Відпусти мене додому

Коли Ніна приймала ванну, усе її тіло тремтіло від втоми. Біль майже стих, і це вже здавалося справжнім дивом. Вона знала, що після першої ночі з чоловіком у багатьох дівчат з’являється дивне відчуття, ніби кожен навколо одразу бачить, що саме з тобою сталося.

Коли Ніна вилізла з води, двері тихо відчинилися, і до кімнати зазирнула служниця.

— Я допоможу вам, принцесо.

— Дякую… але не треба.

— Добре, — спокійно погодилася та. — Тоді за мить я принесу вам чай, і допоможу одягатися.

— Я сама впораюся.

— Як побажаєте, ваша величносте.

Рушник виявився теплим і м’яким. Ніна повільно підійшла до дзеркала — і ледь впізнала себе. Ще вчора вона стояла перед ним у красивій сукні, хвилюючись через весілля Реймонда.

А тепер перед очима знову й знову спливав той момент, коли Вейтар рвав на ній сукню так жадібно й нетерпляче, ніби для нього це справді нічого не означало. Наче між ними був не коханий чоловік і жінка, а лише черговий ритуал, який треба завершити.

І найболючішим було те, що він отримав саме те, чого хотів.

Ніна дивилася на власне відображення, а гарячі сльози вже повільно котилися по щоках. Вона різко всхлипнула, і сльози побігли ще сильніше.

— Я ж знала… — тихо прошепотіла вона, вдаривши долонею по кам’яній стільниці. — Знала, що для нього я лише іграшка… Він ніколи мене не кохав…

Голос зламався остаточно.

— Йому була потрібна тільки моя цнотливість…

Ніна повільно опустилася на підлогу й ще довго плакала, згадуючи кожен момент між ними.

Як він рятував її знову й знову, навіть тоді, коли це було майже неможливо.

Як цілував так, ніби у світі існувала лише вона одна.

Як змушував спати поруч із собою, притискаючи до власного тіла так близько, що Ніна вже давно перестала соромитися власної оголеності поряд із ним. Як засинав поруч, ніби вона справді була для нього чимось дорогим, що Ніна поступово перестала боятися навіть власної вразливості поряд із ним

Навіть тоді, коли після Бартаса її тіло майже помирало під тим огидним ошийником…

Йому була потрібна не вона, ніколи не вона.

— Принцесо?..

Служниця знову тихо відчинила двері й обережно зазирнула всередину.— Я принесла вам заспокійливий чай. Випийте — стане легше.

Ніна гірко всміхнулася крізь сльози.

— І звідки вам знати, що мені стане легше?

Стара жінка спокійно зайшла до кімнати.— Бо за своє життя я бачила багато принцес, яких приводили сюди королі й принци.

Ніна здивовано підняла на неї очі.

— Сонечко, мені понад сімсот років. Ми, Бахмери, живемо довго

Вона поставила чашку на низенький стіл.

— І майже кожна дівчина після першої ночі плаче.

На губах старої навіть з’явилася легка усмішка.

— Ви ще добре трималися. От якби ви знали, що тут колись робила мати короля…

Ніна мовчки дивилася на неї.

— Вона була темною магесою, — продовжила служниця тихіше. — Її змусили до шлюбу. І майже рік не відпускали звідси, бо вона ніяк не могла завагітніти. Король приходив до неї щоночі й майже не давав спати.

Стара важко видихнула.

— Бідна принцеса плакала щоразу, коли він йшов, а вдень засинала просто від виснаження.

Ніна мовчала.

— А наш Вейтар — хоч і найтемніший із них…

— Я не хочу про нього чути, — різко перебила Ніна.

Служниця уважно глянула на неї

— Що ж він зробив вам такого, що ви так його ненавидите?

Ніна боляче стиснула губи.

— Він… не кохає мене. Усе було лише заради ритуалу.

Стара жінка кілька секунд мовчала, а потім несподівано промовила:

— Я знала ваших батьків, Ніноріель

Ніна різко підняла голову.

— Вони дуже любили одне одного. І вас теж.

— Ви не могли їх знати, — одразу заперечила Ніна. — Я із Землі. А мої батьки загинули, коли я була маленькою.

Служниця лише загадково всміхнулася й підняла чайник, простягаючи його їй.

— Випийте чай. Вам стане легше.

Ніна мовчки взяла теплу чашку.

— І вас уже давно чекає дружина спадкоємця.

— Елена теж тут?..

— Ні, принцесо, — спокійно відповіла стара. — Тут її величність Аріна

Ніна насупилася.

— Але ж учора Реймонд одружився з Еленою…

— Так і було.

— То їм дозволено мати кілька дружин?..

Служниця тихо засміялася.

— Ні. Але, думаю, вам краще почути все від них самих.

Після цього вона допомогла Ніні одягнутися, зробила просту, але дуже гарну зачіску, і вже за кілька хвилин Ніна вийшла зі своїх покоїв назустріч новій дружині спадкоємця. І десь глибоко всередині все ще боліло. Від однієї простої думки. Колись Ніна мріяла, що її перший раз буде схожий на красиву казку. Буде принц, м’яка постіль, пелюстки троянд, розсипані по підлозі. Ніжний чоловік, який цілуватиме її повільно й обережно зніматиме одяг.

А не так…

Наче він боявся не встигнути забрати те, що йому було потрібне

Вона пройшла коридором і раптом зрозуміла, що більше не відчуває магії. Її резерви знову були майже порожніми. Можливо, це навіть добре. Бо зараз Ніна відчувала в собі стільки болю й образи, що, якби сила повернулася повністю, вона могла б випадково зруйнувати це невідоме місце.

Коли Ніна зайшла до великої зали, там уже сиділа зовсім юна дівчина. На вигляд їй було не більше сімнадцяти.

— Добрий день, принцесо Ніноріель, — привітно усміхнулася вона. — Я Аріна. Друга дружина спадкоємця.

Ніна уважно глянула на неї. На дівчині була сукня, дуже схожа на ту, у якій була сама Ніна. Тільки її вбрання було насичено-червоного кольору, тоді як у Ніни — ніжно-рожевого.

Смаглява шкіра дивно контрастувала з майже білим волоссям і яскраво-зеленими очима. Такого контрасту Ніна ще ніколи не бачила.

— Добрий день, ваша величносте, — Ніна зробила ідеальний реверанс.

Аріна одразу підвелася зі свого місця й теж присіла в реверансі.

— Вітаю вас, Вал’Солар. Це справжнє диво, що ви вижили

— Дякую…

Ніна сіла за стіл. Їжі було багато, але апетиту не було зовсім.

— Вам потрібно набиратися сил, Ніноріель. Ви маєте їсти.

Ніна мовчки взяла виделку.

— На вас рожева сукня, — несподівано додала Аріна.

Ніна опустила погляд на себе й не зрозуміла, до чого це сказано.

— І що?

— Це означає, що Вейтар ще не завершив ваш статус.

Ніна насупилася.

— Але в нас був секс.

Щоки Аріни миттєво спалахнули червоним

— Я не це мала на увазі… Просто якби він завершив ритуал повністю, сукня стала б червоною. Як у мене.

Ніна здивовано глянула на своє вбрання.

— Цю сукню мені дала служниця. Можливо, вона щось переплутала.

Аріна тихо засміялася.

— Ні. Тут одяг з’являється ще до першої ночі. Він сам показує статус дружини.

Ніна мовчки взяла келих. Зробивши ковток, вона зрозуміла, що це не вино, а звичайний узвар.

— А я б зараз не відмовилася від чогось міцнішого…

Аріна мало не вдавилася напоєм.

— Ви що, Ніноріель?! Нам не можна алкоголь. Я чекаю принца, а ви ще маєте завершити свій статус.

Ніна вже майже нічого не розуміла з того, що говорила ця дивна дівчина.

— Давай на “ти”. І я просто Ніна.— Добре, — одразу погодилася Аріна.

— А ти ще не за мала для сексу?— Мені вже вісімнадцять, і я була готова до шлюбу, — спокійно пояснила Аріна. — Але принц вирішив залишити мене в червоній сукні, тож поки що він не хоче дітей. Мабуть, сподівається остаточно розірвати шлюб із тією мерзотницею Еленою.

Ніна здивовано підняла очі.

— Ах, ти ж не знаєш, що сталося після того, як усі побачили, що ти…

Аріна різко замовкла.

— Що було далі? — тихо запитала Ніна.

— Після того, як ти втекла, Елену силоміць провели через арку істини. У залі тоді майже нікого не лишилося — більшість побігли за тобою. Але ті, хто залишилися… побачили дуже неприємні речі.

Аріна ніяково відвела погляд.

— Вона любить… не зовсім традиційний секс.

Ніна кліпнула очима.

— Як це?

Щоки дівчини знову спалахнули.

— Ну… Елена багато років спить із чоловіком зі свого королівства. Але не так…

І тут Ніна все зрозуміла.

— А-а…

Аріна аж пересмикнула плечима.

— Так не поводяться королівські наречені.

Ніна тихо хмикнула.

— Якщо вона все ще цнотлива, то нехай би Реймонд і далі тішився.

— Ніно! — обурено ахнула Аріна. — Це дуже непристойно.

Та попри це сама ледь стримувала сміх.

Після цього розмова майже стихла.

Аж раптом двері до зали відчинилися, і на порозі з’явився Реймонд. Аріна миттєво підскочила зі свого місця й майже побігла до нього. Принц легко підхопив її на руки, закружляв і поніс із зали, ніби вона взагалі нічого не важила.

Ніна залишилася сама.

Їсти так і не хотілося, тому вона тихо піднялася з-за столу й уже майже дійшла до дверей, коли на порозі знову з’явилася Віолета.

— Принцесо, ви майже нічого не їли.

— Дякую… але я не хочу.

Стара важко зітхнула.

— Я так і знала. Тому у ваших покоях уже чекають солодощі. Їх щойно приніс Реймонд.

— Добре…

Ніна повільно рушила коридором і вже за кілька кроків почула за сусідніми дверима тихий сміх Аріни. Вона глибоко вдихнула й повернулася до своєї кімнати.

На столі справді стояв кошик із солодощами і маленький лист.

"Як тільки зможу — повернуся до тебе".

І більше нічого. Ніна ще кілька секунд дивилася на ці слова, ніби чекала, що лист раптом продовжиться сам.

Що там з’явиться хоча б: "Моя Ніно…" Або: "Я сумую".

Чи навіть просте: "Вибач, що залишив тебе саму після такого…"

Але лист так і залишився холодним і коротким. Ніна зім’яла лист і жбурнула його на підлогу. Потім сердито скинула сукню й залізла під теплу ковдру. Втома взяла своє майже миттєво, і вже за кілька хвилин вона міцно спала.

Коли Ніна прокинулася наступного ранку, нічого не змінилося. На столі знову лежала записка, і поруч стояв великий букет темно-червоних троянд. Ніна мовчки взяла лист і швидко пробіглася очима по перших рядках.

"Ще рано забирати тебе…"

Далі вона вже не читала. Сердито кинула лист назад на стіл, схопила букет і різко викинула його за двері.

— Не треба мені від тебе, ані квітів, ні записок, — зло прошепотіла вона. — Я виконала умови договору. А ти

обіцяв відпустити мене додому.

Її голос глухо вдарився об стіни й повернувся назад відлунням. Ніна різко зачинила двері, повернулася до кімнати, залізла під ковдру й накрилася нею з головою. А потім просто закричала в подушку.

Коли за деякий час у двері тихо постукала служниця, Ніна вже трохи заспокоїлася.

І саме тоді остаточно вирішила одну важливу річ. Коли вона підписувала контракт, там був чітко прописаний термін. І він уже давно закінчився.

Так само як і сума, яку мала отримати переможниця. Шістдесят тисяч доларів.

А ще Ніна раптом усвідомила, що в Елраді минуло вже майже пів року.

Отже, настав час повертатися додому.

Вона швидко підійшла до служниці.

— Дайте мені папір і ручку.

Та здивовано глянула на неї, але нічого не запитала. Лише мовчки вийшла, а вже за хвилину повернулася з кількома аркушами та чорним пером.

— Я не зовсім знаю, що таке ручка, але листа ви можете написати цим.

— Дякую.

Ніна сіла за невеликий стіл, узяла перо й на кілька секунд завмерла. Бо навіть не знала, з чого почати. Зрештою вона глибоко вдихнула й почала писати.

Вейтаре. Я не твоя дружина, бо в нас не було весілля. Не було освідчення. І не було кохання.

Я виконала свою частину договору.

Тобі — моя кров. Мені — свобода.

У моєму світі секс не означає, що тепер люди повинні бути разом до кінця життя.

Тому я не хочу більше бачити тебе, отримувати подарунки чи записки.

Я хочу свої шістдесят тисяч доларів і повернутися додому.

Ніна поставила крапку, перечитала написане кілька разів, а потім покликала служницю.

— Передайте це Вейтару.

— Так, принцесо.

Ніна одразу насупилася.

— І не називайте мене принцесою.

Віолета уважно подивилася на неї.

— Як побажаєте… леді.

Ніна важко видихнула.

— Я Ніна. Просто звичайна дівчина зі Львова.

Служниця лише ледь усміхнулася, але сперечатися не стала.

— Коли буде сніданок?

— За сорок хвилин. Ми чекаємо принца Реймонда й Аріну. Вони…

— Добре, — тихо перебила її Ніна. — Я поки що прийму ванну.

Після теплої ванни Ніна трохи заспокоїлася. Навіть почала думати, що лист Вейтару варто було написати зовсім інакше. Можливо, не так різко. Але забирати свої слова назад вона вже не збиралася.

Коли Ніна вийшла з ванної кімнати, на ліжку лежав зовсім не той одяг, до якого вона вже встигла звикнути в Елраді.

Жодних шовкових суконь чи важких прикрас, до яких вона вже майже звикла за ці півроку. На її ліжку лежав простий земний одяг: темні джинси, м’який теплий светр і навіть знайомі кросівки.

Ніна повільно підійшла ближче, і серце раптом боляче стиснулося.

Записки не було.

Лише банківська картка, а поруч — чотири цифри, написані рівним почерком:

Її день народження.

У двері тихо постукали.

— Ніно, вас чекають, — промовила Віолета.

Ніна повільно підняла на неї очі.

— Хто?..

Стара служниця витримала коротку паузу.

— Люди, які доставлять вас до Львова.

У грудях щось різко обірвалося.

— Його величність Вейтар наказав зробити це негайно.

Коли Ніна перевдягалася у земний одяг, усе здавалося дивним і незручним. Джинси здавалися незручними, светр колов шкіру, а кросівки після м’яких килимів Бастіону здавалися надто жорсткими.

Коли вона вийшла в коридор, там уже чекали ті самі люди, які колись викрали її з квартири.

— Ви перша, хто повертається додому, Ніно, — тихо промовила одна з жінок.

— Дякую…

— Давайте руку. У нас мало часу. Якщо Ліа’норіель дізнається, що її іскра знову покинула світ, буде дуже погано.

Ніна мовчки простягнула руку. І вже за мить усе навколо зникло. Вона знову стояла у знайомому місці. Величезний темний замок. Високі двері. Холодне повітря. Усе було моторошно знайомим.

— Ніно, швидше, — нервово поквапила її жінка. — Стіна вже тріскається.

Ніна озирнулася й справді побачила, як позаду по каменю повзуть глибокі тріщини.

— Ваша богиня все ж відчула, що її іскра залишає Елрад.

— Це не мій світ, — тихо відповіла Ніна.

Жінка на мить завмерла, а потім простягнула їй знайомі ключі.

— Ваш світ — там.

Ніна машинально взяла їх.

— Машина відвезе вас додому.

А потім жінка тихіше додала:

— І ще дещо… Ви, можливо, й залишили Елрад. Але Елрад вас ще не відпустив.

Ніна хотіла щось відповісти, але її вже перебили.

— І ви забули картку. Це ваша винагорода.

Щойно Ніна вийшла з будівлі й сіла в темне авто, замок за її спиною раптом просто зник. Ніби його ніколи й не існувало. Ніна різко обернулася й затиснула рот долонями.

— Боже… що я наробила?..

Її голос лише здригнувся.

— Я ж кохаю тебе, Вейтаре…

— Зупиніть машину!

Він різко натиснув на гальма.

Ніна вискочила з машини, і майже побігла назад до місця, де щойно стояв замок.

Але там уже нічого не було. Лише порожня вулиця. Наче весь Елрад їй просто наснився.

— Дівчино, ви їдете чи ні? — невдоволено кинув водій.

— А де замок?.. — розгублено прошепотіла вона, повернувшись до водія.

Той насупився.

— Який ще замок? Дівчино, я вас тут ледь знайшов. Уже кілька годин кружляю цим районом через ваші дивні координати.

Він роздратовано видихнув.

— Тож або ви сідаєте в це кляте авто, або я їду.

Ніна мовчки повернулася до машини.

Усе навколо раптом стало таким чужим.

Навіть власний одяг, ці кляті джинси, які неприємно тиснули після м’яких тканин Бастіону.

Авто нарешті рушило вперед. Ніна мовчки дивилася у вікно на знайомі дороги, світло ліхтарів і машини, що проносилися повз. А коли вони заїхали до Львова, ком у горлі став ще сильнішим. Місто було її домом. Але чомусь зараз вона почувалася тут абсолютно чужою.

Водій довіз її до будинку, висадив біля під’їзду й уже збирався їхати, коли Ніна раптом окликнула його:

— Стійте… я ж вам не заплатила.

Чоловік глянув на неї так, ніби вона сказала щось дивне.

— Дівчино, тут уже давно все карткою оплачують.

Він фиркнув.

— Менше треба по лісах лазити й трави всякі пити.

Решту його слів Ніна вже не почула.

Водій грюкнув дверима й різко поїхав геть.

Увійшовши до власної квартири, Ніна раптом зрозуміла, наскільки тут тихо, і наскільки порожньо. Холодне повітря зустріло її навіть неприємніше, ніж вона очікувала. Ніна повільно пройшлася квартирою й важко видихнула.

Чомусь раніше вона ніколи не помічала, як тут мало місця, які низькі нависаючі стелі, і як сильно тиснуть ці стіни.

Після просторів Бастіону квартира раптом здавалася маленькою коробкою. Ніна зайшла до кімнати — її ліжко було акуратно застелене, а на тумбочці лежав її телефон. Вона миттєво підбігла до нього, схопила в руки й швидко ввімкнула екран.

Повідомлень не було, пропущених дзвінків теж. Її ніхто не шукав, і не дзвонив.

Від цього всередині стало ще порожніше.

Ніна швидко відкрила останній номер у списку викликів. Лєра. Один гудок, другий, а потім подруга все ж підняла слухавку.

— Привіт, Лєро… — швидко заговорила Ніна. — Ти навіть не уявляєш, що зі мною сталося…

На тому кінці кілька секунд було тихо.

— Ніна?.. Це ти?

— Так…

Голос Лєри миттєво змінився.

— І чого ти мені дзвониш?

Ніна розгублено насупилася.

— У сенсі?.. Ти ж моя подруга.

Лєра нервово засміялася.

— О-о, ти згадала, що в тебе є подруга?

Ніна мовчала.

— А коли я тобі дзвонила й писала — ти відповідала, що в тебе тепер кохання і що ми більше не подруги.

У грудях неприємно похололо.

— Що?..

— І ще просила тебе забути, — уже холодніше додала Лєра. Вона просто скинула виклик. Ніна розгублено глянула на телефон, а потім одразу набрала її знову. Цього разу подруга відповіла майже миттєво.

— Та що тобі треба? — різко кинула вона. — Ти півтора року не дзвонила. Жила собі гарним життям зі своїм багатим холостяком, а тепер повернулася, бо він тебе кинув?

— Лєро, це не так…

— Саме так! Тож більше мені не дзвони.

І саме в цей момент Ніна почула у слухавці тихий плач немовляти.

Вона завмерла.

— У тебе… дитина?..

— Так, — уже трохи втомлено відповіла Лєра. — Ніно, що з тобою? Ти якась дивна.

Ніна нервово стиснула телефон.

— Вибач, що не дзвонила… Але чому півтора року? Мене не було лише пів…

Та подруга вже знову поклала слухавку.

Ніна так і залишилася стояти посеред кімнати, розгублено дивлячись перед собою. А потім повільно перевела погляд на дату у телефоні.

27 листопада 2025 року.

Усередині все різко похололо.

Телефон вислизнув із її пальців і з глухим ударом упав на підлогу. Ніна здригнулася, швидко підняла його, але екран уже був темним.

Її старенький телефон просто вимкнувся. Сльози вже підступали до очей, коли телефон раптом задзвонив.

Ніна навіть не подивилася, хто саме телефонує, бо екран так і не працював. Просто машинально підняла слухавку. Але цього разу це була не Лєра.

Голос на тому кінці був чужим, холодним і спокійним.

— Ніно, думаю, ви розумна дівчина й не будете нікому розповідати, де саме були весь цей час і звідки у вас сто тисяч доларів.

Ніна різко завмерла.

— Сто?..

— Це невелика компенсація від його величності.

У грудях одразу боляче стиснулося.

Вейтар… Ком у горлі став таким важким, що Ніна навіть не змогла нічого запитати. Як він. Чи згадує про неї, можливо, сумує, а може, хоче повернути назад.

Бо сама Ніна вже зараз розуміла страшну правду — без нього їй було боляче дихати.

Але голос у слухавці додав:

— Будьте розумною, Ніно. Не говоріть зайвого.

І зв’язок обірвався.

Вона так і залишилася стояти посеред кімнати, не в змозі ані нормально вдихнути, чи вимовити бодай слово.

Сльози знову потекли по щоках.

— Невже… він справді мене відпустив?..

Ніна швидко витерла обличчя рукою й підійшла до шафи, щоб дістати домашній одяг, але щойно вона відчинила дверцята, на неї раптом впала та сама сукня.

Яку Вейтар розірвав на ній тієї ночі. Ніна завмерла. Сукня була абсолютно цілою. Жодної розірваної нитки.

Наче тієї ночі взагалі не існувало.

Вона повільно притисла тканину до грудей і заплакала ще сильніше.