Перший урок

Коли дівчата пообідали, Матіас чемно провів їх до кімнат, призначених для відпочинку й навчання. Коридори знову здавалися нескінченними, а приглушені ліхтарі відкидали химерні тіні, які здавалося, спостерігали за кожним їхнім кроком.

Нарешті вони опинилися у невеликому, але затишному покої — із м’якими килимами на підлозі та величезним вікном, за яким клубочилась вечірня мряка. На столі їх уже чекали книжки.

— Що це? — здивовано сказала Ніна, торкнувшись однієї з них.

При першому ж погляді на сторінки вона збагнула: текст написано незрозумілими символами, і прочитати його було неможливо. Це не була жодна відома їй мова — літери виглядали то витіюватими, то різкими, нагадуючи химерне поєднання знаків, схожих на стародавні руни чи грецьку абетку.

"— Щось на кшталт... «aλθора φαλ лір...» — аувара фал лір, спробувала вимовити вона."

Марго злегка перехилила голову, уважно вдивляючись у текст, та потім лише махнула рукою.

— Та хто їх розбере. Може, вони навмисне таке вигадали, щоб ми не могли читати.

У цей момент двері прочинилися, й у кімнату тихо ввійшла жінка. Здавалося, вона не йшла, а пливла: настільки плавними та невимушеними були її рухи. Тонка талія, струнка спина, високо піднята голова — усе в її вигляді випромінювало грацію та внутрішню силу.

— Вітаю, — промовила вона мелодійним голосом. — Я ваш новий вчитель, пані Сілена. І зараз я навчу вас читати ці книги.

Вона взяла один із томів, недбало перегорнула декілька сторінок і проказала речення з напису, вимовляючи символи так, ніби це була її рідна мова:

"Thaolíron éstra phálmyrios skenath."

Звуки, що лягли на вуста Сілени, нагадували шурхіт вітру в соснах: м’який, але водночас потужний. Ні Марго, ні Ніна ніколи не чули нічого подібного.

— Це давня мова королівства, — пояснила Сілена, обводячи дівчат уважним поглядом. — Нею ведуться важливі записи про маґію. Ви маєте опанувати її хоча б на базовому рівні, щоб убезпечити себе й, можливо, коли-небудь зрозуміти, у чому ваша сила.

Ніна ковтнула клубок у горлі. Її охопила легка тривога — їм справді доведеться вчитися чогось, що здається абсолютно чужим і незбагненним. А те, що це «давня мова королівства», прозвучало як чергове нагадування про магічні пастки, які може приховувати кожне слово.

— Давайте, хочемо-не хочемо, — нервово видихнула Марго, сіла на стілець і кивнула Ніні підходити ближче.

Сілена всміхнулася кутиками губ, відкрила книгу та поклала її так, щоб обидві дівчини могли бачити дивні символи:

— Отже, почнімо.

"Thaolíron éstra phálmyrios skenath" у приблизному перекладі означає:

– "Коли ніч спадає, істина оживає у темряві".

Тим самим вона ніби попередила: у цьому світі нічого не є таким, яким здається на перший погляд — навіть звичайні фрази приховують глибокі сенси.

Ніна відчула, як по спині пройшов холодок, бо мимохіть згадала Вейтара. Вона знову почула його голос — чи то з реальності, чи з її власного сну. «Ти погоджуєшся?»

Та, зібравшись із духом, вона відкинула лячні думки. Тепер на порядку денному був новий виклик.

– Опанувати мову, якою написано ці книги, щоб не потрапити в халепу, залишившись беззахисною перед загадковими знаннями замку

— А тепер повторіть, — Сілена кивнула, вказуючи пальцем на рядки тексту, й Ніна з Марго обережно спробували вимовити слова, відчуваючи, як їхні голоси сплітаються з атмосферою стародавніх секретів цього похмурого місця.

Чим більше дівчата повторювали дивні слова з рядків книги, тим легшими вони ставали для їхньої вимови. Наче в їхніх головах прокинувся інший шар сприйняття, і символи, які ще мить тому здавалися безладними рисками, тепер складалися у знайомі знаки та фрази. Здавалося, ніби сам замок уплітався у їхню свідомість, нашіптуючи, як правильно тлумачити ці звуки. За кілька годин напруженого читання й вимови, Марго схвильовано вигукнул: — чорт, так це ж тепер усе зрозуміло! — вона перегорнула сторінку й упізнала ще кілька десятків символів.

— Я вже бачу, що тут написано!

Ніна здивовано зиркнула на неї, бо сама теж відчула легкість і впевненість: дивні слова вже не здавалися чимось незбагненним.

— Як таке можливо? — тихо спитала вона, опустивши книгу. — Ще хвилину тому я нічого не розуміла, а тепер…

Сілена, яка весь час стояла поруч, виправляючи їхню вимову та наголоси, лише привітно всміхнулася:

— Це властивість нашої магічної мови. В ній закладено силу, яка навчає того, хто має до неї схильність. Особливо якщо…

Особливо якщо людина має до цього хист. Не кожному вдається так швидко опанувати основу. Якщо текст починає відкриватися вам — значить, у вас є щось більше, ніж просто здібність до вивчення мов. Замок це відчуває.

Вона зробила драматичну паузу, але не стала закінчувати фразу. Ніби чекала, що дівчата самі здогадаються, про що йдеться.

Раптом Ніна зніяковіло зрозуміла: із цієї зали, з дивовижним шепотом книг, з шелестінням сторінок і тремтінням свічок, зникло відчуття, що вони — чужі.

Насправді, вони наче занурилися в новий світ, де, попри всю моторошну атмосферу й незручні правила, щось їх усе ж приймало.

Та чи не було це прийняття черговою ілюзією, частиною великої гри, що затягує їх глибше й глибше?

— Скажіть, будь ласка, — Ніна зиркнула на Сілену, — а якою ж мовою ми розмовляємо зараз? Це ж не українська, правда?

Сілена злегка схилила голову, і її губи торкнулася легка посмішка.

— Звісно, ні, — відповіла вона, примруживши очі, ніби вже давно чекала на таке запитання.

— Насправді ви говорите мовою королівства Торгаліс, яку ваш слух і свідомість приймають через магічний “переклад”. Це теж одна з особливостей цього світу. Ви навіть не відчуваєте, як перемикаєтеся на нього.

Марго, яка щойно з інтересом перечитувала черговий абзац, підняла погляд.

— Тобто… ми сприймаємо це так, ніби говоримо рідною мовою?

Сілена кивнула:

— Саме так. Деякі мешканці Торгаліса вміють “зламати” ваш бар’єр, змушуючи ваш розум автоматично переходити на місцеву мову. Тому то ви й не помічаєте різниці. Хоча…

Ніна відчула, як її серце стислося. Вона гадала, що хоча б мова, якою вона розмовляє, залишилася тією самою, що й удома. Але виходить, що все змінюється без її відома: від місця перебування до найпростіших слів на вустах.

— І все ж, — знову заговорила Сілена, — тепер, коли ви здатні читати ці книги, ви зможете не лише вивчати тексти про магію, а й потроху розуміти таємниці цього замку. Знання — ваш найкращий захист у цьому світі. Набагато кращий, аніж зброя чи хитрі інтриги.

Марго й Ніна перезирнулися. У коридорах цього моторошного замку вони вже переконалися: тут так багато прихованих пасток, що навіть не знаєш, чи можна довіряти повітрю, яким дихаєш. Але попри страх, вони відчували й затишок у цих фоліантах, які розкривали перед ними шляхи, про які ще вчора їм годі було мріяти.

— Тож давайте не баритимемося, — підсумувала Сілена, підводячи дівчат ближче до великого стола зі свитками й пензлями. — Маємо чимало занять, і я хочу, щоб ви вже сьогодні навчилися читати бодай один із найпростіших захисних текстів.

Сілена обвела їх обох впевненим поглядом, ніби підбадьорюючи. І поки з коридорів замку доносилися приглушені кроки та ледь відчутне дзюрчання вітру, що шукав шпарини у стінах, у цій невеликій, але затишній кімнаті зароджувалася їхня перша справжня магічна мандрівка — пізнання мови, яка колись, можливо, врятує їм життя.

Матіас з’явився на порозі навчальної зали вже тоді, коли високі вікна потонули у густій темряві. Довгий коридор, яким він пройшов, наповнювався лише слабким світлом поодиноких смолоскипів. Кроки чоловіка лунали відлунням, і дівчата відчули, як тиша раптово стала ще важчою.

— Вибачте, — промовив Матіас тихим, але чітким голосом. — Пані Сілено, на сьогодні досить.

– Вже пізно, я маю провести дівчат до їхніх покоїв.

Сілена, що саме перевіряла, чи правильно Ніна відтворює руни на сторінці, повільно кивнула, ніби теж відчувала, що час уже вичерпано. Марго зітхнула з полегшенням: у неї від інтенсивного читання й переписування символів уже гуло в голові.

— Ходімо, — коротко сказав Матіас, жестом запрошуючи дівчат у коридор.

Ніна й Марго, втомлені й дивно збуджені водночас, підвелися й пішли за ним. Напівтемрява коридорів здалася ще більш густою, ніж удень, і Ніна відчула, як у ній знову заколихався страх. Вона все ще не звикла до цієї дивної атмосфери замку: здавалося, що за кожним кутом може сховатися чиясь постать або пролунає незрозумілий шепіт.

Та Матіас крокував упевнено й мовчки, лише зрідка зупиняючись, щоб підняти факел або перевірити, чи йдуть дівчата в ногу з ним. Незабаром вони зупинилися перед важкими дверима, де вже чулося шелестіння суконь служниць.

— Ось ваші покої, — сказав Матіас, відчиняючи двері. — Відпочиньте після важкого дня. Завтра у вас знову багато занять.

Усередині на дівчат одразу ж чекав тихий шелест суконь: дві служниці вклонилися їм.

— Добрий вечір, — лагідно мовила одна з них, пропонуючи дівчатам підійти до мідного тази з водою. — Ми допоможемо вам із ванною.

— Вам треба відпочити, — додала інша. — Перш ніж лягти спати, добре розслабтеся після такого складного дня.

Марго глянула на Ніну з погано прихованим полегшенням: кожному з них хотілося змити напругу й пил цього дивного дня, що приніс забагато відкриттів і не менше тривог.

Служниці вправно приготували теплу воду з пахощами — ніжний трав’яний аромат піднявся вгору, огортаючи дівчат легким туманом. Марго одразу ж занурилася у воду, дозволяючи служниці розплутати її волосся. Ніна ж спочатку скуто смикнулася, та потім піддалася приємному теплу, відчуваючи, як зморені м’язи нарешті розслаблюються.

— Це справжній рай, — пробурмотіла Марго з блаженним виразом обличчя. — Якби не все, що відбувається довкола…

Ніна мовчки стисла губи. Їй теж подобалася тепла вода, що знімала напругу, але спокій почувався оманливим. Спогади про зустріч із Вейтаром, а також слова про давні темні ритуали все ще залишалися в голові важким тягарем.

Коли служниці допомогли дівчатам вибратися з ванни, обгорнули їх теплими рушниками та тихо, без жодного зайвого питання, розчесали волосся, у кімнаті встановилася майже мрійлива тиша. Марго встигла перевдягнутися у легку нічну сорочку, а Ніна обережно смикала край рукава, дивлячись на затишне полум’я каміна.

— Ми будемо поруч, — повідомила одна зі служниць, приглушивши світло в кімнаті. — Якщо знадобиться допомога, кличте.

Потім обидві нечутно вийшли, прикривши за собою двері.

— От це я розумію — сервіс, — невдоволено-іронічно зітхнула Марго, падаючи на подушки. — Мабуть, їм так наказано: щоб ми були впевнені, що замок не такий уже й жахливий. А потім… хто знає, що станеться далі.

Ніна переступила з ноги на ногу, кидаючи погляд на вікно, за яким панувала темрява. Вона подумки згадала Сілену, уроки читання, попередження про білих магів, які стають легкою здобиччю… І, звісно, Вейтара. Її серце все ще стискалося, коли вона пригадувала його холодні очі.

— Знаєш, — тихо почала вона, дивлячись у бік Марго, — іноді мені хочеться прокинутися в себе вдома й зрозуміти, що все це було лише кошмаром. Але…

— Але це не сон, — доповнила Марго, глибоко вдихнувши. — Всі ці розкішні кімнати, ванни, книжки з магією… Головне, не забувати, що ми тут неначе в клітці.

Ніна мовчки кивнула. Ззовні долинав легкий шум вітру, що, здавалося, стукав по віконницях. Їй здалося, наче сам замок чатував у темряві і вона підбирається все ближче.

— Лягай уже, — позіхнула Марго, повернувшись на бік. — Завтра знову навчання, і вся ця пишність.

Ніна підійшла до свого ліжка, торкнулася м’якої ковдри й сіла, накриваючи ноги. Її повіки важчали від утоми, попри те, що голова була забита переживаннями. Та, певно, тіло вимагало відпочинку — хотілося впасти в глибокий сон і хоч на годину забути про всі небезпеки.

Вона лягла, відчула, як тепло рушників і ковдр огортає її, ніби обіцяючи короткий перепочинок у безпеці від цього дивного світу. Заплющивши очі, Ніна прислухалася до власного подиху, сподіваючись, що сон прийде миттєво.

І, перш ніж свідомість остаточно відключилася, вона встигла подумати: "Може, бодай цієї ночі мені не присниться він?"