Падіння у тінь

"Є темрява, що ховається у світі. І є темрява, яка ховається в тобі. Але справжня сила — знайти у ній власне світло."

Кроки ставали ближчими. Глухі, важкі — не поспішні, але впевнені. Як кроки того, хто не шукає — а знаходить. Ніна завмерла її серце шалено гупало в грудях, дихання перехопило. В голові майнула думка: “Седрік? Маги? Хтось, хто бачив… чув…” Без роздумів вона метнулася до стіни, ховаючись за великою картиною. Полотно хиталося, а позолочена рама скрипіла тонко, наче подих старого замку. Вона намацала пальцями край і різко смикнула, щоб притиснутись щільніше.

І в ту ж мить…

— А-а-а! — короткий зойк вирвався сам собою.

Рама подалася під пальцями. Клац! — металева засувка. І стіна… зрушила.

Все сталося за секунду, стара деревина розпанахала їй долоні, тепла кров потекла по шкірі. І тоді картина провалилася — а разом із нею й Ніна. Світ перевернувся, звуки злилися в пронизливий гул. Вона навіть не встигла закричати — тільки серце шалено вдарило об ребра.

Темрява не прийняла її. Вона вхопила, пожадливо, як пастка, і затягнула всередину.

— Ніііі! — її голос загубився в порожнечі.

Вона падала, а каміння дряпало тіло, слизькі сходи били по ребрах і плечах. Все навколо було мокрим, вологим, зловісним. Здавалося, вона летить нескінченно.

Коли зупинилася — удар об кам’яну підлогу вибив повітря з грудей. Біль затьмарив усе. Тиша, суцільна темрява, і повна самотність. Її тіло відмовлялося рухатися. Кожен подих різав груди у вухах стояло дзвінке відлуння падіння.

Ніна, тремтячи, сіла на коліна, торкнулася обличчя — тепле й липке. Кров, бо її чоло було розсічене. В очах миготіло, голова розколювалася болем.

Повітря пахло затхлою вогкістю, грибами і ще чимось… старим, первісним, злим.

"Де я?.." — прошепотіла.

Темрява навколо дихала можливо слухала, чекала її. Вона спробувала встати, але ноги тремтіли, серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей.

Раптом повітря завібрувало, наче хтось подихнув їй у спину. Вона різко обернулася, і нікого. А потім — поклик, не голос, а її відчуття. Теплий подих, що шепотів: "Іди сюди…"

Її кров ще капала з подряпин. Вона торкнулася чола — бордові краплі на пальцях. І тоді… стіна праворуч тремнула. Між каменями, де ще мить тому була суцільна темрява, з’явилася тоненька тріщина. Із неї пробивалося світло, воно було блакитне ледве пульсуюче. Мов серце, що б’ється в темряві.

Ніна затамувала подих, її ноги самі рушили вперед, хоч мозок кричав: "Не чіпай! Не йди!" Але серце веліло іти бо там, у світлі, було щось… рідне. Вона торкнулася тріщини, камінь був теплим і живим, мов чиєсь серце. Тріщина розширилася, із неї, наче з подиху давнього дива, вислизнув амулет, він був невеличкий, овальний. Метал — сріблястий, витончено вигравійований древніми знаками, а у центрі — кристал, що пульсував у такт її власному подиху. Ніна простягнула руку й торкнулася його.

Світло спалахнуло. Не сліпуче — ніжне, обіймаюче.

Тепло пройшло її тілом, мов невидима хвиля болі відступили, а страх розчинився. І в ту мить вона зрозуміла:

Темрява більше не ковтає її. Вона відступає. Амулет став її щитом. Вона знову вдихнула — вперше за довгий час вільно. І в глибині душі, як ніжний шепіт на вітрі, пролунала думка:

"Я знайшла не просто амулет.

Я знайшла той шматочок світла, який завжди жив у мені."