Шлях крізь темряву

Час спливав повільно. Свічки в кімнаті догоряли, кидаючи на стіни тремтливі тіні. Ніна відчувала, як втома важко навалюється на плечі, і єдине, чого їй зараз хотілося, — це зануритися в ліжко, загорнувшись у ковдру, але відпочинку не передбачалося.

Двері прочинилися, і в прохід ступив Матіас. Його висока постать, затінена від світла коридору, виглядала майже примарно. Темний одяг, бездоганно підкреслюючи суворі риси обличчя, ще більше наголошував на його холодній відстороненості.

— Час, — промовив він сухо. — Йдіть за мною.

— Нарешті, — прошепотіла Марго з самовдоволеною посмішкою. — А ти, мишо, постарайся хоча б не зганьбитися.

Ніна нічого не відповіла. Її серце тривожно калатало. Відчуття, яке не покидало її цілий день, знову охопило. Немов сама темрява згустилася навколо, стискаючи її в холодних, невидимих обіймах.

— Ну, пішли, — сказала Марго, поправляючи складки на широкій спідниці. — Треба ж показати, на що ми здатні, правда?

Ніна зітхнула й кивнула, змирившись із тим, що на сьогодні вона — лише частина цього 'показу'. Її серце стискалося від тривоги — тіні в коридорі та зачаєна темрява замку не давали їй спокою. Але вона нікому не могла про це розповісти. Та й не була впевнена, чи хтось взагалі повірить їй.

Вона обережно взяла до рук невеличку оксамитову сумочку, що пасувала до сукні, й відчинила двері, визираючи в напівтемний коридор. Позаду задзвенів сміх Марго:

— Ну ж бо, мишо, не бійся тіней. Ми сьогодні з тобою — справжні леді.

Та Ніна знала: тіні нікуди не поділися. І від самої думки про це їй ставало ще неспокійніше. Але вона не мала вибору. У цій грі був лише один шлях — слід йти далі, граючи відведену їй роль, аби колись зрозуміти, як повернути собі контроль над власною долею.

Вони вийшли в коридор.

Матіас йшов попереду, не оглядаючись. Його постава була рівною, впевненою, наче він не ніс на собі жодного тягаря.

Ніна ж відчувала кожен крок, ніби кам’яна підлога під ногами намагалася втягнути її в свої глибини.

Здавалося, що вони йдуть нескінченно довго, а коридори з кожним кроком ставали все більш звивистими й похмурими. Але щось було не так!

— Чому ми йдемо не головним коридором? — нарешті запитала вона, намагаючись приховати страх у голосі.

— Головний коридор не для вас, — коротко відповів Матіас, навіть не обернувшись. — Ви ще не заслужили честі ступати ним.

Його слова вдарили, наче вирок, що важко лягав на плеч.

З кожним поворотом стіни ставали дедалі темнішими. Вузькі проходи, звивисті сходи, низькі арочні стелі — усе це наче поглинало їх, стискаючи простір. Повітря було густим і вологим, просоченим запахом сирості, старих каменів і чогось невловимо гіркого, наче залишок забутої магії.

Ніна відчувала, як холод огортає її плечі, мов примарний плащ. Її руки тремтіли, хоча вона намагалася цього не показати.

— Чого ти так трясешся? — різко кинула Марго, помітивши це. — Думаєш, тебе тут хтось з’їсть?

— Здається, тут і не таке може статися, — тихо відповіла Ніна, не піднімаючи очей.

Марго розсміялася — гучно, майже зухвало.

— О, мишо, ти така наївна. Просто йди вперед і тримай голову вище. Я наприклад, чудово почуваюся.

І справді, з кожним кроком Марго виглядала впевненіше. Її постава стала рівною, обличчя сяяло самовдоволенням. Вона майже ввібрала цю темряву, прийняла її як частину себе.

— Напевно, вона вважає себе особливою, — майнула думка в голові Ніни. Але ця впевненість Марго лише посилювала тривогу Ніни.

Чому ці коридори здаються безкінечними та кожна тінь здається живою? І що це за легкий шепіт, що ледь чутно лунає крізь стіни?

Ніна відчувала, як страх обвиває її, наче змій, але вона вперто йшла вперед.

Матіас раптом зупинився перед ними височіли важкі дубові двері, обрамлені витонченим різьбленням. Металеві кільця на них були прикрашені символами, які Ніна не могла розпізнати.

— Ви прийшли, — сухо сказав Матіас. — Пам’ятайте — жодного зайвого слова.

Він повернув голову, поглянув на них з холодною байдужістю і важко відчинив двері.

За порогом чекала темрява — густа, мов смола, яка наче вбирала будь-яке світло.

— Вперед, — наказав він.

І дівчата ступили всередину. Коли важкі двері зачинилися за їхніми спинами, Ніна відчула, як повітря стало густішим. Темрява тут була живою. Вона не просто ховалася в кутках — вона дихала, ворушилася, обіймала простір холодним подихом. Тиша тиснула на вуха, і навіть відлуння їхніх кроків звучало приглушено.

Світло від високих свічників мерехтіло, кидаючи на стіни довгі тіні. Кам’яні плити під ногами були відполіровані до блиску, але здавалося, ніби вони ввібрали в себе всі секрети цього місця.

Матіас не зупинявся. Його постава була незворушною, наче він був частиною цього замку, і темрява не мала над ним влади.

— Де ми? — тихо запитала Ніна, відчуваючи, як її голос глухо відлунює.

— У внутрішньому залі, — відповів Матіас, не сповільнюючи кроку. — Тут вас зустрінуть.

— Хто нас зустріне? — Марго підхопила питання, в її голосі бриніло ледь приховане захоплення.

— Ви дізнаєтеся, — холодно кинув він.

Ніна відчула, як її серце стислося. Відповідь Матіаса була надто загадковою. Вона спробувала не думати про це, але думки одна за одною проносилися в її голові.

Чому нас зустрічають так урочисто? І чому це місце здається водночас величним і зловісним?

Темрява знову почала ворушитися, і Ніна краєм ока помітила, як щось ледь видиме прослизнуло за колоною. Її пальці мимоволі стиснули тканину сукні. Вона хотіла запитати, чи це здалося їй, але Марго, схоже, нічого не помітила.

— Нарешті, — з притиском промовила Марго, озираючись навколо. — Я відчуваю, що щось важливе ось-ось станеться.

— Для когось важливе, для когось — ні, — тихо додав Матіас. Його очі майнули в темряві, але він більше нічого не сказав.

Вони пройшли під високим кам’яним склепінням.

Зала була настільки велика, що її стеля губилася у темряві. Колони, мов кам'яні стражі, тягнулися до небес, а підлога з чорного мармуру виблискувала, немов озеро вночі.

Уздовж стін стояли колони, що губилися в темряві під стелею. Посередині залу виднівся чорний мармуровий поміст, і на ньому — трон із темного металу

— Зупиніться, — наказав Матіас.

Ніна відчула, як її ноги стали ватними. Вона підняла погляд і раптом побачила, як темрява перед троном почала змінюватися.

Наче самі тіні стали рухатися, клубочитися, зливаючись в одну постать.

Висока фігура вийшла з темряви, і Ніна ледь не відступила назад.

Це був він. "Вейтар."

Її горло пересохло, а пальці мимоволі вчепилися в тканину сукні. Від цього погляду здавалося, що повітря стало важчим. Кожен удар серця віддавався в скронях, а ноги стали, мов ватяні.

Його чорний одяг зливався з пітьмою, а обличчя, різке й бездоганне, здавалося вирізаним із холодного каменю. Волосся темне, як ніч, ледь торкалося плечей. Але найстрашнішим було його обличчя — неймовірно спокійне, без емоцій. А очі — темні, глибокі, наче прірва, у якій можна було загубитися. Серце Ніни забилося так гучно, що вона майже чула його відлуння у власних скронях.