Зустріч з невідомим

Ніна не спала до самого світанку. Сон не приходив, а серце калатало від дивного видіння, що залишив у ній більше питань, ніж відповідей. Її внутрішній голос, який завжди був тихим і обережним, тепер кричав. Але що саме — вона не могла збагнути.

Служниця постукала в двері, перш ніж відчинити їх.

— Добрий ранок, світлосте. У вас є пів години, щоб приготуватися до першого уроку.

— Уроку? — запитала Ніна, ще не повністю отямившись.

— Так. Ви повинні навчитися всьому, що личить білій магині у Нічному Бастіоні.

Сьогодні — уроки мовчання та спостереження.

Ваша поведінка, мовчазність і вміння бути «невидимою» — ключ до вашого виживання.

Ніна хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Її погляд ковзнув до Марго, яка вже підводилась на ліжку, і встигла ще раз зухвало глянути в її бік.

— Ну що, миша, вже встала? Чи все ще мариш своїм нічним сном?

Ніна хотіла щось відповісти, але лише зітхнула. Сьогодні вона не мала сил на суперечки.

Їх вели вузьким довгим коридором до зали, схожої на стару бібліотеку. Скрізь — книжки в темних палітурках, товсті запилені томи, аромат сухого пергаменту та палаючих свічок.

У центрі стояв молодий чоловік у срібно-чорному одязі. Його постава була пряма, жорстка, як у солдата. Гострі вилиці, темно-каштанове волосся, і погляд — пронизливий, наче бачив її наскрізь.

— Я ваш перший вчитель, — промовив він. — Моє ім’я Емер, я служу Дому Таргоса вже понад десять років. Ви тут, бо є світлими, і ваше завдання — вчитися виживати. Слухати, спостерігати, мовчати.

– І головне — ніколи не сперечайтеся з тими, хто сильніший.

— А хто вирішує, хто сильніший? — нахабно кинула Марго.

Емер усміхнувся, але без радості. Він підійшов до неї, став ближче, ніж було зручно, і прошепотів:

— У цьому замку... виживає не той, хто найкрасивіший, а той, хто розуміє, коли мовчати.

Ніна помітила, як на обличчі Марго зникла зухвалість. Вперше з моменту їхньої зустрічі.

— Почнемо з простого, — додав Емер.

— Ви знаходитесь у королівському Бастіоні, замку темної магії, яким керує король Таргос Полуночний.

– У нього шестеро дітей, і кожен із них — небезпека для вас.

Ви не повинні дивитися їм в очі, якщо вам цього не дозволено. Не повинні відповідати, якщо до вас не звернулися. Особливо — ніколи не звертайтеся до другого сина без дозволу.

— А хто він? — нарешті наважилась запитати Ніна.

— Вейтар Полуночний, — відповів Емер без емоцій. — Той, хто може одним словом змусити тремтіти всю вежу.

– Якщо ви не бажаєте зникнути в перший тиждень, тримайтеся від нього подалі.

У грудях у Ніни стислося.

Бо саме про нього був її сон.

Емер на мить замовк, ніби зважував, чи варто говорити про це. Нарешті він підійшов до столу, на якому громіздилися книги, і злегка провів долонею по одній із товстезних палітурок. У тиші бібліотеки цей рух звучав як грізне попередження.

— Вейтар — найсильніший маг усіх земель Торгаліса. Так, він навіть сильніший за короля, — промовив Емер сухо, втупившись у книги перед собою. — І цей факт не приховується. Король Таргос Полуночний, хоч і має всю повноту влади над королівством, у магічному плані поступається своєму другому сину.

Здавалося, що від одного лише імені Вейтара в повітрі згущується напруга. Ніна прислухалась до кожного слова, відчуваючи, як у грудях наростає тривога. Марго, котра досі поводилася зухвало, тепер уважно дивилася на вчителя.

— Про Вейтара ходять страхітливі легенди, — продовжив Емер. — Він захоплюється найдавнішими закляттями, якими вже давно не користуються навіть могутні маги. У багатьох із тих ритуалів необхідна кров білих магів.

Він подивився на Ніну й Марго так, ніби хотів переконатися, що вони розуміють серйозність цих слів.

— Кажуть, що саме тому він завжди тримається осторонь придворної братії, уникаючи зайвого галасу. Кожен, хто наближається до нього, стає потенційною жертвою давніх обрядів.

– Ходять чутки, що його найбільша мрія — знайти чисту, невинну білу магесу, щоб провести якийсь особливий ритуал. І відтоді, як король наказав привозити білих магів зі вашого світу, Вейтар жодного разу не заперечував.

Ніна відчула, як їй стає важко дихати. Вона пригадала свій сон, пригадала тривожне відчуття, що охопило її від самої першої зустрічі з цим чоловіком. Думка про те, що всі ці історії можуть бути правдою, стискала серце у крижаних лещатах.

— А білі маги? — невпевнено перепитала вона. — Їх рятують у Білому замку?

Емер прикрив книгу, здійнявши хмарку пилюки.

— У білому замку не випускають “невинних”, — уточнив він.

— Самі ж маги, що керують тим місцем, найчастіше роблять усе, аби “позбавити” їх чистоти — ритуально чи насильницько.

– Так вони вважають, що усувають загрозу від могутніх темних магів. Адже без чистої білості крові ритуал стає марним.

На цьому його розповідь урвалася. У повітрі зависли слова про жертви, нечувані обряди та криваву магію, яка, схоже, відлунювала по всьому королівству.

— Тепер ви розумієте, — підсумував Емер, приглушеним голосом. — Для вас Вейтар може стати найбільшою карою… або ж найбільшим покровителем. Усе залежить від того, чи матимете ви сміливість і розум вижити під його поглядом.

Ніна вловила ледь помітний дриж у руках Марго, котра мимоволі перехрестила руки на грудях. Їй самій теж було моторошно: занадто багато загадок приховував цей світ, і кожна нова деталь відкривалася лише для того, щоб ще сильніше заплутати їх у павутині страху й таємниць.

Інстинкт підказував Ніні, що віднині ім’я Вейтар приковуватиме до себе її увагу — та водночас лякатиме, бо за ним стояла сила, здатна зламати будь-кого… або підпорядкувати собі.

Марго зробила різкий крок уперед, уп’явшись поглядом у Емера. У її очах уже не було й сліду звичної зухвалої веселої іскри — їх затуманював гнів та відчай.

— Знаєте що? Це вже не шоу, — промовила вона, майже спльовуючи кожне слово, ніби ті палали в її горлі.

— Я хочу розірвати той клятий договір! Мої батьки знайдуть гроші, аби тільки витягти мене з цього… з цього проклятого замку!

Її голос бринів емоціями, що рвалися назовні: суміш обурення і страху, якій дівчина не могла дати раду. Рука Марго стискала край важкої дубової лави, і Ніна бачила, як у неї біліють кісточки пальців.

— У нас ніхто не питає згоди, їхати у темний замок, вірно? — продовжила вона, тепер уже не дивлячись на Емера.

— Але я не збираюся тут сидіти, як жертва. Повірте, в мене є зв’язки і є кому подбати про все…

Марго різко замовкла, ніби боючись проговоритися про те, що в неї самої досі не був готовий жоден план. Вона ковтнула клубок у горлі, видихаючи:

— Гаразд, вам, мабуть, байдуже. Та знайте: я не збираюся грати за правилами, які ви тут вигадали.

Вона хотіла сказати ще щось, але важкі погляди, спрямовані на неї, ніби давили на плечі, змушуючи стишити тон.

У кімнаті залягла напружена тиша.

Тоді Марго повільніше, стриманіше додала:

— …Я все одно не залишуся тут назавжди. Це обіцяю і собі, і вам.

Останнє речення прозвучало майже беземоційно, проте в її очах світилася та сама впертість, що ніколи не підводила дівчину. Її слова зависли в тиші, напруженій, мов пружина, що ось-ось лусне. Марго стисла губи, ковтаючи змішані почуття образи, страху й надії водночас.

І стало ясно: вона пішла ва-банк, публічно оголосивши про свій намір вирватися з цього місця, хай навіть для цього доведеться випробувати долю і розлютити тих, хто тримає замок у владі.

Емер відпустив її слова у тишу кімнати й на якусь мить застиг, ніби перебираючи в голові безліч варіантів відповіді. Потім повільно розвернувся до Марго. Його погляд був усе таким же спокійним, але тепер крізь спокій проглядалася тінь жалю.

— Це не шоу — повторив він, легенько стукаючи пальцями по столу.

— І я боюся, що розірвати договір неможливо.

Король Таргос дотримається слова і кожна з вас отримає свої 60 000 $, але ви маєте бути тут щонайменше пів року…

Емер зупинився, ніби обдумуючи, як продовжити. Буря емоцій у виразі обличчя Марго говорила сама за себе. Вона стискала кулаки так сильно, що кісточки побіліли. Ніна відчула, як у повітрі посилилася напруга, ніби кожна наступна фраза могла вибухнути новим конфліктом.

— …Головне — вижити, — промовив він, опустивши очі. — Бо до вас… нікому…

Слова зависли, недомовлені, але сповнені гіркої правди. Здавалося, Емер хотів сказати щось інше, важливіше, та в останню мить стримався. Можливо, побоявся наслідків, а можливо, не бажав остаточно налякати дівчат.

— Що, «нікому»? — ледве чутно прошепотіла Марго, більше до себе, ніж до нього. У її голосі прозвучали безсилля й гнів одночасно.

— Нікому не вдалося втекти, — стисло відповів Емер, ніби змушуючи себе завершити попередню думку. — Принаймні не без дозволу самого замку і… його власника.

Марго різко відвернулася, ніби намагаючись приховати сльози чи злість. Ніна кинула на неї збентежений погляд і в душі відчула дивний сум: вперше побачити подругу такою розгубленою було важко й незвично.

— Добре, — підсумував Емер, відкашлявшись, щоб прогнати незручну паузу. — Я покличу Матіаса, він відведе вас у ваші кімнати або покаже інше місце, де ви зможете відпочити чи порадитися. Але…

Він кинув погляд на стоси книжок і свитків, далі знову повернувся до дівчат:

— Поки ви тут — вчіться, слухайте, мовчіть, — він посилив голос на останньому слові, ковзнувши очима по Марго. — Може, тоді вам пощастить уникнути найстрашнішого. Хоча…

Емер тихо зітхнув і торкнувся обкладинки однієї з книг, що лежала перед ним — …самому замку байдуже, чи ви готові. Він грається життями тих, хто тут. І як скоро набридне вам… чи ви йому — це вже інше питання.

Закінчивши, він заплющив очі, ніби згадав щось болісне. Марго стояла збоку з обуреним виглядом, дивилася то на замкнені двері, то на Ніну. Та лише мовчала: слів не вистачало. У голові калатало одне: "Цей світ не відпустить нас так просто".

У коридорі почулися кроки, і за мить у двері хтось тихо постукав. Емер, не озираючись, мовив:

— Матіас, заходь.

Двері прочинилися, пропускаючи високого чоловіка, який уже встиг стати для дівчат знайомим обличчям. Він схилив голову в бік Емера в знак поваги, потім поглянув на Марго й Ніну з ледь помітною тривогою.

— Готові? — запитав він.

— Ні — видушила з себе Марго, але Матіас лише зберіг стримане обличчя, чудово розуміючи, що спростувати йому нічого.

— Тоді ходімо, все одно треба йти, — відповів він рівним голосом.

Емер обвів їх усіх замисленим поглядом, ніби хотів ще щось додати, але зрештою мовчки кивнув. Дівчата рушили до виходу, і кожен їхній крок луною відлунював у застиглій тиші бібліотек. Марго на ходу стискала кулаки, намагаючись утримати всю лють, яка наростала у ній. Ніна ж ішла, опустивши очі, відчуваючи, як важкі думки не дають їй зосередитися на чомусь іншому, крім майбутньої невідомості.

За їхніми спинами почувся тихий шепіт Емера:

— Нехай щастить… Хоча не знаю, чи в цих стінах ще щось означає це слово.