Миша та тінь

Ніна сиділа біля вікна у покоях другого принца. Тиша тут була… інакшою не просто порожньою. Вона дихала, жила, і огортаючи її, як чийсь подих — глибокий, невидимий, але завжди поруч.

Штори хитались від легкого протягу, ніби в такт її думкам. Серце билося надто гучно. Надто живо. У голові знову й знову прокручувались слова Томаса, погляди білих, сфера, що мала її спопелити…

А потім — спалах захист, і тиша, яка впала згори, мов обійми. Його обійми.

Раптово — стук у двері.

— Міледі, дозвольте, — голос служниці був рівним, наче натренований, але в ньому з’явилась нова інтонація. Повага. Стримана, але справжня. — Його Величність велів провести вас до центральної зали охорони.

Ніна підвелась мовчки її сукня — біла, м’яка, як світло зірок — ковзнула по тілу. Вона кивнула і рушила. Коридори здавались довшими, ніж учора, але вже не були ворожими. Бо вона знала — не йде одна, тіні, які колись лякали… тепер охороняли її, Елльхари.

У круглій залі їх уже чекали, двоє охоронців у темних плащах вклонились і відчинили важкі двері.

— Міледі, його Величність дозволив вам вирушити з Матіасом. Але наказав передати: тепер ви — під наглядом.

Голос був холодний, але не байдужий — це був просто факт.

Під чий саме нагляд — Ніна не питала бо знала. Вона кивнула — і зробила крок уперед. У залі вже стояли двоє Матіас — усміхнений, звичний, сонячний.

І Марго — в червоному, з розтріпаним волоссям і поглядом, у якому блищала зухвалість, перемішана з ревністю.

— Оце ти, миша, даєш! — вигукнула вона, наче жартувала. Але в кожному слові було лезо. — Замутила собі саму ніч, га?

Голос Марго лунав занадто гучно. Занадто легко. Наче хотіла переконати не Ніну — себе.

— І як ти з ним спиш? Він, звісно, красень… але темний. Страшний, як сама ніч!

Марго пирхнула й хмикнула:

— Я, між іншим, досі пам’ятаю, як він мене вдарив током. Просто за "привіт, красунчику". Бах — і я мовчу!

Ніна нічого не сказала вона просто подивилась на Марго, довго.

А потім — пройшла повз Матіаса та минуле. Бо тепер вона — не миша, а тінь, що навчилась ходити поруч із іншою темрявою. Вони крокували коридорами, що вели до західного крила. Підлога виблискувала, як дзеркало. Позаду — лишалась зала охоронців. Попереду — тиша, яку не порушували навіть кроки.

Матіас ішов поруч, руки в кишенях, але погляд у нього був серйозний. Неспокійний.

— Білі прибули ще до світанку, — заговорив він. — Це дуже дивно. Востаннє вони були тут… коли зникла одна з білих. Та, яку ми так і не знайшли.

Ніна не відповіла. Вона вже знала, чому вони тут. І знала — вони прийшли за нею.

— Але з вами, — він глянув на неї краєм ока, — все добре. І, схоже, ви вже знайшли собі… гарних покровителів.

Його усмішка була іронічною, але не злісною. Швидше — трохи здивованою.

— А хто вони? — втрутилася Марго. Її голос був різким, наче натягнута струна. — Я хочу з ними познайомитися! Можливо, вони оцінять мої здібності.

Ніна різко вдихнула. Пам’ять про кулю-сферу, про погляд білого, про те, як він хотів її знищити.

Але Матіас підняв руку, перебиваючи:

— Не варто. Їм… байдуже. На вас. На нас. Ви не їхні учні — ви для них ніщо. Просто інструмент. Вони навіть відмовлялися давати книжки, — додав він із притиском. — Поки Вейтар не втрутився.

Марго відкрила рота, але Матіас продовжив:

— Він сказав, що якщо ті не нададуть доступ до знань, то сам особисто зруйнує Білий храм. І зробить із його каміння новий туалет для своїх псів.

Ніна не втримала ледь помітної посмішки. Марго ж роззявила рота від шоку.

— Дарія… передала книги вже тієї ж ночі, — завершив Матіас. — Але подивіться на них обережно. Вони білі, але їхня світлість — лише маска.

Вони вже майже дійшли до повороту, коли Матіас додав, тихо, ніби між іншим:

— Дарія була проти. Вона не хотіла, щоб "недостойні" торкались старовинних текстів. Казала, це знання — для обраних, не для дівчат, яких підібрали на вулиці.

Марго аж зупинилась.

— Що?! — її голос лунав, як хлист. — Вулиця?! Та я…

— Саме так, — спокійно перервав її Матіас. — Саме тому, Ніно, я тобі кажу — не чекай від них доброзичливості. Ні поваги. Ні навіть погляду.

Ніна мовчала. Але в душі… все клекотіло. Вона вже бачила, як це виглядає. Їхні слова — святі зовні, але отруєні зневагою.

Але найбільше її вразило… байдуже мовчання. Вони дивились крізь неї. Наче вона — лише порожнє місце.

— Вони бояться, — сказав Матіас після паузи. — Тому й агресивні. Бо не розуміють, чому у вашому світі є білі.

Вони знову рушили вперед Марго тільки пирхнула.

— А я думала, — додала Ніна, — вони святі, а вони… — вона розвела руками. — Просто сноби у білому.

— І все ж, — додав Матіас, — саме їм належить вирішувати, хто стане наступним Білим магом у Бастіоні. А отже… поки Дарія тут — вони диктують правила. Але на вас вони впливати не можуть, бо ви не пройшли їх обряд.

— Не всі правила — для всіх, — тихо промовила Ніна.

Матіас глянув на неї і вперше… ледь усміхнувся:

— О, тут ти маєш рацію.

Їхні кроки луною відбивались від кам’яної підлоги, коли вони звернули у довгий коридор, під арками якого горіли смолоскипи. Повітря тут було сухіше, у повітрі пахло старим пергаментом.

— То куди ми? — Марго озирнулась. — Вчитися чи знову робити “очищення тіней”?

— Сьогодні буде і те, й інше, — відповів Матіас. — Вам потрібно підготуватися. Дарія хоче бачити, чи варто витрачати час. Особливо — на тебе, Ніно.

Ніна зупинилась на мить. В її грудях щось стиснулось.

— Вона вже мене бачила.

— Тепер вона хоче переконатися, що артефакт на твоїй шиї — не випадковість.

Марго зиркнула на Ніну:

— Артефакт? А я й не знала, що в тебе є щось особливе. Ховаєш від подруги?

— Ти не подруга, — тихо подумала Ніна, але не сказала вголос.

Замість цього вона просто поправила тканину біля шиї, де, під одягом, пульсувала теплом крихітна вага кулона.

— Його не можна просто так показувати, — сказала вона. — Навіть тобі.

Марго насупилась, але промовчала.

— А я казав, — озвався Матіас, — що ви не прості. Особливо ти, Ніно. І якщо артефакт тебе обрав — не вдавай, що ти така сама, як усі. Бо ти вже — ні.

У кімнаті було тихо, лише їхні кроки обережно ламали тишу. Аж раптом, коли Матіас відійшов уперед, Марго нахилилася до Ніни й тихо запитала:

— До речі… я й не помітила, що тебе не було в кімнаті.

Ніна ледь звела брови.

— А що ти мала помітити, Марго? Ви так голосно займалися сексом, що могли б і тронний зал розбудити. У спільній кімнаті, між іншим.

Марго театрально скривилася, але на обличчі її з’явилась грайлива усмішка.

— Ооо… тож ти підглядала?

— Я… я покинула покої і через це потрапила в халепу

— Та ну тебе. Признайся, мишо, сподобалось? Седрік… ну він же просто вау. Наші земні хлопці так не вміють. І як він до тіла… і що він робить язиком… — вона закотила очі, наче знову згадала.

Ніна вже розкрила рота, щоб відповісти щось дошкульне, але двері клацнули — і в кімнату увійшов той, від чийого погляду мороз ішов по спині.

Той, хто намагався її вбити, його голос був різким, сухим, як лезо:

— Мене звати Луціас. Раз на тиждень я буду перевіряти, що ви засвоїли з навчання. Так, навіть ви не білі і не магеси, а брудні дівчата, як і усі з вашого світу. Та ще й спите з тими, з ким не можна.

Його погляд зупинився на Марго, потім на Ніні. Марго зітхнула, з викликом у голосі:

— Я сплю з тими, з ким хочу.

— Мовчати! — крикнув Луціас так, що навіть кам’яні стіни здригнулися.

— Мені байдуже з ким ви спите, — додав він тихіше. — Моя справа — стежити, щоб ваша присутність тут не стала ще однією катастрофою.

Марго рвучко стиснула губи, але очі її кинули іскру. Ніна ж застигла — кожен нерв тремтів, кожна клітина чекала наступного вибуху.

— Ви не заслуговуєте, щоб я витрачав свій час на вас, — голос Луціаса більше не був гучним, але в ньому пульсувала отрута. — Але мушу. Бо такий наказ.

Він пройшовся повз них — кожен його крок лунав, ніби відлуння гніву.

— Почнемо. Хто з вас хоч раз відкрив “Кодекс енергій Третього кола”?

Тиша.

— Добре. А хто хоча б знає, як розрізнити чисту ауру від зараженої?

Марго зробила крок уперед, спробувала щось пригадати:

— Ну… здається, у світлі вона трохи… інакша?..

— Неправильно, — його відповідь була блискавичною.

Він зупинився перед нею, впритул. Їх розділяв лише подих.

— Навіть ті, хто працює з отруєними вулицями, знають більше за тебе. А ти… просто іграшка в ліжку принца.

Марго здригнулась, але цього разу не відповіла.

— А ти, — він повернувся до Ніни, — хоча б пам’ятаєш, з якого світу твій амулет?

Ніна зітхнула й твердо відповіла:

— Він не з мого світу.

Очі Луціаса звузились.

— Побачимо, — сказав він холодно. — Через три дні ви пройдете першу перевірку. Не здасте — вилетите з навчання.

— А якщо не підемо? — тихо запитала Марго, знову нахабно зводячи підборіддя.

— Тоді ви залишитесь у замку без захисту, — відповів Луціас. — Де маги не питають, чи ви готові.

Він розвернувся і вийшов, залишивши за собою тишу… і тінь, яка залишилась в кімнаті довше, ніж сам він. Ніна не одразу змогла видихнути вона лише поглянула на Марго, яка стояла з трохи бліднілим обличчям.

— Ну, — сказала вона невпевнено, — новий викладач нам точно не симпатизує.

Ніна лише мовчки кивнула бо знала — це було лише початком, Ніна залишилась стояти посеред кімнати. У повітрі досі відчувався голос Луціаса — різкий, мов клинок, і холодний, як тінь у вежі.

— Де він?.. — майже беззвучно прошепотіла вона.

Бо поки Луціас говорив, поки його слова обпалювали душу — вона шукала очима Вейтара. Шукала хоч погляд. Хоч знак. Але його не було. Ні за дверима. Ні в тіні. Ні у відлунні голосу.

"Але він завжди був поряд…" — думала Ніна, — "…у найгірші миті. Чому ж зараз… мовчить?"

Вона сіла за стіл, обережно, і стисла долоні. Пульс на шиї досі калатав.

Луціас був інший, він не як Седрік та Матіас, і навіть не як біла магеса Дарія. Він… дивився крізь неї. І водночас — дуже чітко бачив. І це лякало.

— Мені страшно, — прошепотіла вона сама собі.

Марго вмостилася на підвіконні, мов нічого не сталось, але в погляді вже не було зухвалої блискітки, і мовчазна злість.

— Думаєш, він справді змусить нас вчитися?.. — кинула вона знуджено.

— А ти думала, ми сюди відпочити приїхали? — в голосі Ніни задзвеніло щось нове. Гостріше.

Марго нічого не відповіла, а Ніна знову перевела погляд на двері. І думка про Вейтара, як раніше — заспокійлива, тепла — цього разу залишила по собі лише холодне запитання:

Чому тебе немає поруч?..