Серце вівтаря

Вейтар спускався крізь портали дедалі глибше, розриваючи простір із такою силою, що навіть сама темрява навколо почала поводитися інакше. Вона більше не текла за ним слухняно — вона стискалася, нервово здригалася, ніби чудово розуміла, куди саме він іде.

І саме тоді його зупинили.

— Каель’таре… що ти робиш?

Голос Вельдріса прозвучав не в повітрі, у самій темряві Вейтар повільно підняв голову, і перед ним уже стояв бог він був високий спокійний й небезпечний настільки, що навіть розірваний простір навколо них завмер, ніби боявся поворухнутися без дозволу. Темрява біля ніг Вельдріса рухалася повільно, майже живо, а його очі світилися глибоким чорним полум’ям.

— Ти знаєш відповідь, — холодно промовив Вейтар. — То навіщо питаєш?

Вельдріс кілька секунд мовчки дивився на нього.

А потім перевів погляд далі — туди, де навіть простір уже починав ламатися.

— Ти відкриваєш двері туди, куди навіть я не хотів би заходити знову.

Вейтар не відповів одразу, його пальці лише сильніше стиснулися, і темрява навколо нього рвонула по каменю тонкими тріщинами.

— Мені потрібен вівтар смерті й покарання.

На обличчі Вельдріса не змінилося нічого, але сама темрява навколо бога здригнулася.

— Ох, мій хлопче… — тихо промовив він. — Я не зможу тебе зупинити.

— І не зможу допомогти, якщо ти там застрягнеш.

Вейтар мовчав.

— Востаннє ми з Ліа’норіель закрили ті брами разом, — продовжив Вельдріс уже тихіше. — І домовилися більше ніколи туди не спускатися.

Темрява навколо них стала густішою, навіть вона не хотіла згадувати це місце.

— Добре, — спокійно відповів Вейтар. — Тоді я піду сам.

Вельдріс важко глянув на нього, і вперше за дуже довгий час у його погляді з’явилося щось схоже на втому.

— Ти сильний, Каель’таре. Надто сильний. Але там… — його голос став тихішим, — занадто багато болю.

Він повільно обвів поглядом темряву навколо.

— Забагато пам’яті.

Вейтар лише холодно всміхнувся.

— Я темний маг. Мене не хвилює смерть богів, яких ви колись убивали.

Вельдріс різко перевів на нього погляд.

— Це був не наш вибір. — І цього разу в його голосі вперше прозвучало щось жорсткіше.

— Таким був закон Елраду. Світ не витримував правління багатьох богів.

Простір навколо них здригнувся.

— А останні… — Вельдріс повільно прикрив очі, ніби сам не хотів згадувати це, — змінювали людей.

Темрява навколо нього стала важчою.

— Вони ламали кров. Ламали душі. Робили з людей істот, які забували, ким були.

Його голос став тихішим.

— І вбивали цілі королівства.

Вейтар примружився.

— Ти говориш про Танахена?

— Ти знаєш легенди, — відповів Вельдріс.

— Я вивчав їх ще до того, як ти обрав мене.

Кілька секунд бог мовчки дивився на нього, а потім повільно кивнув.

— Тоді ти маєш пам’ятати головне. Темрява навколо них завмерла.

— Частина його сили все ще може жити там.

Вейтар відчув, як сам простір попереду здригнувся.

— У скелях в камені, у самому повітрі.

І саме після цих слів Вельдріс раптом зробив крок ближче.

— І тобі не потрібен увесь постамент.

Вейтар повільно підняв погляд.

— Візьми його серце.

На мить навіть темрява навколо перестала рухатися.

— Серце?.. — перепитав Вейтар тихо.

Вельдріс кивнув.

— Серце вівтаря.

Його голос став глибшим. Старішим.

— І для цього… я мушу викликати його в тобі.

Вейтар завмер — лише на секунду, а потім повільно заплющив очі. Біль прийшов миттєво, не людський і не фізичний, бо сама темрява розірвала його зсередини. Тіло вигнулося так різко, що тріснув камінь під ногами, а вже наступної миті Вейтар упав на коліна, важко вдарившись руками об чорний камінь. Він не дихав, темрява навколо шаленіла, а татуювання на його руці почало пульсувати все сильніше, ніби щось живе під шкірою нарешті прокидалося.

Вельдріс мовчки дивився на нього зверху. І коли темрява остаточно поглинула простір навколо тіла Вейтара, бог ледь помітно всміхнувся.

— Ну що ж… прощавай, Вейтаре.

— І ласкаво просимо назад, Каель’таре.

— Я даю тобі годину.

Голос Вельдріса прозвучав уже інакше — важче, глибше, ніби сама темрява говорила через нього.

Навколо тіла Вейтара здіймалася сила — густа й нестабільна. Вона рвала простір тонкими чорними тріщинами, що повільно розповзалися по каменю.

— А потім ти втратиш владу над тілом, — продовжив бог. — І ним знову володітиме Вейтар.

Кілька секунд він лежав нерухомо, а потім темрява різко здригнулася.

Повільно й иайже неприродно. Вейтар… ні, вже не зовсім він… підняв голову його рухи були надто плавними. Надто тихими, наче тіло згадувало себе заново. Він повільно випростався, і в ту ж мить камінь під ногами вкрився новими тріщинами. Темрява навколо нього більше не текла вона підкорялася безумовно.

— Дякую… Боже, — промовив він тихо.

І тоді Вельдріс уперше за довгий час відчув те, що смертні називали тривогою. Бо посмішка, яка повільно з’явилася на обличчі Каель’тара, виглядала неправильно. Спотвореною надто живою для того, хто століттями існував усередині іншої душі.

Каель’тар повільно нахилив голову набік, ніби прислухаючись до чогось, чого не чув більше ніхто, а потім засміявся; тихо. Спочатку майже нечутно, але вже за мить цей сміх ударив у простір так сильно, що сама безодня здригнулася. Камінь під ногами почав тріщати, темрява рвонула в усі боки. І навіть Вельдріс важко видихнув.

— Коли Вейтар більше не зможе мене стримувати… — промовив Каель’тар крізь цей страшний сміх, — або помре…

Його очі спалахнули чорним полум’ям.

— Ти будеш змушений повернути мене назавжди.

Він зробив крок уперед.

І сама темрява навколо відступила перед ним.

— І тоді… — його голос став тихішим, майже задоволеним, — Елрад нарешті згадає, чому мене боялися навіть боги.

Вельдріс мовчав, лише дивився на нього, і вперше за багато століть розумів одну просту річ. Можливо… вони щойно зробили помилку. Але іноді саме помилки приносили значно більше користі, ніж ідеальні рішення.

Коли Каель’тар остаточно зник у розірваному просторі, Вельдріс ще кілька секунд стояв мовчки. Темрява навколо повільно заспокоювалася, хоча тріщини в камені все ще пульсували залишками сили.

— Мені потрібен цей кристал, — тихо промовив бог. Його голос розчинився в темряві, ніби сама безодня слухала його.

— Значно більше, ніж будь-кому з них.

Він повільно підняв погляд туди, де простір ще хвилину тому був розірваний порталами.

— Йде війна богів.

Темрява біля його ніг ворухнулася сильніше.

— І хоча світло зараз перебуває в моїй тіні… Ніноріель Вал’Солар усе одно сяє надто яскраво.

— Ще трохи… і її світло почне поглинати навіть мою темряву.

Кілька секунд Вельдріс мовчав, а потім тихо засміявся. Без радості.

— А тепер ще й ця Кара… Ім’я прозвучало майже роздратовано.

— Вона не підкорилася мені. Темрява навколо бога стала густішою.

З’явився новий гравець, — його голос став холоднішим.

— Новий бог.

Навіть сама безодня здригнулася від цих слів.

— І якщо він справді пережив те пекло, яке ми влаштували…

Вельдріс повільно прикрив очі.

— Тоді я маю бути готовим.

Він знову подивився в той бік, куди пішов Каель’тар.

— Саме тому мій воїн має стати сильнішим, — темрява навколо нього заворушилася майже живо.

— Серце вівтаря підсилить його.

Його посмішка стала ледь помітною.

— А завершений союз із Ніноріель дасть те, чого він досі не мав.

— Захист від світла.

Тепер голос Вельдріса звучав майже задумливо.

— І якщо їхні спадкоємці народяться…

Темрява навколо здригнулася сильніше.

— Вони вже не будуть належати Ліа’норіель.

Він повільно усміхнувся.

— І цього я їй не подарую.

Каель’тар відкривав портали зовсім інакше, ніж це робив Вейтар. Грубо й нахабно, наче простір не мав права чинити йому опір. Темрява навколо здригалася щоразу, коли він розривав чергову межу між світами, але тепер у цьому не було хаосу. Не було боротьби.

Безодня впізнавала його, і це відчувалося надто добре.

Каель’тар повільно ступив на чорний камінь, і руни під ногами раптом спалахнули тьмяним багряним світлом, ніби прокидаючись після століть сну.

Його губи повільно розтягнулися в усмішці, темрява тут була іншою старішою.

Не схожою на ту, що жила в Бастіоні чи народжувалася в серцях темних магів ця темрява пам’ятала смерть богів, і саме тому вона йому подобалася. Каель’тар повільно вдихнув, заплющуючи очі лише на мить. Безодня відповіла одразу. Камінь під ногами ледь помітно здригнувся, а десь у глибині чорних скель пролунав дивний звук — ніби саме місце прокидалося від довгого сну, його усмішка стала ширшою.

— Ось тепер… цікаво.

Він рушив уперед без поспіху, майже ліниво, але з кожним його кроком темрява навколо починала поводитися все дивніше. Руни спалахували сильніше. Тіні між скелями ворушилися, а іноді сам простір ніби намагався дихати разом із ним.

Каель’тар тихо засміявся.

— А ти мені подобаєшся.

Це прозвучало майже ніжно, наче він говорив не з місцем, а з чимось живим.

— Що тобі треба?..

Голос прийшов звідусіль одразу — зі скель, із темряви, із самого каменю під ногами. Він був старим, важким, настільки древнім, що від нього здригався сам простір. Каель’тар повільно підняв голову.

— Серце вівтаря.

На кілька секунд безодня стихла, а потім навколо прокотився глухий гуркіт, схожий на далекий грім. Наче сама темрява сміялася з нього.

— Ти лише комаха, — пролунало глибше, старіше. — Я знищу тебе швидше, ніж ти кліпнеш очима.

Каель’тар лише усміхнувся — спокійно, майже ліниво.

— А ти лише залишки колишньої влади, — тихо відповів він. — Тінь самого себе.

Темрява навколо різко стиснулася, і удар прийшов миттєво, без жодного попередження, безодня рвонула вперед із такою силою, що сам простір навколо тріснув, ніби скло. Якби на місці Каель’тара був хтось інший, його б стерло в ту ж мить. Фіолетовий щит спалахнув різко, приймаючи удар на себе, і хвиля сили вибухнула навколо нього, розриваючи камінь під ногами.

Каель’тар навіть не ворухнувся, лише повільно глянув на захист, що мерехтів перед ним.

— Ох… родова печатка Вельдріса.

Його усмішка стала ширшою.

— Мій брат завжди любив перестраховуватися.

Безодня завмерла.

— Слабкий бог.

— Як і Ліа’норіель, — спокійно погодився Каель’тар. — Але їхня хитрість свого часу перемогла.

Він стояв нерухомо під захистом свого бога, а темрява навколо повільно стискалася все сильніше, ніби тепер придивлялася до нього уважніше.

— Мені потрібне серце.

Коротка тиша.

— Для коханої.

І вперше за весь цей час безодня справді завмерла, ніби ще пам’ятала, що таке кохання.

— Брешеш.

Каель’тар тихо засміявся, а потім підняв руку й різко розсік собі зап’ястя.

Темна кров важко впала на чорний камінь.

— Моє серце чисте, — тихо промовив він. — Я безумно кохаю її.

Темрява навколо здригнулася сильніше.

— Кого?..

— Вал’Солар.

На кілька секунд безодня замовкла, а потім у темряві пролунав дивний звук — майже зацікавлений.

— Як цікаво… — прошепотіла вона. — І як білі дозволили такому монстру торкнутися однієї з них?..

Каель’тар повільно підняв погляд, і вперше його голос став по-справжньому холодним.

— Я вбив їх усіх.

Темрява завмерла.

— Вижила лише вона.

По стінах повільно поповзла кров — густа, темна, жива. Вона стікала вниз, ніби сама безодня почала дихати.

— Нас тут тисячі, — пролунало тихо. — Але я останній.

Каель’тар мовчав.

— Я успадкував їх усіх.

Простір здригнувся сильніше.

— Мені потрібне життя, — продовжила темрява. — І тоді дозволю тобі торкнутися каменю.

Каель’тар примружився.

— Я не творець. І не можу повернути тебе до життя.

Безодня тихо засміялася.

— А мені й не потрібно повертатися.

Кров на стінах заворушилася сильніше.

— Мені подобається тут. Ці стіни. Цей страх. Люди досі пам’ятають мене.

Темрява завмерла лише на мить.

— Мені потрібен спадкоємець.

Каель’тар повільно підняв брову.

— Вейтар ніколи не дозволить тобі отримати його.

— Він — ні, — погодилася безодня. — І Ліа’норіель теж не дозволить вашому союзу стати справжнім.

Серце вівтаря пульсувало все сильніше, ніби слухало їхню розмову.

— Саме тому мені потрібен камінь.

Каель’тар замовк.

— Я давно дістався Тарханів, — продовжила темрява тихіше. — До їхніх кристалів. І живу там уже багато століть.

Безодня завмерла лише на мить. — Мені потрібна потраплянка, він майже засміялася. — Така, як твоя Ніна.

— Крапля крові… і я житиму в ній.

Каель’тар усміхнувся, і ця посмішка була страшною. — Добре.

Він повільно глянув на серце вівтаря.

— Ти даєш мені кристал, а Вейтар знайде тобі душу із Землі.

Темрява завмерла. — Чому не ти?

Каель’тар тихо засміявся.

— Бо я воїн, а не чарівник.

Його усмішка стала ширшою. — А він — так.

Кілька секунд безодня мовчала, а потім темрява раптом остаточно розступилася. І пульсуючий камінь повільно виринув із землі, наче иве серце.

— Скільки в тебе часу?..

— Близько двадцяти хвилин.

— Мало…

Темрява здригнулася майже розчаровано, а потім засміялася знову.

— Тоді давай хоча б один бій.

Каель’тар повільно підняв погляд.

— Бій між мною… і богом?

— Так.

Він усміхнувся, а потім прибрав захист Вельдріса, і безодня рвонула до нього.

Бій не був справжнім.

Каель’тар зрозумів це майже одразу. Безодня не намагалася його вбити — не по-справжньому. Вона гралася перевіряла, вивчала того, хто наважився прийти сюди добровільно й вимагати серце вівтаря так, ніби мав на це право. Але навіть така гра була смертельно небезпечною.

Темрява атакувала з усіх боків одразу, рвала простір, врізалася в камінь чорними хвилями сили, змушуючи Каель’тара відбиватися знову і знову. Кожен удар відгукувався гуркотом у самій безодні, а тріщини під ногами розповзалися все далі, ніби сам вівтар не витримував тієї сили, яку вони вивільняли..І з кожною хвилиною ця гра ставала все цікавішою. Бо тепер вони вже не приховували себе.

Безодня демонструвала свою древню, майже божественну силу, а Каель’тар відповідав тим самим — темрявою, яка давно перестала бути просто магією. Вона була частиною його самого.

І що сильніше вони билися, то більше це нагадувало не війну, а дивне, майже первісне задоволення двох істот, які нарешті знайшли когось рівного собі. Їхні сили зіштовхувалися з таким гуркотом, що чорні скелі навколо почали тріщати, а багряне світло в рунах спалахувало все яскравіше.

Темрява сміялася, і Каель’тар теж. Обидва ненавиділи слабкість й не любили супротивників. І зараз уперше за дуже довгий час кожен із них отримував саме те, чого хотів, навіть серце вівтаря почало битися швидше. Глухо й важко, наче теж спостерігало за ними.

Бій тривав вісімнадцять хвилин, а потім безодня раптом відступила, темрява навколо повільно заспокоїлася, хоча сам простір усе ще залишався понівеченим після їхньої сили.

— Каель’таре… — голос прозвучав уже інакше. Майже задумливо. — Мені навіть шкода, що я був таким упертим.

Каель’тар важко видихнув, повільно опускаючи руку.

— Але тепер уже нічого не зміниш, — продовжила безодня.

Серце вівтаря пульсувало біля його ніг воно було живе, тепле, і якесь неправильне.

— Серце тепер твоє.

Темрява ворухнулася слабше.

— Ти маєш закріпити його на великому камені постаменту. У вашому замку він точно є.

Каель’тар примружився, і безодня тихо засміялася.

— Ваша перша ніч має пройти саме там.

На кілька секунд навіть темрява навколо завмерла.

— Лише так Ліа’норіель не відчує, що ти забрав її цнотливу іскру.

Каель’тар мовчав.

— Лише так ви дасте одне одному справжній захист, — продовжив голос. — І станете чоловіком та дружиною не тільки за клятвою… а за самим законом древньої магії.

Кілька секунд Каель’тар просто дивився на серце вівтаря, а потім повільно підняв голову.

— Чому ти допоміг мені?

Безодня засміялася; тихо майже втомлено.

— Пам’ятай головне… кристал зовні не проживе довго.

Кров на стінах здригнулася.

— У вашому світі він проживе максимум три дні.

Каель’тар різко стиснув серце вівтаря в руці.

Темрява навколо нього рвонула вперед, а вже наступної миті простір просто розірвало новим порталом.

— Я виконаю обіцянку, — промовив він уже голосом Вейтара. — Зарґен отримає потраплянку.

Його очі спалахнули темрявою.

— І вона обов’язково торкнеться твоєї крові.

У відповідь прийшла лише тиша, безодня більше не говорила й Вейтар зробив крок уперед і в ту ж мить опинився знову в тронній залі Бастіону, де все ще тривала підготовка до весілля його брата, яке мало відбутися вже за два дні.

Він ішов коридорами Бастіону швидко, майже не помічаючи ні людей, ні темряви навколо. У його руці пульсувало серце вівтаря — тепле, живе, і щоразу, коли камінь бився глухим поштовхом, це нагадувало лише про одне: часу майже не залишилося.

Сімдесят дві години. Саме стільки в них було, щоб завершити союз і узаконити те, що давно сталося між ними. Інакше Ліа’норіель відчує їхній зв’язок, і тоді все зруйнується. Вейтар сильніше стиснув камінь у руці.

Ніна була надто слабкою, щоб пережити це. Навіть зараз, після всього, через що пройшла.

Коли він нарешті увійшов до покоїв, у приміщенні одразу стало тихо. Маги-лікарі, які кілька днів майже не відходили від її ліжка, миттєво схилили голови.

— Ваша величносте…

Вейтар навіть не подивився на них, уся його увага була прикута лише до неї. Ніна лежала серед білого простирадла тиха й нерухома, — така бліда й нерухома, що всередині знову боляче стиснулося. Уже чотири дні він жив між страхом і люттю, не знаючи, чи прокинеться вона взагалі, чи почує він ще хоч колись її голос, чи відкриє вона очі.

— Вона досі не прийшла до тями, — тихо промовив один із магів.

Вейтар нічого не відповів, він повільно підійшов ближче, а потім нахилився до неї так близько, що відчув її ледь помітний подих — слабкий, майже невловимий, але живий. Його очі на мить заплющилися, і саме в цю секунду Ніна ворухнула рукою. Ледь помітно. Майже невідчутно, але він усе одно це відчув.

Вейтар різко підняв голову.

— Що це?..

Один із магів здригнувся.

— Вона так робить уже близько години, ваша величносте.

Вейтар повільно взяв її руку у свою — і в ту ж мить його серце вдарилося сильніше.

На її зап’ясті, просто під блідою шкірою, повільно проступало татуювання. Точнісінько таке саме, як у нього, темрява навколо Вейтара різко здригнулася, а серце вівтаря в його руці забилося швидше. Це могло означати лише одне — їхній зв’язок став значно глибшим, ніж мав бути.

Для того щоб той зміг вийти назовні, Вейтар мав на мить померти. Саме в цю коротку секунду темрява отримувала над ним повну владу, і лише так Каель’тар міг повернутися. Вейтар дивився на татуювання на її зап’ясті й не міг повірити власним очам. Жінки ніколи не носили таких міток. Ці ритуали були надто древніми, майже забутими навіть серед темних магів, і те, що зараз проступало під блідою шкірою Ніни, не мало існувати. Темрява навколо нього здригнулася сильніше.

— Можливо… через те, ким вона є, — невпевнено заговорив один із магів-лікарів.

Вейтар повільно перевів на нього погляд.

— Що саме ти маєш на увазі?

Його голос залишався спокійним, але від цього ставало тільки страшніше. Молодий маг помітно зблід.

— Це може бути пов’язано з тим, що вона Вал’Солар, ваша величносте.

У кімнаті запала важка тиша.

Вейтар примружився.

— Ти хочеш сказати, що у білих магів теж були подібні обряди?

Головний лікар важко видихнув, перш ніж відповісти:

— Це можливо.

Кілька секунд Вейтар мовчав, а потім його погляд став холоднішим.

— Тоді Ліа’норіель уже знає.

Темрява навколо нього ворухнулася різкіше, і кілька магів інстинктивно відступили назад.

— Ні, ваша величносте, — швидко заговорив Таріос. — Якби Ліа’норіель це відчула… вона вже була б тут.

І саме в цю мить Вейтар зрозумів.

Серце вівтаря. Камінь у його кишені приховував їхній зв’язок, приховуючи його навіть від богині світла. Він повільно дістав серце й поклав поруч із Ніною. Темрява в кімнаті одразу стала тихішою, ніби сам камінь приглушував силу навколо, і саме в цей момент Ніна не відкрила очей. Навіть не ворухнулася. Лише ледь чутно, майже крізь сон, прошепотіла:

— Я люблю тебе, Вейтаре…