він просто стояв і дивився. Довго наче розгадував загадку, якої вона сама ще не знала.

— Що?.. — вирвалося в неї, але голос пролунав тихо, майже нечутно.

Ніхто не відповів. Марго теж помітила його. Її очі загорілися цікавістю, і вона одразу змінила тон.

— Привіт, красунчику, — проспівала вона, клацнувши язиком.

Її усмішка була тією самою — усмішкою, яка завжди працювала безвідмовно.

Вейтар перевів на неї погляд, і все змінилося. Раптом Марго здригнулася її обличчя скривилося в болю.

— Що… що це? — прошепотіла вона, але її голос зірвався.

І раптом її тіло здригнулося від удару, неначе її пройняв розряд блискавки.

— А-а-а! — крик Марго розірвав тишу.

Вона впала на коліна, її руки судомно вчепилися в підлогу, нігті скребнули по каменю.

— Марго! — Ніна зробила крок до неї, але щось невидиме не дало їй наблизитися.

Вейтар не рухався, його обличчя залишалося байдужим.

— Що з нею?! — голос Ніни затремтів, її серце несамовито билося.

— Вона перейшла межу, — відповів Вейтар, нарешті порушивши тишу. Його голос був низьким, холодним, ніби просоченим крижаною темрявою.

— Яку ще межу?! — Ніна ледь дихала. — Ти що, знущаєшся?!

Марго сіпнулася, хапаючи ротом повітря, її очі розширилися від жаху.

— Вона не повинна була говорити, — спокійно додав він.

— Це… це ти зробив?! — Ніна не вірила власним очам.

Вейтар нахилив голову, і його погляд знову ковзнув по ній.

— Ти відчуваєш це, правда?

— Що?.. — вона відступила на крок.

— Цей світ. Його правила. Його темряву.

Ніна не знала, що сказати.

Марго різко видихнула, і, ніби нічого не сталося, судоми припинилися. Вона важко дихала, але вже могла рухатися.

Вона подивилася на Вейтара… і вперше в житті не знала, що сказати. Ніна теж не могла.

Тому що відчувала — цей світ не просто був іншим.

Він підкорявся темряві, а Вейтар був її втіленням, він підійшов ближче.

Ніна відчула, як її легені стиснуло. Від нього виходила сила не просто могутність, а щось інше… щось, що було живим. Темрява вона обволікала його постать, текла навколо нього, немов жива сутність, яка прагнула вирватися на волю.

Ніна напружилася. Темрява… торкнулася її, ггруди здригнулися від спазму, а серце пропустило удар. Знову це відчуття, що щось невидиме хоче її поглинути, з’їсти, витягнути з неї саму сутність.

— Запам’ятай, — Вейтар говорив повільно, майже байдуже, але в його голосі відчувалася влада. — До членів королівської родини звертаються на "ви" і "ваша високість".

Його голос ніби проникав у самий мозок, змушуючи підкоритися.

Ніна важко вдихнула повітря здавалося надто густим, вона не могла рівно стояти. Щось невидиме тиснуло на неї, змушувало згорбитися, пригнутися, зробити хоч щось, аби лише зменшити цю нестерпну напругу.

Вона намагалася зосередитися, і дихати.

Дихай, Ніно…

Ковтнувши клубок страху, вона опустила голову, вклонилася і промовила:

— Вибачте, ваша величносте…

Ніна почула, як у відповідь тихо зітхнула Марго.

У залі було так тихо, що можна було почути, як десь у темряві потріскує вогонь.

На мить здалося, що Вейтар був задоволений її відповіддю.

Але його брова смикнулася вгору зовсім на мить, а потім його губи ледь помітно сіпнулися.

— Тобі дозволяю звертатися до мене на "ти", — сказав він рівно, ніби не говорив нічого дивного.

Ніна застигла, а Марго різко повернула голову.

— Що?.. — вирвалося у неї.

Ніна не могла повірити в почуте.

Її горло пересохло.

Що це було: перевірка, знущання?

Чому саме вона?

— Я… — вона намагалася знайти хоч якісь слова, але думки розбігалися.

Його темні очі дивилися просто в її душу.

— Проблеми? — спитав він, піднімаючи брову.

Він спостерігав, ніби чекав на її реакцію. Вона зробила ще один вдих, намагаючись не зірватися.

— Ні… просто…

Вона не знала, як закінчити цю фразу.

Він зробив ще один крок ближче. Її тіло відчуло цю відстань надто гостро.

— Просто що? — його голос був занадто спокійним.

Темрява навколо нього ворушилася. Вона жила, дихала. Стерегла. Ніна знову відчула її присутність на собі.

Її шкіра вкрилася мурахами, але вона змусила себе підняти очі, щоб устріти його погляд.

— Просто це… несподівано.

На мить вона подумала, що в його очах з’явилося щось схоже на задоволення. А потім він відступив.

Темрява відступила разом із ним, і їй нарешті стало легше дихати, але в цю мить вона зрозуміла… Її випробовували. І ця гра лише почалася.

Вейтар кинув останній погляд на Ніну й Марго, ніби перевіряв, чи вони залишаться на своїх місцях, а потім повернувся до високого чоловіка, який досі стояв поруч, тримаючись з відстороненою шанобливістю. Здавалося, він зніяковів, коли Ніна й Марго потрапили під гнів Вейтара.

— Матіас, — холодно промовив Вейтар, проходячи повз нього, — посели їх не в південне крило, а в північне. Між третьою та чотирнадцятою вежею.

Він говорив коротко й чітко, як звик віддавати накази. Матіас хотів щось заперечити, але тільки розкрив рота, і Вейтар уже змахнув рукою:

— Це наказ. Виконуй.

Темрява, що огортала Вейтара, затремтіла, коли він рішуче попрямував далі, наче розступалася, даючи йому дорогу. Здавалося, вона була його невидимою свитою, яка розчинялася лише, щоб пропустити свого повелителя.

Ніна ковтнула клубок у горлі, ледь заспокоюючи шалений стукіт свого серця. Вона перевела погляд на Матіаса — чоловіка, який їх вів цими залами. Його обличчя напружилося, видно було, що наказ йому не до душі, проте він не смів перечити.

— За мною, — стисло кинув він, все ще дивлячись услід Вейтару, що зникав у глибині темного коридору. Потім різко повернувся до Ніни й Марго.

— Ходімо, не зупиняйтесь.

Його кроки лунали гучною луною по кам’яній підлозі, коли він рішуче рушив уперед. Здавалося, що Матіас знав усі ходи й коридори цього величезного замку напам’ять. Ніна помітила, що він інколи зиркав на Марго, яка досі ледве дихала після того дивного удару блискавкою, але не наважувався питати, чи їй допомогти.

Північне крило… Між третьою та чотирнадцятою вежею…

Ніна в голові уявляла собі якийсь вузький коридор та кімнати без вікон, однак замок уже кілька разів вразив її розмірами й розкішшю. Невідомо, що чекало їх там цього разу.

— А що… що там? — спитала вона, ледь наздоганяючи Матіаса й намагаючись говорити рівно, щоб не видати свій страх.

Чоловік на мить задумався, ніби зважував, чи варто їй щось пояснювати. Потім тихо відповів:

— Зазвичай там селять тільки перевірених… гостей.

Ніна не була певна, чи вона правильно розчула слово “гостей”. Воно прозвучало занадто дивно в такій обстановці. Марго теж почула ці слова й напружено насупила брови.

Коридор став вузьким і темним. Смолоскипи горіли тьмяним вогнем, підкреслюючи старовинну кладку каменю. На стінах з’явилися латунні ліхтарі, а також довгі ряди портретів, що уважно спостерігали за ними зі стін. Погляди з тих картин були похмурі, а інколи здавалося, що вони рухаються.

— Якщо ви… будете слухняними, — продовжив Матіас, ледь стишуючи голос, — можливо, вам навіть дозволять користуватися бібліотекою. Там є все, що може знадобитися… для виживання в цьому замку.

— Бібліотекою? — перепитала Ніна. Їй подумалося, чи справді книжки могли допомогти, коли ти в такому жахливому місці, повному незрозумілої магії та пихатих принців.

— Так, — кивнув він, не пояснюючи деталей. — Але зараз — просто йдіть за мною та не зупиняйтеся.

Вони йшли ще кілька хвилин, перш ніж дісталися до величезних подвійних дверей із вигадливою різьбою. Десь здалеку долинав звук кроків інших слуг чи охоронців, та в цій частині коридору їх більше ніхто не супроводжував.

Матіас обережно штовхнув двері, і Ніна побачила просторе приміщення. Воно не мало тої розкошевої величі, що попередні зали, але все одно виглядало непогано: високі стелі, масивні колони й два великі вікна, котрі мали вигляд на темний двір унизу. Місячне світло падало на підлогу, створюючи примарні відблиски.

— Тут ваша кімната, — сказав Матіас, скоса зиркнувши на Марго. — Вона одна для обох, доки не накажуть інакше.

Ніна перехопила погляд подруги. Марго знову виглядала розгубленою, до того ж вона все ще ледве дихала після зустрічі з Вейтаром. Але, схоже, намагалась зберегти гідність, тож промовчала.

— А якщо нам потрібно вийти? — тихо спитала Ніна, відчуваючи, як у душі зростає тривога. Вона не могла збагнути, як буде існувати у світі, де все вирішується незрозумілими наказами й магією, здатною змусити людей корчитися від болю.

— Вийти? — Матіас дав їй дещо сумний погляд. — Тоді ви маєте попросити дозволу. Принц не терпить вільних прогулянок без відома.

Його слова прозвучали, як вирок. Ніна відчула, як її серце знову стислося. Але вона не мала сил сперечатися.

— Добре, — нарешті тихо відповіла вона.

— Ми зрозуміли.

Матіас злегка кивнув і вже збирався виходити, коли Ніна зважилася на останнє запитання:

— А він… чому він звелів поселити нас саме тут?

Вона не озвучила імені, та з контексту було зрозуміло, що вона має на увазі Вейтара.

Матіас усміхнувся гірко та ледь чутно:

— Не знаю, — мовив він, але в його очах промайнув відблиск, ніби він щось таки здогадувався.

— Мабуть, хоче, щоб ви залишилися… під його наглядом.

З цими словами він вийшов, а двері за ним тихо зачинилися. Ніна й Марго залишилися наодинці в новому “

«помешканні», яке ставало їхнім місцем ув’язнення.

За вікном повільно пропливав місяць, заливаючи приміщення блідим світлом. Ніна відчула, як стомлення починає брати гору — адже одна лише зустріч із Вейтаром і його темною аурою спустошила її сильніше, ніж будь-які тривалі мандри.

Марго важко опустилася на доволі зручний стілець біля вікна, намагаючись віддихатися. Вона, здається, на мить забула про всі свої звичні насмішки та виклики — страх перед Вейтаром був занадто реальним, щоб ігнорувати його.

— Тепер ти розумієш, — вимовила Ніна глухо.

— Це не просто гра чи кастинг… Тут інші правила.

Марго мовчала. Замість слів вона лише міцно стисла губи, вдивляючись у темряву за вікном. Можливо, в її голові теж народжувалися страхітливі думки про те, у що вони втрапили.

Ніна зітхнула й несміливо підійшла до вікна, дивлячись на двір унизу: бруківка, кілька мовчазних факелів та висока стіна, що відрізала цей світ від усього іншого.

Їй знову запекло в горлі від думки, що дороги назад немає.

Її охопила напіввідчайдушна думка:

“А що, як спробувати втекти?”

Але достатньо було пригадати погляд Вейтара — і все бажання до втечі зникало, адже ця темна сила, здавалося, контролює кожен клаптик замку.

— Може, знайдемо хоч ліжка? — невпевнено промовила Ніна, відступаючи від вікна. — Нам треба відпочити, поки можемо.

Марго мовчки кивнула. В її погляді тепер не було й тіні колишньої зухвалості. Вона просто втомлено звелася, провела рукою по волоссю та рушила досліджувати приміщення.

Ніна відчула, що їхнє справжнє випробування щойно починається. А завтра знову може з’явитися Вейтар — зі своїми наказами, загадками й холодною владою, від якої неможливо втекти. І десь у куточку душі прокидалася тривога:

– Чому саме вона?

– Чому їй дозволив звертатися на ‘ти’? – Що в цьому криється?

Але відповіді, схоже, не буде… поки темрява не вирішить розкрити свої карти.