Життя без нього 

Ніна знову здригнулася від гучної мелодії нового телефона.

— Я, мабуть, ніколи до нього не звикну, — пробурмотіла вона, навпомацки шукаючи телефон на тумбочці.

На екрані світилася фотографія Лєри.

— Алло?

— Ти що, знову спиш?

— Уже ні, — сонно відповіла Ніна, підводячись на ліктях.

— Добре. Ми їдемо в парк. Збирайся і виходь.

На губах Ніни з'явилася слабка усмішка.

Останній місяць майже кожен її ранок починався однаково. Вони з Лєрою гуляли містом, сиділи в кафе або годинами ходили парком, поки маленький Марчик мирно сопів у візочку.

— Добре. За годину буду.

— За яку ще годину? — обурилася подруга. — Я вже майже біля твого під'їзду. У тебе п'ятнадцять хвилин.

І одразу поклала слухавку.

Ніна важко впала назад на подушку й втупилася в стелю.

Як же добре було в Бастіоні...

Там не потрібно було думати про сніданок, обід чи вечерю. Варто було лише прокинутися, і все вже чекало на столі. Не треба було нікуди поспішати, стояти в чергах чи вирішувати десятки дрібних побутових проблем.

Вона заплющила очі.

— Я сумую за тобою, Вейтаре...

Сльози одразу защипали повіки. Ніна сердито витерла їх долонею й різко сіла на ліжку.

— Досить.

Вона вже не вперше повторювала собі ці слова. Минув уже цілий місяць.

Якщо за цей час він жодного разу не прийшов, не написав і не забрав її назад, значить, так і мало бути.

Він отримав те, чого хотів. А потім відпустив її. Вона змусила себе підвестися. Холодна підлога миттєво обпекла босі ноги. Ніна мимоволі скривилася. У Бастіоні підлога завжди була теплою.

— Може, і собі таку зробити...

У ванній її знову все дратувало. Тут було надто тісно, старі меблі займали ледь не весь простір, а незручна раковина постійно заважала. Після просторих покоїв Бастіону квартира здавалася ще меншою, ніж раніше.

— Треба купити собі нове житло, — подумала вона, швидко вмиваючись.

Щойно Ніна встигла почистити зуби й повернулася до кімнати, як у двері пролунав дзвінок. Вона швидко витерла руки рушником і пішла відчиняти. На порозі, як і обіцяла, вже стояла Лєра, тримаючи на руках маленького Марчика.

— Ми до твоєї ванної.

— Щось трапилося?

— Так. Маленькі діти постійно знаходять пригоди. Якщо його зараз не помити, то біда буде нам обом.

— Заходь. Я поки одягнуся.

— І постав чайник, — гукнула Лєра, вже заходячи до ванної.

Ніна мимоволі скривилася.

— Може, краще підемо в кафе? Не хочу сидіти в чотирьох стінах.

Насправді причина була значно простішою. Уже майже місяць вона харчувалася в кафе або замовляла доставку й зараз навіть не була впевнена, чи є в неї вдома чай.

— Домовились, — легко погодилася Лєра. — Але платиш ти.

— Добре.

Відчинивши шафу, Ніна знову натрапила поглядом на ту саму сукню.

Вона висіла окремо від інших речей.

Наче спеціально нагадувала про себе.

Ніна швидко відсунула її вбік і дістала джинси та легку блузку.

Потім подумала й кинула до сумки запасну футболку. Минулого разу Марчик примудрився зригнути просто їй на груди.

Коли вона вийшла з кімнати, Лєра саме поверталася з ванної.

— Потримай його хвилинку.

І перш ніж Ніна встигла заперечити, вже вручила їй малого.

— І що мені з тобою робити? — усміхнулася Ніна.

Марчик уважно подивився на неї великими серйозними очима, а потім раптом розплився в беззубій дитячій усмішці.

— От зрадник, — засміялася Ніна. — Зараз твоя мама повернеться.

Прогулянка виявилася напрочуд приємною. Теплий вітер ледь ворушив волосся, сонце вже добре пригрівало, а аромат львівської кави відчувався ще задовго до того, як вони дійшли до невеликого кафе.

— Лєро, що будеш? — запитала Ніна.

Подруга всміхнулася.

— Як завжди. Безкофеїнове лате.

Ніна підійшла до молодої офіціантки.

— Нам, будь ласка, два лате. Одне — без кофеїну.

— Добре. Можливо, ще щось?

— Так. І два найсмачніші десерти, які у вас є.

Офіціантка усміхнулася й пішла виконувати замовлення, а Ніна повернулася до столика. Лєра саме годувала Марчика. Малюк жадібно їв, зовсім не звертаючи уваги на людей навколо. Ніна важко опустилася на стілець.

— Ніно, — першою заговорила Лєра. — Чому ти постійно відмовляєш Андрію?

Ніна лише знизала плечима.

— Він хороший хлопець. І ти йому справді подобаєшся. Постійно про тебе питає. А ще сказав, що минулого разу ти навіть не взяла букет, який він відправив кур'єром. Просто вирішила, що той помилився адресою, і віддала квіти сусідці.

Ніна винувато усміхнулася

— Розумієш...

— Розумію, — одразу перебила її Лєра. — Ти досі кохаєш свого холостяка. Але він тебе кинув. Не телефонує, не пише й навіть не намагається повернути.

Ніна мовчки опустила очі в чашку.

— Відпусти його.

Вона лише важко видихнула.

— Якщо думаєш, що я нічого не помічаю, то помиляєшся, — тихіше продовжила Лєра. — Я бачила твої очі сьогодні зранку. Ти знову плакала.

Ніна нічого не відповіла.

— І сукню ту досі зберігаєш.

— Так...

— Позбудься її.

— Викинути?

— Ні. Продай або віддай комусь. Навіщо вона тобі?

Ніна повільно похитала головою.

— Дякую, Лєро... Але сукню я залишу.

Подруга лише зітхнула.

— Тоді хоча б погодься на побачення з Андрієм.

— Не знаю...

— Просто дай собі шанс. Він справді хороший.

Ніна мовчала.

— Повір, коли у твоєму ліжку з'явиться інший чоловік, той холостяк поступово перестане жити у твоїй голові.

Ніна легенько штовхнула подругу ліктем.

— Припини.

— Чому?

— Бо я не хочу про це говорити.

— Ти взагалі не хочеш говорити про той період свого життя.

Ніна сумно всміхнулася.

— І не можу. Є умова про нерозголошення.

Лєра вже відкрила рота, щоб щось відповісти, але саме в цю мить до їхнього столика підійшла офіціантка з ароматною кавою та десертами, від яких навіть Марчик на мить відвернувся від мами.

Кава виявилася справді смачною, а от десерти Ніну не вразили. Вона повільно скуштувала один, потім відламала ще шматочок від другого й мимоволі насупилася. Було непогано. Але не настільки, щоб сказати: "Вау".

У Бастіоні десерти були зовсім іншими. Тут відчувався майже самий цукор, а там кожен шматочок мав свій аромат, легкість і післясмак, від якого хотілося заплющити очі.

Дівчата ще трохи посиділи, чекаючи, поки Марчик міцніше засне, щоб Лєра могла перекласти його до візочка.Коли Ніна попросила рахунок, офіціантка швидко принесла термінал. Вона приклала картку. Термінал тихо пискнув.

— Вибачте, але оплата не пройшла, — ввічливо промовила дівчина.

Ніна здивовано насупилася й спробувала ще раз. Результат був той самий.

— Операцію відхилено банком.

Вона мовчки хмикнула, відкрила гаманець і дістала кілька купюр.

— От тобі й винагорода за перемогу... — тихо пробурмотіла вона, розраховуючись готівкою.

Лєра лише похитала головою.

— Я ж казала тобі: переведи гроші в інший банк або хоча б зніми їх готівкою.

— Думаю, це якась помилка банку, — знизала плечима Ніна.

Вони вже виходили з кафе, коли в кишені знову задзвонив телефон.

На екрані світився незнайомий номер.

— Алло? — промовила Ніна, підносячи слухавку до вуха.

— Пані Ніна Вал'Солар?

Вона мимоволі здригнулася від цього прізвища.

— Так, це я.

— Повідомляємо, що ваш банківський рахунок тимчасово заблоковано для перевірки.

— Перепрошую... Чому?

— Сьогодні на нього надійшла велика сума коштів, тому банк передав інформацію до податкової служби.

Ніна насупилася.

— Яких коштів?

— Переказ від приватної особи.

— Але я нічого не отримувала...

— У призначенні платежу залишено повідомлення від відправника.

Ніна відчула, як серце пропустило удар.

— Яке саме?

— "Сподіваюся, тобі вистачить на перший час".

— Що там? — тихо запитала Лєра, помітивши, як зблідла подруга.

Ніна прикрила телефон долонею.

— Зачекай хвилинку...

Вона знову піднесла слухавку до вуха.

— Скажіть, будь ласка... яка саме сума надійшла на рахунок?

На тому кінці запанувала коротка пауза.

— П'ятдесят тисяч доларів.

Ніна завмерла. Усередині все перевернулося, але на її обличчі не здригнувся жоден м'яз. Розана свого часу навчила її найголовнішого:

"Ніколи не показуй здивування. Справжня сила починається з уміння керувати власними емоціями.

Ніна повільно вдихнула.

— Від мене зараз щось потрібно?

— Ні. Після завершення перевірки рахунок буде розблоковано, і ви зможете користуватися коштами без обмежень.

— Добре. Дякую.

Вона завершила виклик, але ще кілька секунд мовчки дивилася на темний екран телефона.

— Що там? — запитала Лєра, щойно Ніна сховала телефон до кишені.

— Невеличкі проблеми з банком, — спокійно відповіла Ніна. — Кажуть, скоро все владнають.

Подруга примружилася.

— А про яку суму йдеться?

Ніна на мить замовкла.

— Хтось переказав мені гроші. Зараз банк усе перевіряє, тому я поки не можу нічого сказати.

— Ніно, ти страшна жінка, — засміялася Лєра. — От би й мені хтось випадково переказав кругленьку суму.

Вона зітхнула й легенько похитала візочок.

— А то зараз від держави отримую аж вісімсот шістдесят одну гривню.

— Це за що тобі стільки платять? — усміхнулася Ніна.

— Допомога після народження дитини.

Ніна швидко порахувала в голові.

Трохи більше дев'ятнадцяти доларів. Вона мимоволі згадала рахунок за сьогоднішній сніданок. Тисяча шістсот вісімдесят п'ять гривень. Виходило, що майже дві державні виплати йшли лише на одну ранкову каву з десертами.

"Як же це мало..." — майнула думка.

Але вголос вона лише тепло всміхнулася.

— Зате тепер ти мама.

— Це правда, — усміхнулася Лєра, ніжно глянувши на Марчика.

Вони вже майже дійшли до будинку, коли назустріч їм ішли двоє чоловіків

Роман та Андрій. У руках Андрія був букет квітів. Ніна повільно повернула голову до подруги.

— Ти все знала...

Лєра навіть не намагалася приховати усмішку.

— Звісно.

Вона спокійно котила візочок, ніби нічого особливого не сталося.

— Ніно... Та відпусти вже того козла. І дай шанс іншому чоловікові. — До речі ти його забудеш щойно у тебе буде гарячий секс з Андрієм.

Коли хлопці підійшли ближче, Андрій одразу зупинився перед Ніною.

У його руках був букет білих троянд.

— Якщо не хочеш, можеш просто викинути їх у смітник, — усміхнувся він. — І я більше ніколи не запрошуватиму тебе на побачення.

Ніна мовчки дивилася на квіти.

— Або... просто візьми їх, — тихіше додав Андрій. — І сьогодні ввечері ходімо в кіно.

Вона вагалася. Перед очима знову був Вейтар, його поцілунки, як він клав її на холодний вівтар, як дивився на неї і як обіцяв що більше ніколи не завдасть болю. Ніна повільно заплющила очі. "Досить..."

Вона ж сама пообіцяла собі жити далі.

Повільно простягнула руку. Саме в цю мить їй здалося, що тінь під старим деревом неподалік раптом здригнулася, ніби стала темнішою. Ніна на секунду завмерла, але, коли придивилася уважніше, там уже нічого не було.

— Добре, — тихо промовила вона, нарешті беручи букет. — Я піду з тобою на побачення.

Кутики її губ ледь помітно піднялися.

— Але кіно обираю я.

Андрій усміхнувся так щиро, ніби щойно почув найкращу новину у своєму житті.

— Домовилися.

Він простягнув їй букет. Ніна взяла його в руки й лише тепер зрозуміла, який він важкий.

Тепер вони йшли вчотирьох. Попереду Роман котив візочок із Марчиком, Лєра щось весело розповідала, Андрій час від часу жартував, і всі сміялися. Лише Ніна майже не брала участі в розмові.

Її думки знову й знову поверталися до чоловіка, який стільки часу був поруч. До того, хто рятував її, ніжно цілував, спокушав, а потім, здавалося, просто отримав бажане й відпустив.

"Я маю його забути, — подумала вона. — Маю відпустити.

І, можливо, Лєра має рацію. Мені справді варто дати шанс іншому чоловікові.

Нехай Андрій зовсім не схожий на Вейтара… але, можливо, саме так і треба.

Лєра постійно повторює, що мені потрібно перестати жити минулим і дозволити комусь увійти в моє життя.

Можливо… варто хоча б спробувати"

— Ніно, ти нас узагалі чуєш? — покликала Лєра.

— Що?

— Я так і знала, що ні.

Ніна винувато всміхнулася.

— Вибач, замислилася.

— Ми вирішили, що нам усім треба трохи відпочити, — продовжила Лєра. — Андрій має невеликий будиночок у Карпатах. Поїхали з нами на кілька днів.

Ніна мовчала, але в решті погодилася.

— Добре...

— Справді?

— Так. Тільки мені треба зібрати речі.

— От і чудово! — зраділа Лєра. — Тоді заїдемо за тобою за кілька годин.

Несподівано Андрій обережно торкнувся її руки.

— Зачекай.

Роман із Лєрою переглянулися й мовчки пішли вперед, залишаючи їх удвох. Андрій кілька секунд мовчав, ніби підбирав потрібні слова.

— Якщо ти не хочеш їхати, не роби цього лише заради них.

— Лєра розповіла мені, що ти завершила стосунки, які тривали півтора року, — тихо промовив він. — Я не збираюся тиснути на тебе. Можу чекати стільки, скільки буде потрібно.

Він на мить замовк.

— Просто скажи... у мене є хоча б маленький шанс?

Ніна ледь помітно всміхнулася й уперше по-справжньому подивилася йому в очі вони були блакитні. Такі ж, як у неї. Світле волосся, високий зріст і добра усмішка робили його справді привабливим.

— Думаю... шанс у тебе є.

Очі Андрія одразу засяяли.

Не стримавшись, він легко підхопив її на руки й закружляв. Ніна голосно засміялася.

— Постав мене! У мене зараз усі квіти випадуть!

Кілька білих троянд і справді вислизнули з букета й опустилися на землю. Андрій одразу поставив її на ноги.

— Вибач... Просто я дуже зрадів.

Ніна лише усміхнулася.

— За кілька годин я заїду за тобою.

— Добре.

Він швидко наздогнав друзів, і перш ніж зайти до під'їзду, Ніна помітила, як Роман усміхнувся й дружньо поплескав Андрія по плечу.

Коли Ніна вже стояла біля під'їзду із зібраною сумкою, у кишені знову задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім'я Романа.

— Алло?

— Ніно... — почувся його схвильований голос.

Та майже відразу слова заглушив гучний дитячий плач.

— Романе, що сталося?

Він щось швидко пояснював, але крізь крик Марчика розібрати було майже неможливо.

Ніна зрозуміла лише найголовніше.

— Ми... поїдемо... пізніше... Їдьте без нас...

Після цього зв'язок обірвався. Ніна ще кілька секунд дивилася на телефон, а потім одразу передзвонила.

Довгі гудки, і так ніхто не відповів. Саме в цю мить біля будинку плавно загальмував великий білий позашляховик. Водій коротко посигналив. Ніна машинально махнула рукою, показуючи, щоб він їхав далі, але автомобіль лише зупинився.

За мить із нього вийшов Андрій.

— Готова?

— Так... Але щойно телефонував Роман. Здається, у них щось сталося. Андрій одразу насупився.

— Давай сумку.

Він легко забрав її з рук Ніни, поклав до багажника й водночас набрав номер друга. У відповідь лунали лише довгі гудки.

Коли вони вже їхали містом, телефон Ніни тихо завібрував. Вона відкрила повідомлення.

"Ми приїдемо пізніше. Роман не догледів Марчика, і той упав з ліжка. Зараз їдемо до лікаря. Не хвилюйтеся. Наздоженемо вас."

Ніна мовчки перечитала повідомлення, а потім прочитала його Андрію.

— І що тепер будемо робити

Він на мить замислився.

— Можу відвезти тебе додому. А ввечері, як і домовлялися, підемо в кіно.

Ніна подивилася у вікно. За склом повільно пропливали знайомі львівські вулиці. Після короткої паузи вона тихо промовила:

— Ні...

Андрій здивовано повернув голову.

— Їдемо в Карпати.

Він усміхнувся.— Ти впевнена?

Ніна кивнула.

— Я хочу трохи відпочити.

Вони вже давно виїхали на трасу в напрямку Івано-Франківська. Ніна мовчки дивилася у вікно, проводжаючи поглядом дерева, поля й невеликі села, що швидко залишалися позаду. Саме ця дорога несподівано нагадала їй іншу подорож. Останній раз вона теж їхала невідомо куди. Щоправда, тоді все закінчилося Елрадом. Ніна мимоволі всміхнулася.

— Сподіваюся, ця подорож буде не такою болючою...

— Ти щось сказала? — запитав Андрій, на мить відвівши погляд від дороги.

— Ні... Просто згадала дещо.

У салоні знову запанувала тиша.

Вона не була незручною. Навпаки, кожен із них ніби давав іншому час побути наодинці зі своїми думками.

Минуло ще кілька хвилин.

— Не заперечуєш, якщо я ввімкну музику? — тихо запитав Андрій.

Ніна лише кивнула.

— Звичайно.

Він натиснув кнопку на кермі, і вже за мить салон наповнився знайомою мелодією.

«Кохай її так ніжно, щоб вона уся була твоя... Цінуй її так сильно, щоб була щаслива вона...

Андрій ніяково усміхнувся.

— Перепрошую...

Він уже хотів перемкнути пісню, але Ніна несподівано торкнулася його руки.

Ледь помітно.

— Нехай грає.

Вона забрала руку й знову відвернулася до вікна.

— Мені подобається.

Пісня продовжувала тихо лунати в салоні, а Ніна все сильніше занурювалася у власні думки. Перед очима знову поставав Вейтар — його руки, голос, поцілунки, те, як він дивився на неї, ніби вона була єдиною жінкою у світі. І водночас вона згадувала, як легко він відпустив її, щойно вона сама про це попросила.

Невже все це справді нічого для нього не означало? Ніна повільно заплющила очі, ніби намагалася разом із ними закрити й власне серце. Ні. Так більше не може тривати. Вона більше не хотіла жити спогадами, чекати чоловіка, який сам відпустив її, і щодня плакати через нього. Вона теж має право бути щасливою. І нехай поруч буде не Вейтар… можливо, колись її серце навчиться любити когось іншого.

Вона краєм ока глянула на Андрія. Він уважно дивився на дорогу, навіть не здогадуючись, яка боротьба зараз точиться в її серці.

"Я не готова покохати тебе... Але я хоча б спробую."

За кілька хвилин Андрій плавно звернув із траси.

— Треба заїхати на заправку, — пояснив він. — Заправимося й візьмемо кави. Тобі що принести?

Ніна на мить замислилася.

— Лате. Але без сиропу.

Андрій усміхнувся.

— Добре. Я, до речі, теж не люблю сиропи. Щоправда, більше полюбляю американо.

Автомобіль плавно зупинився біля паливної колонки. Відчинивши дверцята, Андрій швидко звернувся до працівника заправки:

— Дев'яносто п'ятий. До повного.

Потім обійшов машину, відчинив дверцята з боку пасажира й простягнув Ніні руку.

— Можеш трохи прогулятися. Я швидко принесу каву.

— Добре.

Ніна вийшла з автомобіля й повільно пройшлася вздовж парковки, вдихаючи свіже повітря. Саме в цю мить у кишені завібрував телефон. На екрані висвітилося ім'я Лєри.

— Привіт.

— Ну що, як ви там? — одразу почулося у слухавці.

— Добре. Щойно заїхали на заправку.

— Ми вже їдемо за вами. З Марчиком усе добре, лікар сказав, що обійшлося без серйозних наслідків.

Ніна полегшено видихнула.

— Слава Богу...

— А ви зараз де?

Ніна озирнулася навколо.

— Якщо чесно, навіть не знаю. Десь на трасі в бік Франківська.

— Ага. Ми поїхали іншою дорогою. Нам було ближче через Винники, і ми звернули на Тернопільську трасу. Зустрінемося вже біля будиночка.

— Добре.

На тому кінці почувся веселий сміх.

— І дивіться мені... Якщо будете дуже зайняті одне одним, то ми тихенько зайдемо до будинку й зробимо вигляд, що нічого не чули.

— Лєро... — засміялася. — Перестань.

— Добре-добре. До зустрічі.

Зв'язок обірвався, а Ніна ще кілька секунд, дивлячись на темний екран телефона.

За кілька хвилин Андрій повернувся до машини. В одній руці він ніс два паперові стаканчики з кавою, в іншій — невеликий бокс із десертами. Під пахвою затиснув велику білу шоколадку з горіхами.

— Вирішив узяти кілька смаколиків. Не знав, що саме тобі подобається.

Ніна перевела погляд на шоколадку й завмерла. Саме білий шоколад із горіхами був її улюбленим.

— Звідки ти знав? — тихо запитала вона.

Андрій здивовано знизав плечима.

— Не знав. Просто мені здалося, що ти обереш саме його.

Ніна ледь помітно всміхнулася.

— Вгадав.

Вона взяла шоколадку до рук і мимоволі подумала, що Вейтар ніколи не купував їй таких дрібниць. У Бастіоні достатньо було лише сказати, чого вона хоче, і за кілька хвилин це вже приносили слуги. А тут чоловік сам приніс їй каву і смаколики.

Вони їхали ще кілька годин, поки на обрії не почали виростати величні

Карпати.

Ніна мимоволі захоплено зітхнула.

— Ти, мабуть, втомилася, — неправильно витлумачив її зітхання Андрій. — Ми вже майже приїхали.

За вікном поволі згущалися сутінки. Сонце давно сховалося за вершинами гір, залишивши після себе лише тепле рожево-золоте сяйво, що ще кілька хвилин трималося над горизонтом.

Дорога ставала дедалі вужчою, а ліс підступав майже впритул до автомобіля. Коли вони нарешті звернули на невелику ґрунтову дорогу й під'їхали до будиночка, Ніна завмерла від захвату.

— Яка ж тут краса..

Невеликий дерев'яний будинок затишно ховався серед високих смерек. За ним велично здіймалися гори, вершини яких уже огорнув легкий вечірній туман. Поряд тихо шуміла гірська річка, що плавною дугою огинала подвір'я, а через неї був перекинутий невеликий дерев'яний місток. Із димаря вже здіймався тонкий струмінь диму, ніби хтось завчасно подбав, щоб усередині було тепло й затишно. Ніна ще ніколи не бачила місця, яке настільки нагадувало казку.

— Невже вони доїхали швидше за нас? — здивувалася Ніна, помітивши дим із комина.

Андрій усміхнувся.

— Звісно, ні. Тут неподалік живе дідусь, який доглядає за будиночком. Я попросив його приїхати раніше й розпалити камін.

Коли вони зайшли всередину, її одразу огорнуло приємне тепло. У будинку пахло дровами, свіжим деревом й легким ароматом хвої. Полум'я тихо потріскувало в каміні, наповнюючи кімнату затишком.

Ніна повільно озирнулася. Будиночок був зовсім невеликий. Дві спальні, маленька кухня, поєднана з вітальнею, дерев'яні меблі й великі вікна, за якими вже темніли Карпати.

— А де будеш спати ти? — тихо запитала вона.

Андрій усміхнувся трохи ніяково

— Якщо чесно, я б хотів поруч із тобою... Але не хвилюйся. На кухні є невеликий диван, мені його цілком вистачить.

Ніна мовчки дивилася на нього. Вона ще не була готова впустити іншого чоловіка так близько до себе.

— Вибач... — тихо промовила вона. — Я просто...

— Не пояснюй, — м'яко перебив її Андрій. — Я все розумію. Для спільної кімнати ще занадто рано.

Він легко підхопив її сумку.

— Ходімо, покажу тобі спальню. Вона трохи менша, зате затишна. А Роману, Лєрі й Марчику залишимо більшу кімнату.

Ніна швидко перевдягнулася в зручніший одяг, накинула теплу кофту й вийшла надвір. Біля будинку вже стояв Андрій. Він допомагав Роману дістати з машини автолюльку, у якій солодко спав Марчик.

Ніна зупинилася на дерев'яних сходинках і мимоволі всміхнулася.

Які ж вони щасливі...

Саме в цю мить Роман ніжно обійняв Лєру й поцілував її.

— Вам що, однієї дитини замало? — засміявся Андрій.

Усі дружно розсміялися. Від гучних голосів Марчик невдоволено заворушився уві сні й тихенько схлипнув. Лєра відразу нахилилася до сина й ледь чутно заспівала колискову.

Малюк ще кілька секунд покрутив голівкою, а потім знову міцно заснув.

— От бачиш, — усміхнувся Роман. — У нас удома головна не я, а мама.

— І правильно, — підморгнув Андрій. — Інакше ти б його зараз точно розбудив.

Вечір видався напрочуд спокійним Марчик уже міцно спав у будинку, а дорослі влаштувалися біля невеликого багаття. Полум'я тихо потріскувало, час від часу викидаючи в нічне небо яскраві іскри, а прохолодне гірське повітря змушувало підсідати ближче до вогню.

Ніна ледь помітно здригнулася від холодного подиху вітру. Андрій одразу це помітив. Він мовчки зайшов до будинку, а за хвилину повернувся з м'якою теплою ковдрою й обережно накинув її Ніні на плечі. Вона здивовано підвела на нього очі.

— Зараз принесу тобі гарячий чай, — усміхнувся він.

Не чекаючи відповіді, Андрій знову зайшов до будинку й невдовзі повернувся з великою чашкою запашного трав'яного чаю та невеликим десертом на тарілці. Сам же взяв зі столика келих червоного вина й сів поруч. Лєра, яка весь цей час уважно спостерігала за ними, легенько штовхнула Романа ліктем.

— А моя ковдра де?

Роман удавано здивувався.

— Ти вже моя дружина. А в них лише починається букетно-квітковий період.

Усі дружно засміялися.

— Он як? — усміхнулася Лєра. — То виходить, після весілля романтика офіційно закінчується?

— Ні, — засміявся Роман, обіймаючи її за плечі. — Просто тепер ковдру ми ділимо одну на двох.

— Ви як хочете, а я йду спати, — позіхнувши, промовила Лєра. — Скоро прокинеться Марчик, і його треба буде годувати.

Вона підвелася зі свого місця.

Ніна теж усміхнулася.

— Хлопці, вибачте, але я теж уже втомилася.

— Я проведу тебе, — одразу підвівся Андрій.

— Добре

Вони разом зайшли до будинку. У коридорі було тихо, лише десь за стіною ледь потріскували дрова в каміні. Андрій провів Ніну до дверей її кімнати й нерішуче зайшов усередину.

— Завтра зранку прийду за тобою, — тихо промовив він. — Тут неподалік є неймовірний водоспад. На світанку він особливо красивий.

Ніна усміхнулася.

— Добре.

Між ними запала коротка тиша.

— На добраніч, Ніно.

— На добраніч, Андрію.

Він уже збирався піти, але так і залишився стояти біля дверей.

Було видно, що він хоче сказати щось іще.

Нарешті Андрій повернувся.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно мені хочеться залишитися поруч із тобою.

Ніна розгублено опустила очі. Щоки миттєво залив рум'янець. Вона не знала, що відповісти.

Андрій лише тихо засміявся.

— Не хвилюйся. Я ж обіцяв, що не буду квапити тебе.

Він зробив крок назад.

— На кухні диван теж цілком зручний.

Після цих слів він тихо зачинив за собою двері, залишивши Ніну саму.