Ціна цнотливості

Ранок прийшов тихо, майже непомітно. Не було різкого світла, що б’є в очі, не було звуків, які змушують прокинутися — лише повільне, обережне повернення до реальності, ніби її витягували зі сну не поспішаючи, але й не надто дбайливо.

Ніна розплющила очі не одразу. Спершу вона відчула порожнечу поруч із собою — холод простирадла, який говорив більше за будь-які слова. Він не спав тут. Вона повільно перевела погляд убік, ніби все ще очікувала побачити його — темне волосся, спокійний подих, ту небезпечну тишу, яка завжди була поряд із ним. Але ліжко залишалося рівним, недоторканим, наче його тут і не було. І від цього стало тривожно.

Ніна піднялася повільно, спираючись на лікоть. Її тіло ще пам’ятало сон — той біль, що пройшов крізь неї, те відчуття чужої присутності, що торкнулося її зсередини, залишивши по собі тонкий, тривожний слід. Вона машинально провела рукою по зап’ястю. Шкіра була чистою, але відчуття — ні. Здавалося, ніби під нею щось залишилося — тонке, живе, невидиме, але відчутне.

Ніна різко відвела руку, не зараз її погляд ковзнув далі — і завмер. Біля ліжка, акуратно розвішена, чекала сукня. Це була не просто гарна сукня. Вишукана, стримано розкішна, вона виглядала настільки дорогою, що це відчувалося навіть без дотику. Тканина ледь ловила світло, віддаючи холодним сріблястим блиском, а кожен шов, кожна складка виглядали бездоганно, ніби її створювали не для того, щоб носити, а щоб підкреслити статус. Вона створювала відчуття влади, положення… права стояти поруч із троном.

Ніна повільно піднялася і підійшла ближче. Її пальці обережно торкнулися тканини, вона була м’якою, але в цій м’якості не було слабкості — лише стримана сила, яка відчувалася в кожному дотику.

Тканина ковзнула по шкірі, ніби запам’ятовуючи її, і в цю мить думка з’явилася сама. Таку сукню не дають просто так вона призначена для принцеси або для нареченої Ніна завмерла. Серце в грудях вдарило трохи сильніше, віддаючись глухим ритмом у скронях. Перед очима раптово сплив учорашній вечір — його слова, його погляд, той обряд, що залишив у ній більше, ніж вона хотіла визнавати.

— Ніноріель Вал’Солар…

Ніна різко вдихнула, ні — це нічого не означає, лише… контракт, і нічого більше. І все ж пальці самі стиснули тканину трохи сильніше. Чому тоді це виглядає так… ніби вибір у неї вже відібрали?

Ніна повільно відпустила сукню і відступила на крок. Кімната була тихою, занадто тихою, і ця тиша більше не заспокоювала вона насторожувала, наче щось чекало. Сам світ навколо вже знав те, чого вона ще не розуміла. І саме в цю мить Ніна вперше за ранок відчула не втому, а передчуття. Щось уже почалося, і найгірше було те, що вона навіть не зрозуміла — коли саме опинилася всередині цього. Вона ще кілька секунд стояла нерухомо, вдивляючись у простір перед собою, ніби справді могла знайти відповідь у повітрі. Але тиша нічого не давала — лише тиснула сильніше, огортаючи її невидимою напругою. Нарешті Ніна повільно вдихнула, провела рукою по волоссю й знову глянула на сукню вона чекала.

Ігнорувати це було неможливо.

Коли Ніна почала одягатися, служниці з’явилися майже безшумно, наче їх покликали ще до того, як вона сама про це подумала. Жодна з них не підняла очей вище, ніж дозволяв етикет. Їхні руки рухалися швидко й упевнено, але в цій точності було щось неприродне — ніби вони боялися зробити зайвий рух, зайвий подих.

Ніна відчула це одразу, раніше її розглядали, оцінювали, іноді навіть не приховували зневаги. Сьогодні ж — уникали. І ця зміна була настільки різкою, що не могла залишитися непоміченою.

Коли тканина остаточно лягла на її тіло, Ніна відчула, як сукня підкреслює кожен рух, кожен подих. Вона не заважала — навпаки, змушувала тримати спину рівніше, піднімати підборіддя вище, ніби сама диктувала, ким вона має бути.

Ніна глянула на своє відображення лише на мить — і відвела погляд.

— Готово, пані, — тихо промовила одна зі служниць.

Ніна лише кивнула, не додаючи жодного слова, і вийшла з кімнати сама.

Коридори Нічного Бастіону зустріли її тією ж тишею, але тепер у ній з’явилося щось інше — відчуття присутності. Наче за нею спостерігали. Не завжди відкрито, не завжди прямо, але достатньо відчутно, щоб це ковзало по шкірі й залишало по собі холодний слід.

Хітран уже чекав, як завжди він лише кивнув і рушив поруч, залишаючись на крок позаду. Ніна не дивилася на нього, але відчувала: сьогодні він напружений сильніше, ніж зазвичай. Це лише підтверджувало її власні відчуття, щось змінилося, і всі це знали крім неї.

Двері до зали для сніданку відчинилися повільно, і перше, що вона відчула, — це погляди й їх було багато, і всі — надто уважні. Радники Вейтара вже були там. Вони не виглядали здивованими її появою — навпаки, здавалося, вони чекали саме цього моменту. Кілька з них підвелися одразу, інші — лише нахилили голови, але в цьому русі було більше поваги, ніж вона коли-небудь бачила раніше.

Це змусило її зупинитися.

— Леді Ніно, — першим заговорив Кагтон, повільно підводячись зі свого місця. Його голос був рівний, позбавлений магічної сили, але в ньому відчувалася інша вага — вага людини, яка звикла керувати без неї. — Для нас честь вітати вас сьогодні.

Ніна на мить завмерла.

Честь?

Вона відчула, як у грудях щось напружилося, але обличчя залишилося спокійним.

Це через учорашнє, що я — бойовий маг…

Іншого пояснення вона просто не знайшла. Роберт, що сидів трохи далі, не підвівся одразу. Його темні очі ковзнули по ній уважно, майже повільно, ніби він перевіряв щось, що вже знав напевно.

— Вітаю, — промовив він тихіше, але його голос прозвучав глибше. — Ваша поява… змінила розклад сил.

Ніна ледь помітно насупилася, бо це прозвучало дивно.

Занадто дивно для простого вітання, але вона знову не дала собі часу задуматися.

Не тут, і не перед цими людьми. Слабкість у Бастіоні означає смерть. Вона зробила крок уперед, тримаючи спину рівно, як її вчили, і лише тоді помітила головне.

Місце Вейтара було єдиним вільним за столом. Жодних сумнівів не залишалося — усі знали, що сьогодні його тут не буде.

І все ж дивилися на Ніну.

На мить вона зупинилася, і цього короткого вагання вистачило, щоб тиша в залі стала густішою, схожою на повітря перед бурею. У цих поглядах відчувалося очікування, ніби присутні мовчки перевіряли, що вона зробить.

Ніна повільно вдихнула й рушила далі.

Не поспішаючи, підійшла до столу і сіла на єдине вільне місце.

На місце Вейтара.

Ніхто не заперечив і навіть не спробував її зупинити. І чомусь це насторожувало значно сильніше, ніж будь-який відкритий протест.

Вони дозволили їй сісти тут. Свідомо й серце Ніни забилося швидше, та вона не дозволила жодній емоції з’явитися на обличчі. Випрямила спину, спокійно підняла голову й витримала погляди тих, хто сидів навпроти. Саме так її вчила Розана, не просто як леді. Як принцесу. Як жінку, яка не має права показувати слабкість, навіть коли всередині все напружується до межі. Служниці подали сніданок майже безшумно. Жодна з них не підняла очей. Жодна не затрималася поруч довше, ніж потрібно.

Ніна взяла чашку з чаєм, намагаючись не звертати уваги на погляди, які й досі відчувала на собі, щось у них змінилося. Тепер на неї дивилися не як на гостю, не як на новачка і навіть не як на бойового мага, наче за ніч вона стала для них кимось іншим. І Ніна ще не знала — ким саме.

— Ми раді, що Його Величність зробив свій вибір, — тихо додав Кагтон, сідаючи назад.

Ніна ледь помітно здригнулася. Вибір?..

Вона піднесла чашку до губ, щоб приховати цю реакцію, і зробила ковток це про вчорашній бій…

Про те, що він залишив мене тут…

Вона змусила себе повірити саме в це, бо будь-яке інше пояснення здавалося надто небезпечним. Роберт усе ще не відводив від неї погляду. Коли їхні очі нарешті зустрілися, він ледь помітно посміхнувся, але в цій усмішці не було тепла. Радше дивне розуміння того, чого сама Ніна поки не бачила.

І саме тоді вона особливо гостро усвідомила: сидить не там, де мала б.

Та змінювати щось було вже пізно. Напружена тиша за столом тривала недовго. Здавалося, вона просто не могла залишатися безмовною надто довго, і зрештою її порушив чоловік, якого Ніна раніше майже не помічала.

Він був рудоволосим і здавався надто молодим для цієї зали. Його обличчя було світлим, майже весняним, густо всіяним веснянками, а волосся — яскраве, наче вогонь, — відбивало світло свічок. У ньому було щось невимушене, навіть легковажне… але лише на перший погляд.

Бо очі залишалися холодними.

— Пані Ніно, — промовив він легко, ніби це звичайна розмова, — ми чули, що вчора ввечері у вас із Його Величністю був… обряд?

Ніна саме піднесла чашку до губ, коли рука ледь помітно здригнулася, а чай небезпечно хитнувся біля самого краю.

Та вона не дозволила пролитися жодній краплі, лише повільно опустила чашку назад на стіл.

— Не знаю, як до вас звертатися, — спокійно відповіла вона, піднімаючи погляд.

Її голос звучав рівно, навіть трохи надто рівно, але хлопець, схоже, цього не помітив. Він легко усміхнувся, і ця усмішка здалася Ніні майже щирою.

— Ой, вибачте, ваша світлість, — він ледь нахилив голову. — Бобстер. Головнокомандувач. Армії крила принца.

Ніна на мить затримала на ньому погляд. Для головнокомандувача він здавався напрочуд молодим, але було в ньому щось таке, що не дозволяло помилитися — цей хлопець був небезпечним.

Де ти, Вейтар?..

Чому ти залишив мене з ними?..

Думка промайнула різко, майже боляче, але вона не дала їй вирватися назовні, лише важко видихнула.

— Головнокомандувачу Бобстере, — промовила вона вже спокійніше, — це питання вам варто адресувати Його Величності, а не мені.

Бобстер не відвів погляду, а навпаки — усміхнувся ширше, наче її відповідь саме цього й варта.

— Звісно, — тихо сказав він. — Але ж іноді… цікавіше почути іншу сторону.

У його голосі не було відкритої загрози, лише гра, і чомусь саме це насторожувало ще більше. Ніна нічого не відповіла. Піднесла чашку до губ і зробила невеликий ковток, виграючи собі кілька секунд на роздуми. Та тиша за столом уже не була спокійною. Напруга поступово наростала, наче пружина, яку повільно стискали дедалі сильніше.

Хтось із радників обмінявся коротким поглядом, хтось відвів очі, а дехто, навпаки, почав спостерігати за Ніною ще уважніше.

Політика поверталася на своє місце.

І цього разу вся вона була спрямована на Ніну.

Ніна майже фізично відчула цей тиск, що поступово лягав на плечі. Тут кожне слово, кожна пауза й навіть випадковий погляд могли мати значення, і тоді вона нарешті зрозуміла це був не просто сніданок. Її перевіряли.

Ніна повільно поставила чашку на стіл. Пальці залишалися спокійними, погляд — рівним, і ніхто з присутніх не мав побачити, що відбувається всередині.

Бо там теж щось змінювалося.

Ще зовсім недавно вона захотіла б утекти від цих поглядів і запитань. Тепер же такого бажання не було. Та й відступати, зрештою, було нікуди.

Замість страху всередині повільно народжувалася злість — тиха, холодна й напрочуд спокійна. Така не змушувала кричати чи кидатися необдуманими словами.

Вона змушувала чекати. І Бобстер виявився не останнім, хто цього ранку вирішив перевірити Ніну, його слова ще не встигли остаточно стихнути, коли один із магів, що сидів ліворуч від Роберта, неквапливо відклав прибори й підняв на неї погляд

— Пані Ніно, — його голос був спокійний, але занадто чіткий, — ви ж знаєте, що спадкоємців принцам можуть народити лише цнотливі дівчата?

Ніна не відповіла одразу, вона лише дивилася на нього.

— Це через силу роду Полуночних, — продовжив він так само рівно. — Якщо жінка вже не є чистою… вона не зможе мати дітей.

Після цих слів тиша за столом стала ще важчою. Ніна на мить заплющила очі, відчуваючи, як усередині різко піднімається злість. Це вже давно не було сніданком. Її допитували, і найгірше полягало в тому, що вони знали значно більше, ніж вона сама.

Раптом одна думка змусила серце вдарити сильніше.

Вони знають?..

Ніна відчула, як холод пробіг уздовж спини. Ніхто не мав знати, що вона цнотлива. Після всього, що Ніна почула про обряд, вона надто добре розуміла, чим може закінчитися така правда.

Її могли віддати білим, або просто прибрати. І саме тоді щось усередині змінилося. Ніна більше не хотіла просто сидіти й витримувати їхні запитання, намагаючись не сказати зайвого. Якщо вони перетворили цей сніданок на гру — добре.

Вона теж гратиме Ніна повільно видихнула й розплющила очі. Злість нікуди не зникла, але тепер стала холодною й керованою.

Вона подивилася прямо на присутніх.

— Усі питання щодо мого ліжка чи обрядів, — рівно промовила Ніна, — ви можете поставити Його Величності особисто.

— Або я можу передати йому, що вас це цікавить.

Кілька поглядів перетнулися. Ніхто не посміхнувся.

— І ще, — додала вона, не відводячи очей, — я не планую народжувати дітей. Після завершення контракту я повернуся додому.

У Роберта ледь помітно піднялася брова.

— Додому?.. — перепитав він спокійно. — Але ваш дім зруйнований.

Ніна нахмурилася.

— Що значить… зруйнований?

Роберт не поспішав із відповіддю.

— Замок Срібних Іскор було знищено під час війни з Азорітом, — сказав він тихіше. — І якщо говорити відверто… ви — остання з бойових магів світла.

Слова впали важко, і Ніна відчула, як щось стислося всередині, але вона не дозволила цьому вирватися назовні.

— Я повернуся до Львова, — відповіла вона коротко.

Радники переглянулися, а Кагтон повільно схилив голову.

— Пані Ніно… якби не Вейтар, — промовив він обережно, — ви вже були б нареченою Зарґена, принца Тарханів.

На мить Ніна згадала вчорашні слова Вейтара — про шлюб, політику і, звісно ж, гарем. Гарем, о це слово зачепило особливо сильно. Вона навіть не встигла зупинити себе, коли відповідь сама зірвалася з губ.

— Тоді добре, що я — сексуальна іграшка вашого принца.

Тиша в залі запала миттєво, стала важкою й такою глухою, що навіть повітря, здавалося, завмерло.

Кілька радників розгублено відвели погляди, інші помітно напружилися, ніби Ніна щойно сказала значно більше, ніж сама усвідомлювала. І лише Роберт не відвів очей. Навпаки, тепер він дивився на неї ще уважніше, ніж раніше.

— Пані Ніно, — тихо промовив він, — ви щось знаєте про амулет, який носите на шиї?

— І про обряд, який пройшли вчора з Його Величністю?

Ніна відкрила рот слова, вже були готові. Це захист… щоб мене не вбили… але вона не встигла їх вимовити.

Двері різко відчинилися, і на порозі стояв Хітран, його поява розрізала напругу, як лезо.

— Пані Ніно, — промовив він чітко.

Не дивлячись на радників, — нас чекає король.

— Вибачте, що втручаюся, але наказ Його Величності — доставити вас негайно.

Вона підвелася першою, без поспіху, ніби нічого не сталося, ніби ця розмова щойно не намагалася розібрати її по шматках. Ніна не дивилася ні на кого, коли виходила із зали, лише відчула, як погляди знову лягають на спину — важкі, чіпкі, уже інші. Тепер вони не просто оцінювали. Вони чекали.

Двері зачинилися за нею тихо, і дихати стало легше, але лише на мить. Хітран уже стояв поруч, як завжди, ніби з’явився з самої тиші.

— Сюди, — коротко промовив він і рушив уперед.

Вона пішла за ним, відчуваючи, як напруга не зникає, а лише змінює форму. Коридори Нічного Бастіону зустріли їх тишею. Але це була не та тиша, до якої вона вже звикла — не спокійна, не глуха. У цій тиші було щось інше, щось приховане, ніби сам простір затамував подих.

Ніна не одразу зрозуміла, що саме її насторожує. Лише за кілька кроків це відчуття стало чіткішим: занадто пусто. Жодної служниці, жодного охоронця, жодного випадкового звуку. Навіть їхні кроки відбивалися від стін глухо, ніби камінь поглинав їх, не дозволяючи повернутися назад.

— Хітране… — тихо озвалася вона, але він не зупинився.

— Ми майже прийшли.

Його голос був рівний, занадто рівний. І саме це змусило її насторожитися ще більше.

Ніна сповільнила крок, відчуваючи, як під шкірою знову з’являється те саме дивне відчуття — тонке, живе, майже невловиме, але вперте. Наче щось попереджало її, але не словами. Вона ледь помітно стиснула пальці.

— Тут занадто тихо, — сказала вже впевненіше.

Хітран різко зупинився, і в ту ж мить усе сталося.

Повітря здригнулося, ніби його розірвали зсередини. Не вибух — ривок, різкий і неприродний, наче сам простір не витримав напруги.

Тінь вирвалася збоку — швидка, чужа, неправильна. Ніна навіть не встигла зібрати силу, як щось холодне обвило її шию — різко, жорстко.

Це було холодне залізо.

Вона задихнулася, коли кайдани стиснулися, врізаючись у шкіру, перекриваючи не лише подих, а й магію. Світло, яке вона ще мить тому відчувала в собі, зникло миттєво, ніби його ніколи не існувало.

— Не рухайся, — прозвучав знайомий голос.

Ніна завмерла, її серце вдарилося так сильно, що на мить заглушило всі інші звуки. Вона повільно підняла погляд і побачила його. Того, хто вчив її тримати силу. Того, хто показував, як будувати захист. Того, кому Вейтар довіряв.

— Ви?.. — голос Ніни зірвався, став хрипким, майже чужим.

Він дивився на неї спокійно. Занадто спокійно для людини, яка щойно напала.

— Ти швидко вчишся, — тихо сказав він. — Шкода, що це доведеться зупинити.

Хітран уже був у русі. Темрява рвонула вперед різко, жива, майже відчутна, але чоловік лише ледь поворухнув рукою — і щось невидиме вдарило охоронця вбік.

Сильно й жорстко. Хітран відлетів до стіни, вдарившись так, що камінь під ним тріснув, а повітря здригнулося від сили удару.

Ніна стиснула зуби бо повітря не вистачало, кайдани на шиї стискалися ще сильніше, відрізаючи не лише подих — силу, думки, будь-яку спробу захиститися.

Тіло відмовлялося слухатися.

— Бойова магеса… — тихо промовив він, наближаючись. — Остання.

Його погляд ковзнув по ній повільно, оцінюючи, ніби вона вже не була людиною — лише рідкісною знахідкою.

— Я не міг залишити це живим.

Ніна спробувала вирватися, але марно. Магії не було. Сили не було. Лише біль і холодний страх, що повільно стискав груди зсередини.

Він зупинився зовсім близько, простягнув руку й різко схопив її за зап’ястя.

Ніна здригнулася, і в ту ж мить щось навколо змінилося. Вона відчула це раніше, ніж встигла зрозуміти.

Він був не один, тіні навколо почали повільно ворушитися, одна за одною відділяючись від темряви. Із темряви виходили інші — у чорному, з закритими обличчями, мов безликі постаті, що не мали ні імен, ні облич, лише мету. Вони з’являлися один за одним, мов сама темрява вирішила набути форми.

І тоді Ніна впізнала голос.

— Ти думала, я не здогадаюся?..

Бартас, її серце на мить зупинилося. Він стояв поруч, тримаючи її руку, і в його погляді не було нічого від того, ким він був раніше, лише холодний інтерес, і жадоба. Раптом її відкинуло назад чужа сила вдарила різко, без попередження, і вона не встигла навіть захиститися. Голова вдарилася об камінь, світ на мить потемнів, а в скронях зашуміло так, що вона втратила рівновагу.

Коли свідомість почала повертатися, першим Ніна відчула тепло. Вона повільно опустила погляд і побачила кров. Її рука була вся закривавлена.

Ніна ще не встигла зрозуміти, звідки вона взялася, коли повітря розірвав лютий рик.

Вона впізнала його одразу Елльхар, він заричав так сильно, що стіни здригнулися, а з кам’яних склепінь посипалися дрібні уламки. Це був не просто звук — це була сила, яка проходила крізь простір, змушуючи його тріщати.

Із темряви відповіли інші пси Вейтара. Вони виходили один за одним, мов сама ніч ожила, витягуючи із себе тіла з гострими зубами й палаючими очима. Вони не бігли — вони з’являлися, мов тіні, що раптом стали матеріальними.

Бій почався миттєво й жорстко.

Без жодних слів. Хітран піднявся, ніби біль для нього не існував. Його меч, оповитий темрявою, рухався швидко, майже невидимо, розсікаючи повітря разом із тінями. Він бився не на життя — на смерть, відбиваючи удари, ріжучи, знищуючи.

Пси рвалися вперед, вгризаючись у ворогів, тягнучи їх у темряву, з якої ті вийшли, але Ніна не могла нічого зробити.

Кайдани на шиї стискалися так, що кожен подих давався з болем. Світло в ній було приглушене, майже задушене. Вона була безсилою й Бартас різко смикнув її за руку, піднімаючи.

— О, який скарб… — тихо промовив він, дивлячись на кров, що текла по її пальцях. — Кров останньої білої бойової магеси.

Його голос став глибшим, темнішим, і Ніна одразу відчула цю зміну він повільно підніс її закривавлену руку ближче й завмер, щойно побачив щось на ній. Ніна не зрозуміла що, але помітила інше — його дихання змінилося.

— Цнотлива… — прошепотів він, і в цьому слові було більше, ніж просто здивування.

Там була жадоба і небезпека, а позаду них бій ставав ще жорсткішим. Крики, удари, рик псів, скрегіт металу — все змішалося в єдину хвилю хаосу, але Бартас більше не дивився туди. Він дивився тільки на неї.

І вирішив.

Він різко стиснув її руку, простір поруч із ними здригнувся, розриваючись, як тканина, і відкрився портал — темний, нестабільний, живий.

— Відступити! — різко кинув він.

Двоє в чорному одразу рушили до нього, прикриваючи з обох боків. І, не даючи їй навіть шансу вирватися, Бартас потягнув її за собою, у темряву. Із різким ривком простір замкнувся за їхніми спинами.

Портал зник так само раптово, як і відкрився, залишивши після себе лише коротке спотворення повітря — і глуху, чужу тишу.

Ніна не одразу зрозуміла, де вони.

Її свідомість ще трималася за той бій, за крик Елльхара, за темряву, що рвалася навколо… але тут було інакше.

Тут було тісно й незатишно, а все навколо здавалося Ніні чужим. Вони опинилися в покоях, які не мали нічого спільного з Нічним Бастіоном. Камінь тут був темнішим і грубішим, а повітря — важким, затхлим, ніби сюди вже давно не проникало ані свіже повітря, ані світло. Бартас різко озирнувся. Його погляд швидко ковзнув по присутніх, ніби він подумки перераховував усіх, кого вдалося витягнути сюди.

— Він уже знає, що вона в нас, — коротко кинув він, і в його голосі вперше прозвучала напруга. — У нас не так багато часу.

Він зробив крок назад, уже формуючи новий розрив у просторі.

— За мною. Я відкриватиму портали. Не загубіться.

Його погляд різко зупинився на одному з чоловіків.

— Ти — праворуч. Тримай її.

І, не чекаючи відповіді, він штовхнув Ніну з такою силою, що вона навіть не встигла виставити руки. Тіло важко вдарилося об кам’яну підлогу, і повітря миттєво вибило з легень. Перед очима спалахнуло білим, потім усе потемніло.

Ніна судомно спробувала вдихнути. Не змогла її груди болісно стиснуло, горло наче перехопило, і разом із усвідомленням, що вона не може зробити вдих, прийшла паніка. Ніна жадібно хапала ротом повітря, але легені не слухалися. Вона намагалася вдихнути знову й знову, та кожна спроба закінчувалася однаково. Повітря просто не входило.

— Дихай, — різко прозвучав голос Бартаса.

І щось у ній… підкорилося. Її тіло саме піднялося, ніби вона більше не керувала ним повністю. Подих повернувся — рівний, глибокий, чужий, ніби належав не їй, паніка пройшла хвилею.

Що зі мною?..

Думка спалахнула й одразу зникла, вона не встигла навіть озвучити її. Чоловік, що стояв праворуч, уже підхопив її на руки, як річ, як трофей, не звертаючи уваги на її стан. Бартас відкрив наступний портал. Темрява розійшлася перед ними, і вони рушили далі, один за одним.

Крок — і простір змінювався.

Ще крок — і знову інше місце.

Портали змінювалися так швидко, що Ніна втратила відчуття часу. Кімнати, коридори, зали, темні переходи — усе змішалося в єдиний потік, що розривав реальність на шматки.

Їх було багато, значно більше, ніж Ніна могла охопити поглядом. Спочатку вона ще намагалася рахувати — десять, двадцять, тридцять… а потім просто збилася. Простір навколо не витримував такої кількості переходів, світ раз у раз розривався й зшивався знову. Її рука пульсувала болем, кров уже підсохла, але відчуття не зникало. Тіло гуділо, ніби в ньому ще жила сила, яку задушили кайдани. З кожним переходом ставало важче – навіть тим, хто був поруч із нею.

Другий чоловік уже підтримував Бартаса — той ледве тримався на ногах. Його подих став важким, нерівним, а рухи — різкішими, наче кожен портал забирав у нього щось більше, ніж силу, але він не зупинявся.

Не міг, та й не мав наміру, лише через кілька годин або хвилин — Ніна вже не могла розрізнити — вони зупинилися. Останній портал закрився повільніше за інші.

І цього разу — остаточно. Вони опинилися в старій та давно покинутій хатині.

Повітря було холодним, пронизливим, таким, що одразу пробирав до кісток. Стіни були вкриті вологою, темні плями плісняви розповзалися по каменю, а запах сирості був настільки густим, що його можна було відчути на язиці.

Десь зовні тихо хлюпало.

Перед ними простягалося безкрає болото, і було в ньому щось дивно живе, майже насторожене. Бартас повільно випрямився, намагаючись вирівняти важке дихання, й уважно оглянув хатину. Його погляд ковзнув по стінах, дверях і вікнах, ніби він одразу оцінював, наскільки безпечним було це місце.

— Тут… нас не знайдуть одразу, — хрипко сказав він.

— Навколо болота.

Коротка пауза.

— Знайдіть їжу. І дрова. Треба розпалити вогонь.

Його голос був уже не таким впевненим, але наказ залишався наказом. Чоловіки рушили виконувати його волю, а Ніна… залишилася стояти.

Холод пробирав її тіло, але це було не найгірше. Найгірше було інше — вона раптом відчула… тишу. Не ту, що була в коридорах, а іншу, набагато глибшу, наче щось дуже велике… ще не прийшло, але вже знає, де вона, і просто… наближається.

Коли в каміні запалав вогонь, полум’я спочатку здригнулося, ніби саме не хотіло розгоратися в цьому місці. Потім воно повільно піднялося, облизуючи старі, вогкі камені, і разом із теплом у хатину поповз дим. Кожен звук різав він заповнював простір повільно, обережно, ніби пробирався всередину, не питаючи дозволу.

Тріск дров у цій тиші здавався надто гучним. Кожен звук різав. Кожен хруск змушував Ніну здригатися.

Бо разом із теплом у хатині з’явилося ще дещо. Голос, той самий, який вона впізнала б серед сотень. Бартас він стояв трохи далі, спиною до неї, але його голос лунав чітко, різко, наповнюючи простір, витісняючи навіть тріск вогню.

Він говорив про неї так, ніби Ніни тут узагалі не було. Ніби перед ними сиділа вже не людина, а щось, чию долю можна вирішувати без її участі.

— …цнотлива, — чітко пролунало в повітрі.

Слово впало важко.

— І кров… — додав інший голос, тихіший, але ще жадібніший.

— Ти сам розумієш, що це означає.

— А серце, — втрутився третій, — треба вирізати, поки вона ще дихає. Інакше воно втратить силу.

Ніна заплющила очі лише на мить, намагаючись не видати страху й того холоду, який залишали після себе почуті слова.

Я не річ...

Але саме так із нею тут і поводилися, не питали, чого вона хоче. Не цікавилися, що вона думає. Її оцінювали, за неї сперечалися й вирішували, як краще використати, наче право розпоряджатися власною долею їй більше не належало.

— Це безумство, — сказав хтось різкіше. — Каель’тар уже вийшов на полювання. Він знайде нас.

Тиша здригнулася. Навіть вогонь ніби на мить стих. І тоді Бартас зірвався.

— Не так швидко! — його голос різко прорізав простір. — Навіть він не зможе одразу вийти на нас.

Він зробив крок уперед, важко дихаючи.

— Більше сотні порталів, — додав уже тихіше, але з напругою. — Її слід зникне за кілька днів — остаточно.

— Навіть для Вейтара це буде виклик.

Ніна повільно розплющила очі. Серце глухо билося в грудях, вони боялися його — це відчувалося в поглядах, у голосах, навіть у тому, як обережно вимовляли його ім’я. Навіть тут, далеко від Нічного Бастіону, страх перед Вейтаром нікуди не зник.

— Краще скажи інше, — холодніше додав один із них. — Чому він залишив її живою… і цнотливою?

Тиша стала густішою й Бартас не відповів одразу.

— Чи ти забув, — продовжив той самий голос, — що білі не віддають своїх цнотливих магес до Бастіону?

— Я не забув, — різко відповів інший. — Це ти забув, що вона — потраплянка.

— І, до того ж… остання бойова.

Ніна відчула, як щось холодне пробігло по спині.

— Нам усім відомо, — продовжив він, уже повільніше, — що король і королева загинули. Їхні тіла знайшли та поховали.

Його голос став тихішим.

— Але дитину так і не знайшли.

У хатині стало тихо — занадто тихо. Вогонь тріщав, але навіть він не міг перебити ці слова.

— Ти забуваєшся, — різко втрутився Бартас. — Війна з Азорітом була сім років тому.

Він повернувся.

— А їй більше двадцяти.

Його погляд ковзнув по Ніні.

— Вона не може бути принцесою.

— Тоді чому ми стоїмо тут і сперечаємося? — спокійно додав третій.

Його голос став холоднішим.

— На ній кайдани Тарханів.

— Вона під владою того, хто їх надів.

Ці слова прозвучали майже як вирок, і Ніна відчула, як усередині повільно наростає холод. Найгірше було те, що вона не могла навіть заперечити, вони говорили правду, і саме ця правда лякала найбільше.

— Тож, — продовжив він, дивлячись на Бартаса, — тобі достатньо лише наказати.

Його губи ледь здригнулися.

— І вона зробить усе, що ти захочеш.

Вогонь тріснув голосніше, ніби відповідаючи, і в цю мить Ніна вперше по-справжньому відчула: вона не просто опинилася в небезпеці. Вона опинилася в чиїйсь владі.