Темна правда

Вейтар стояв у тіні, його погляд ковзав по обличчях дівчат, ніби вишукуючи хоч крихту розуміння. Марго трималася з викликом, але Ніна, незважаючи на всі зусилля, не могла приховати тривогу.

Здавалося, сама темрява тут мала голос — ледь чутний шепіт, що зникав, варто було прислухатися. По кам’яній підлозі сунулися довгі тіні, ледь освітлені рідкими факелами. Повітря здавалося важким, мовби навколо розчинилися частинки невидимої магії.

Марго стояла трохи попереду, виставивши підборіддя вперед — її очі блищали напругою й викликом. Ніна ж, хоч і намагалася виглядати рішучою, відчувала, як кожна клітинка її тіла наповнюється страхом і відчаєм.

У дальньому кутку зали застигла висока постать, схована в тінь, наче сама темрява стала його плащем. За мить він зрушив, і хитке світло вихопило обриси обличчя: Вейтар. Очі холодно відбивали вогонь факелів, мовби всередині горіла власна ніч."

Горло пересохло, а пальці мимоволі вчепилися в тканину сукні. Від його погляду повітря стало важким, наче на неї тиснули невидимі стіни. Кожен рух Вейтара видавався водночас граційним і загрозливим.

— Ви, напевно, очікували іншої зустрічі, — промовив він низьким голосом, що розносився луною від стін.

Ніна зрозуміла, що затамувала подих: його слова, здавалося, торкалися її безпосередньо, сповнювали грудну клітку дивним стискуючим відчуттям. Марго теж наче трохи здригнулася, хоча намагалася не показувати страху.

— За звичаєм, вас мав би привітати король Таргос чи його старший син Реймонд. Але вони... зайняті.

Він зробив кілька кроків уперед, і від того руху тіні довкруж ніби злякалися, відступаючи. Ніна відчула, як у неї по спині пройшовся крижаний струм: складалося враження, ніби цей чоловік керує не лише замком, а й самим мороком.

— "Це роблю я." Здавалося, навіть стіни очікували наступних слів.

Погляд ковзнув по дівчатах, мов би зважуючи їхні сили та готовність. Ніна була ладна відвернутися, але відчула, що він хоче побачити в її очах — страх чи волю? Та не могла дати ні того, ні іншого: вона занадто боялася, щоб зібратися із силами, і занадто хотіла відповісти, щоб мовчати.

— Я не маю наміру витрачати ваш час на зайві привітання, — вів далі Вейтар, спокійно, але з такою впевненістю, що маленькі волоски на потилиці Ніни ворушилися. — Ви тут не для пошуків кохання. Забудьте все, що вам говорили...

Тут Марго випросталася, стиснувши кулаки. Її голос прозвучав напружено:

— То це що? Якесь випробування? Відбір?

На її губах грала усмішка, але Ніна помітила невпевненість у погляді подруги. Вейтар, вочевидь, теж, адже його власна усмішка лише ледь з’явилася на вустах, темна й холодна, без справжнього тепла.

— Ні, — відповів він, зупиняючись так близько, що Ніна могла відчути ледь вловимий аромат темного диму, чи то попелу.

— Це не шоу, де ви будете виборювати чиюсь прихильність.

Ви сюди приїхали для важливішої роботи.

“Роботи?” — від цього слова в Ніни ніби потемніло в голові. Вона зібрала рештки сміливості:

— Якої роботи? Чому саме ми?

Вейтар опинився біля Ніни настільки близько, що вона відчула холод, який від нього йшов. Його голос знову прозвучав із залізною певністю:

— Цей замок — місце, де магія живе в кожному камені. Але там, де є магія, завжди є і темрява.

Прориви темної енергії — буденність у цих стінах. Їх зазвичай стримує білий маг... проте останнього нещодавно вбили. Марго здригнулася, її пальці стиснули край сукні. Ніна відчула, як холодний страх ковзнув уздовж її хребта.

У залі встановилася напружена тиша. Слово “вбили” дзенькнуло, ніби шматок льоду впав на кам’яну підлогу. Марго зблідла, а Ніна відчула, як холоне кров у жилах: ніби Вейтар говорив про найлогічніше явище у світі.

— А нового мага ще не підготували, — додав він, у його голосі не було ані жалю, ані зацікавленості.

— Тому ви й тут.

— Ми? — вимовила Ніна, відчуваючи, як у неї починає паморочитися в голові.

Вейтар повільно, але владно обвів поглядом обидві дівчини.

— Ваше завдання — підтримувати рівновагу. Ви — джерело світлої енергії.

Його голос звучав майже байдуже, але кожне слово вгризалося в їхню свідомість. Дівчата не були просто гостями, і тепер це стало очевидним.

"Ні, це не може бути правдою", — подумала вона, але голос розуму тону в глухому відчаї. Все вказувало на те, що їхні долі вже вирішені. Проте глибоко всередині не залишалося місця для остаточної поразки — щось у ній відмовлялося скоритися.

— Ми? Світла енергія? — Марго дивилася на нього скептично, але в її голосі дрижала невпевненість.

— Ви хочете сказати, що ми — якісь чарівниці?

— Не чарівниці, — коротко заперечив він, нітрохи не пом’якшившись.

— Але у вас кожної є вроджена… чистота, яка може очищати ці стіни від темряви. Замок уже відчуває вас.

Ніна ненароком затулила долонею груди, ніби хотіла захистити себе від його слів. Звучало це майже як вирок.

— І що, якщо ми відмовимося? — з викликом прошепотіла вона, хоч у її нутрі бушували безсилля і страх.

У відповідь Вейтар схилився до неї ближче, і Ніна відчула, як серце у неї стискається, мов невидимою рукою.

— Контракт підписано, — промовив він, майже беземоційно.

— Спробуйте втекти — і платитимете сто тисяч золотих. А якщо ні — залишитеся тут назавжди.

Від його слів дівчину накрило чорною хвилею паніки. Це було, немов ярмо, щільно затягнуте на шиї. “Залишитися тут назавжди?” — уявила Ніна нескінченні коридори, тіні, що ворушаться в кутах, холодні кімнати, де немає ані справжнього світанку, ані надії. Її серце стиснулося, ніби крижані пальці охопили груди. Повітря стало важким, і вона відчула, як ноги підкошуються. Страх накотив хвилею, затоплюючи кожну клітину її тіла.

Марго мовчала. Вперше її зухвалості не вистачало, щоб кинути щось у відповідь. Вона тільки дивилася на Вейтара, ніби намагалася вгадати, чи він говорить правду або лякає їх.

— Ваше навчання вже почалося, — додав він, випрямляючись і відводячи погляд. Під ногами його наче розкидався темний туман.

— Але спершу ви навчитеся поводитися, як леді. Потім — контролювати свій страх. І найголовніше — навчитеся тримати темряву під контролем.

Його плечі напружилися; він злегка повів рукою, і тіні навколо збіглися до нього, утворюючи непроглядну завісу. Ніна відчула нездоланну слабкість у ногах: їй хотілося крикнути, втекти, щось заперечити, але відчуття відчаю здавалося сильнішим за неї.

"— Ласкаво просимо до Нічного Бастіону," — відрізав Вейтар, і його постать розчинилася у мороку, ніби ніколи й не було. Тіні не просто ковтнули його — вони підкорилися йому. Здавалося, сама темрява стала його продовженням. Останній відблиск його очей згас у мороці, залишивши по собі лише порожнечу.

Десь далеко за стіною віддався пронизливий крик птаха чи, можливо, якоїсь примари, що мешкала в холодних залах. Здавалося, замок відгукнувся на слова Вейтара, затягуючи дівчат у свої пастки з кожною секундою глибше.

Ніна насилу видихнула, намагаючись не розплакатися від безсилля. Страх, холод, відчай — усе злилося в один потік емоцій, від якого бракувало повітря. Вона глянула на Марго, але та теж стояла, мов статуя, торкаючись рукою колони, щоб не впасти.

Десь у глибині замку загуло, мов відбиток чийогось могутнього серцебиття. І в тому гулі, здавалося, відлунювали слова: "Залишитеся тут назавжди."

Це більше не було грою. Тут панував закон темряви, і дівчата щойно зрозуміли: жоден жарт чи спроба повернутися назад не врятує їх від цього місця, що поглине їх, якщо вони не знайдуть способу протистояти — чи підкорити — темну правду Бастіону.