Глава 21: Перший урок

Ніна й Марго мовчки спускалися кам’яними сходами, що вели на нижній рівень замку. Кожен їхній крок луною розносився по вузькому коридору, поглинаючи ті жалюгідні крихти впевненості, які ще залишалися після важкої ночі і декілька годин сну. Коли вони нарешті опинилися у невеликій залі для трапез, освітленій тремтливими смолоскипами, дівчата зітхнули з полегшенням — їжа принаймні була на видному місці, та здавалося, що від них відділяє тільки стіл із двома накритими місцями.

На масивному дубовому столі парували тарілки з тушкованим м’ясом і овочами, запахи свіжих трав обіцяли бодай невеличку втіху шлункам. Марго вже відчинила рота, аби зронити свій звичний жарт про “примхливих поварів”, але в ту ж мить пролунав різкий окрик:

— СТОП!

Позаду них у залу зайшов чоловік, зовнішність якого миттєво кидалася в очі: худорляве лице, тонкий, ніби яструбиний, ніс, волосся гладенько зачесане назад і темно-сірий жилет, що підкреслював суворість.

— Докіль я вас не навчу — жодного руху за столом! — промовив він сухо, окинувши їх критичним поглядом згори донизу. — Я — маестро Сільвар, ваш викладач етикету.

Ніна відчула, як мурашки пробігли її шкірою від його владного тону. Він не видався схожим на недбалих чи легковажних придворних: у ньому був холодний авторитет людини, що знає свою справу й не терпітиме неслуху.

— Сідаємо тільки з мого дозволу, — продовжив Сільвар, примружуючи очі, мов хижий птах. — Спину тримати рівно, руки на колінах, а права нога трохи попереду лівої. Не так!

Марго вже встигла впасти на стілець, недбало закинувши ногу на ногу, тож тепер червоніла від його грізного погляду. Вона випросталася, стиснувши губи, аби не відпускати своїх саркастичних коментарів.

— Дитино з вулиці, — зневажливо кинув він до Марго, — ти ніби прийшла в дешевий трактир, а не в замок короля.

— Це просто сніданок, — прошипіла Марго собі під ніс, утримуючись від більш колючої відповіді.

Ніна тим часом набрала повітря й чемно сіла, згадуючи настанови про поставу, ніби в голові програвала ті уроки “леді”, які вони відпрацьовували з Гаврілем. Її душа просилася до тарілки з сніданком— стільки годин без нормальної їжі! Але маестро Сільвар не збирався давати їм жодної поблажки.

— Впустила плечі, — помітив він одразу, звертаючись до Ніни. — Випрямись, мов у спину вставлений сталевий стрижень. Мишо, чи хто ти там… — Ніна здригнулася, почувши знайоме “мишо”, й зустріла його погляд, у якому читалася примхлива зверхність. — Якщо збираєшся залишитися тут і не осоромитися, запам’ятовуй усе від першого до останнього кроку.

Вона ковтнула клубок у горлі й кивнула. Її спина вже боліла від виснаження, але попри втому тримала поставу з останніх сил.

— Беріть ложку. Поволі. Не хапайте її, наче голодні горобці, — продовжив Сільвар, жорстко керуючи кожним їхнім рухом. — Їжте… тихо.

Лише одне слово, а з яким натиском він його промовив! Коли Ніна врешті-решт торкнулася ложкою своєї тарілки, їй здалося, що весь замок слухає кожний цок. На перший рух металік дзенькнув об край, відбивши луну, і Сільвар блискавично вказав їй повернути прибори в початкове положення.

— Повторити, — сухо кинув він. — Без звуку.

Ніна відчула, як її щоки палахкотять: вона спробувала ще раз, повільніше, але тарілка злегка ковзнула, й легенький хрускіт знову розітнув тишу.

— Мишо, — виказав маестро ледь приглушений роздратовано-иронічний смішок, — твої руки мов у дитини. Поклади. Знову. І знову.

Марго глянула на це дійство з делікатною недовірою. Вона спробувала “випередити” Сільвара і зробити все ідеально — затримала дихання, взяла виделку за правилами і обережно піднесла до рота шматочок тушкованого м’яса. Проковтнула тихо, навіть не видала жодного чутного подиху. Її очі сяяли від передчасного тріумфу, але вчитель і тут знайшов, до чого причепитися:

— Ти їси, мов кішка, що тягне крадене зі столу, — прошипів він, примружуючись. — Дивишся весь час додолу, ніякої гідності. Голову вище, вслід за кожним піднесенням вилки — ледь помітний нахил підборіддя.

— Оце вже вибачте, — роздратовано прошепотіла Марго, опускаючи прилади. — Мені здається, це не їжа, а показова екзекуція.

— Екзекуція? Це не екзекуція, — видихнув Сільвар, схилившись на стіл, так, щоб бути ближче до Марго. — Це ваше спасіння. Інакше зіпсуєте честь Бастіону, що набагато гірше за порожній шлунок.

Від його саркастичних слів у Ніни стислося серце. Вона не знала, наскільки в цьому світі важить “честь Бастіону”, але вже зрозуміла: варто оступитися — й тебе з’їдять без шансу на помилку.

Минуло, може, хвилин десять, але для дівчат це здалося вічністю. Кожен звук виделки чи ложки видавався надто голосним, хоч майже не було чути й подиху. Ніна тримала спину прямою, як могла, а від напруги, що скувала плечі, здавалося, страва втратила смак.

Коли нарешті вони з’їли по кілька ложок, Сільвар виловив ще дві дрібні помилки (чутний стукіт Ніниної ложки й надто поспішний рух Марго), після чого гучно відсунувся.

— Завтра, — проголосив він, — ми перейдемо до реверансів за столом і до віял. Сподіваюся, ви зрозуміли, що це — лише початок.

— Але чому стільки жорстких вимог? — Ніна нарешті наважилася поставити запитання, її голос тремтів. — Це… нереально опанувати за кілька днів.

— Немає нічого нереального, — не зводячи погляду, випалив маестро. — Особливо коли від цього залежить ваше місце в королівському Бастіоні. Або… його відсутність.

Ці слова мов канули у порожнечу, і Ніна зрозуміла: тут не буде виправдань, не буде “спробую пізніше”. Тут або ти стаєш тим, кого від тебе вимагають, або ти ризикуєш зникнути, як непотріб.

— Встати, — наказав Сільвар. — І, знову ж таки, плавно. Голову високо, ніби перед вами сам король.

Марго скрипнула зубами, але підкорилася. Ніна зробила те саме, спробувала акуратно відсунути стілець, встати, випростати спину, притримати сукню рукою. Здається, вийшло більш-менш. Та маестро лише ледь змінив вираз обличчя, оцінюючи.

— Бачу, хоч когось і можна чогось навчити, — буркнув він насамкінець. — Ваш сніданок закінчено. Я не дозволяю більше їсти — на сьогодні з вас досить. Сподівайтеся, що це був не останній прийом їжі, під час якого я спостерігав.

З цими словами він кивнув служниці, котра стояла мов тінь біля стіни. Та хутко взялася прибирати зі столу тарілки й прибори. Дівчата перезирнулися: вони й справді з’їли небагато, але кожен ковток дався величезним зусиллям, і апетит якось втратився посеред усіх тих докорів.

— Мерзотник, — процідила Марго крізь зуби, як тільки Сільвар вийшов. — Зате мої нерви явно з’їсть швидше, ніж я м’ясо з його тарілки. Ніна невпевнено всміхнулася, хоч і не дуже відчувала полегшення: у ній все ще жевріло відчуття, що відтепер кожен їхній рух перебуває під невсипним контролем, а найменша помилка коштуватиме надто дорого. Внутрішній голос скрушно промовив: “Навчання? Та це ж катування…”

"Навіщо все це?" — майнула думка: ще кілька днів тому вона була просто дівчиною, що шукає роботу у Львові. І ось тепер їй доводиться вчитися, як тримати ложку під правильним кутом, аби не пошкодити гордість замку чужого світу…

Коли служниця закінчила прибирати посуд, дівчата залишилися наодинці в порожній залі, приголомшені черговим уроком, що замість ситості приніс лише нову хвилю страху перед жорстокими “правилами” Бастіону.

Здавалося, крізь стіни замку чутно зловісне мовчання, яке натякало: далі буде ще гірше. Цей світ не терпить слабких. І якщо я не стану сильною — мене тут не буде.