Епілог

— Вейтаре... Андрій уже майже місяць сидить у підземеллях Бастіону. Ти ж не можеш тримати його там вічно.

Вейтар відірвався від документів, глянув на Ніну й усміхнувся.

— Вічно — ні. Я ж обіцяв, що скоро відправлю його додому.

— Тоді чому він досі тут?

Вейтар важко зітхнув.

— Бо стерти людині пам'ять, не пошкодивши її особистість, набагато важче, ніж здається. Я не хочу, щоб він повернувся на Землю... овочем.

Ніна уважно подивилася на чоловіка.

— Вейтаре... Я відчуваю, що ти зараз говориш не всю правду.

На його губах з'явилася хитра усмішка. Він підійшов ближче, ніжно обійняв її за талію й коротко поцілував у губи. Поцілунок, як і завжди, був теплим і спокійним.

— Ти занадто добре мене знаєш, моя Вал'Солар.

Вона лише примружила очі.

— То що ти приховуєш

Вейтар тихо засміявся.

— Нічого такого, через що варто хвилюватися. Він ненадовго замовк, ніби згадавши про дещо важливе.

— До речі... ти ж пам'ятаєш, що мені потрібно ще раз вирушити на Землю?

Ніна здивовано звела брови.

— Ні. Не пам'ятаю.

Вейтар на мить відвів погляд бо спогад про той день досі був надто болючим. День, коли йому довелося померти, щоб спуститися до Серця Вівтаря. Лише так Ліа'норіель не відчула, що її іскра вже не залишалася цнотливою, а частина її дару переходив до темного мага. Він знову подивився на дружину й усміхнувся.

— За нареченою для Зарґена.

Ніна тихо засміялася.

— Точно...

— Я дав слово Танахену, а своїх обіцянок я не порушую, бо саме завдяки Серцю Вівтаря ти стала моєю дружиною. І хоч твоя богиня розв'язала страшну війну... я досі живий.

— Ти обіцяв розповісти мені, що сталося після того, як відправив мене на Землю.

Вейтар важко зітхнув.

— Ніно... спочатку я маю відпустити Андрія.

Вона одразу похитала головою.

— Ні. Спочатку ти розкажеш мені все. А вже потім ми разом вирішимо, що робити з Андрієм.

Вейтар кілька секунд мовчки дивився на дружину.

— Отже... допит.

— Саме так.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Добре. Але попереджаю... тобі не сподобається ця історія.

Ніна міцніше стиснула його руку.

— Я вже пережила найстрашніше. Тепер я хочу лише знати правду.

— Після того як я відправив тебе до замку Бахмерів, Ліа'норіель майже одразу відчула, що ти стала чиєюсь дружиною. І їй було неважко здогадатися, хто саме став твоїм чоловіком.

Вейтар на мить замовк.

— Вона одразу прийшла до Бастіону, але щойно побачила мене, зрозуміла, що ми провели ритуал на Священному Вівтарі.

Вона без вагань спробувала мене знищити.

.— Але їй завадив Вельдріс

Вейтар кивнув.

— Між ними почався бій. Саме тоді я зрозумів, що тебе потрібно сховати. Хоч ти й перебувала в місті, куди міг потрапити лише той, хто забрав твою невинність...

Ніна тихо запитала:

— Тобто... ти?

Він різко притягнув її до себе й міцно обійняв.

— Так. Лише я.

Його голос став тихішим.

— Бо Ліа'норіель сказала, що краще ти будеш мертвою, ніж опинишся під владою темряви.

Ніна здригнулася.

— Але через наш союз ми водночас належимо двом богам. Вони обидва мають частку влади над нами. І забрати наше життя вони можуть лише разом. Вейтар сумно всміхнувся.

— А світло й темрява ніколи не стануть на один бік.

Він ненадовго замовк.

— Коли до мене прийшов твій лист... із проханням відпустити тебе додому...

Вейтар видихнув важко.

— Я був дуже злий

Ніна здивовано подивилася на нього.

— У нашому світі всі знають: якщо люди королівської крові проводять першу ніч разом, це означає лише одне — шлюб.

Він ніжно провів пальцями по її щоці.

— Я не міг зрозуміти, чому після слів "моя Полуночна" ти й досі вважала, що я тебе не кохаю.

Його голос став тихим.

— Але я не міг забрати тебе раніше...

Ніна не дала йому закінчити, вона сама потягнулася до нього й заволоділа його губами, їх поцілунок тривав лише кілька митей, але коли вона відсторонилася, в її очах уже не було образи.

Він легко підхопив її на руки й міцно притиснув до себе.

— Дурненька моя Полуночна, — усміхнувся він, торкнувшись чолом її чола. — Якби ти тоді хоч трохи знала, що відбувалося в мене в душі...

Його усмішка повільно згасла.

— Я відпускав тебе, знаючи, що якщо Ліа'норіель не припинить руйнувати Нічний Бастіон, мені доведеться відпустити тебе назавжди. Приректи і тебе, і себе на вічну самотність.

Він повільно провів пальцями по татуюванню.

— Усе через наш кривавий обряд. Ніна мимоволі опустила погляд на їхні татуювання.

У ту ж мить вони ледь помітно засвітилися.

— Це не просто знак шлюбу. Це клятва. Наші душі й серця були поєднані ритуалом, який закріпило страшне прокляття... те, яке я добровільно взяв на себе. Воно ніколи й нікому не дозволить розірвати цей зв'язок.

Він подивився їй просто в очі.

— Ніно... я закохався в тебе тієї миті, коли вперше побачив. Уся моя сутність прагнула тебе. Саме тому я був холодним... а іноді навіть жорстоким. Я боявся самого себе.

Ніна мовчки слухала.

— Коли тебе викрали, я відразу знав, де ти. Я міг вирушити за тобою будь-якої миті... але не мав права ризикувати твоїм життям.

Він важко видихнув.

— Тому я спершу вирушив до короля Тарханів. Я був певен, що Орм-Гарт зможе зняти з тебе той клятий ошийник. Але він відмовив.

— Чому?

— Бо його створив Зарґен.

Вейтар сумно всміхнувся.

— Зарґен... ще дуже палкий принц. А Тархани навіть не здогадуються, що після нашого обряду ці татуювання не дозволять тобі загинути. Якщо твоя душа почне згасати... я дихатиму за нас обох.

Він на мить замовк, ніби повертаючись подумки до тих подій.

— Коли я був у Тарханів, то зустрів там дівчину з твого світу. Її звати Каріна, але тут вона називає себе Кара. Нею вже опікується новий бог, а Вельдріс наказав мені взяти її під свій захист.

Ніна насупилася.

— Кара...

— Так, серце моє

Його голос став тихішим.

— Коли Кара Азоріта змогла зняти з тебе той клятий ошийник... Ніно, я був ладен зруйнувати весь світ, аби повернути тебе. Тож порушив правила гри й викрав Кару просто з-під носа Тарханів.

Вейтар ледь усміхнувся.

Ніна відчула, як по спині пробіг холод, ім'я Азоріта вже давно перестало бути для неї просто легендою. Тепер вона знала, що саме з нього почалася війна, яка змінила Елрад.

— Хоча... Зарґен ще дуже молодий спадкоємець, зайвий раз злити Тарханів не варто. Можливо, років через двісті він таки порозумнішає

— Я викрав її просто з-під носа Орм-Гарта. Думаю, він досі мріє вбити нас обох.

Ніна тихо видихнула.

— І саме тому ти хочеш знайти Зарґену наречену?

— Ні, кохана.

Він похитав головою.

— Це обіцянка, яку я дав іншому богові, він хоче залишити після себе спадкоємця.

Ніна тихо застогнала й сховала обличчя в нього на грудях.

— Ох... тут усе складне. Вейтар тихо засміявся й поцілував її у волосся.

— Так... у нас усе дуже складно.

Потім його усмішка стала стриманішою.

— До речі... Ліа'норіель і досі вимагає зустрічі з тобою. Як і всі білі маги, але Вельдріс досі стримує її гнів.

Ніна здивовано насупилася.

— Вони досі не заспокоїлися?

— Ні. Війна навколо Бастіону триває, білі маги постійно атакують Нічний Бастіон, вони вимагають, щоб уже не принцеса, а королева Вал'Солар повернулася до свого палацу... додому.

Ніна рішуче похитала головою.

— Я не хочу до них. Вони намагалися мене вбити, і навіть знаючи, що я єдина спадкоємиця своїх батьків, і іскра Ліа’норіель, усе одно хотіли використати мене як трофей і видати заміж за Зарґена.

Вейтар лише кивнув.

— Добре. Тоді спочатку завершимо іншу справу

Він обережно поставив її на підлогу й переплів свої пальці з її.

— Зілля вже кілька днів готове, час повернути Андрія додому.

Вони мовчки рушили вперед, не розтискаючи рук, кам'яні сходи вели дедалі глибше в темні підземелля Бастіону. Повітря ставало прохолоднішим, а вологі стіни відбивали приглушене світло смолоскипів.

— Вейтаре... — тихо озвалася Ніна. — А чому Андрій у підземеллі? Я думала, він живе десь у нашому крилі.

Вейтар ледь помітно сильніше стиснув її долоню.

— Ніно... якби ти знала, які в нього були думки щодо тебе... він має дякувати, що взагалі залишився живим.

Вона не стала нічого питати, щоразу, коли мова заходила про Андрія, навколо Вейтара починала вирувати темрява. Він незмінно стримував її, але Ніна добре відчувала, якої сили це йому коштувало. І майже щоразу ця напруга знаходила вихід лише тоді, коли вони залишалися наодинці. Тому зараз вона лише мовчки йшла поруч. За кількома поворотами коридор раптом розширився, і перед ними відкрилися важкі дерев'яні двері. Ніна мимоволі затамувала подих, вона була впевнена, що побачить холодну, сиру камеру. Та реальність виявилася зовсім іншою.

Перед нею були просторі покої, у каміні потріскував вогонь, пахло свіжістю, на столику стояли шахи, чайник і чашки, а сам Андрій... цілком безтурботно проводив час у товаристві служниці.

Щоки Ніни миттєво спалахнули, Вейтар лише недбало змахнув рукою, і налякана служниця поспіхом загорнулася в ковдру, не перестаючи перепрошувати, вона майже вибігла з кімнати.

Самого Вейтара ця сцена, схоже, зовсім не збентежила. Він спокійно подивився на Андрія.

— Ну що? Готовий повернутися додому?

Андрій навіть не поспішав вставати, лише ліниво розвалився на ліжку, закинувши руку за голову.

— А що, вже не лютуєш через те, що твоя дружина ледь не наставила тобі роги?

Обличчя Вейтара залишилося незворушним, на ньому не промайнуло ані тіні гніву, ані найменшого спалаху темряви. Наче слова Андрія зовсім не зачепили його.

— Не боїшся, що вона ще передумає?

Вейтар мовчки підійшов ближче й кинув йому складений одяг.

— Якщо тобі тут так подобається, — рівно промовив він, — я можу залишити тебе тут назавжди.

Ось тепер Андрій повільно підвівся.

Він уже добре знав одну річ, принц Темряви ніколи не кидав слів на вітер.

— Я не хочу повертатися у свій світ, — цього разу він дивився не на Вейтара, а на Ніну. — Тепер я знаю, хто ти. Ти — королева, тут існує магія, справжні чари... Я теж хочу володіти такою силою.

Вейтар простягнув йому невеликий скляний флакон.

— Добре. Спочатку випий це, а потім ми зможемо обговорити все, що тебе турбує.

Андрій недовірливо подивився на нього, але все ж узяв флакон. Одним ковтком випив його до дна, і вже за мить його погляд став порожнім. Скляний флакон вислизнув із пальців, упав на підлогу й розлетівся на дрібні уламки. Сам Андрій повільно осів, втрачаючи свідомість.

— Андрію! — Ніна інстинктивно кинулася вперед.

Та Вейтар обережно зупинив її, притримавши за руку.

— Краще не торкайся його.

Ніна стривожено підвела на нього очі.

— Чому?

— Не впевнений, що зможу повністю стримати силу.

Вона відразу зробила крок назад.

— Що ти збираєшся робити?

Та Вейтар уже не відповів, бо уся його увага була зосереджена на магії. Повітря перед ним почало тремтіти, простір повільно розривався, відкриваючи двомісний портал до іншого світу.

— Відкрити звичайний портал нелегко, — тихо промовив він, не відводячи погляду. — Але розірвати межу між двома всесвітами... це важко навіть для мене.

Він ледь змахнув рукою, тіло Андрія повільно піднялося в повітря й попливло до порталу, лише тоді Вейтар озирнувся до Ніни й усміхнувся.

— Ну що, кохана? Повернімося до твого Львова.

Вона зробила крок до нього й із сумнівом глянула на свій одяг.

— У такому вбранні? На нас же всі дивитимуться.

Вейтар усміхнувся.

— Туди, куди ми вирушаємо, такий одяг нікого не здивує.

Він ніжно притягнув Ніну до себе й поцілував. Світ навколо розчинився,.а коли поцілунок завершився, їх уже оточував зовсім інший простір. Замість високих стель і кам'яних стін Бастіону — знайомі світлі стіни, запах дерева, її улюблених парфумів і свіжої кави.

Розплющивши очі, Ніна завмерла, вони стояли у просторій сучасній квартирі. Багато речей були їй знайомі, хоча саме тут вона ніколи раніше не була.

— Вейтаре... де ми?

— У нашому новому домі. Я купив його для тебе... але так і не встиг подарувати.

Ніна перевела погляд на підлогу.

Андрій, як і раніше, лежав непритомний, і саме в цю мить у двері тихо постукали.

— Пане... ви вдома?

— Так, — спокійно відповів Вейтар. — Підготуй нам сніданок, ми зараз спустимося.

Вейтар підійшов до великої шафи й дістав одяг, більш доречний для прогулянки Львовом.

Для Ніни він обрав ніжну сукню молочного кольору. Вона зовсім не нагадувала пишне й розкішне вбрання, до якого дівчина вже звикла в Нічному Бастіоні. Простий крій лише підкреслював її тендітну постать, а тонка блакитна стрічка під грудьми додавала сукні особливої витонченості.

Сам Вейтар перевдягнувся у вишуканий темний костюм. Здавалося, вони збиралися не шукати наречену для Зарґена, а вирушали на урочистий прийом.

За кілька хвилин вони зійшли на перший поверх, біля столу на них уже чекала знайома жінка. Щойно вона побачила Ніну, її обличчя освітила тепла усмішка.

— Вітаю, королево Ніноріель Вал'Солар. Я рада бачити вас знову.

Ніна здивовано завмерла, перед нею стояла Консуела — остання з Бахмерів, безсмертніх магічних істот, які століттями оберігали й опікувалися юними дружинами королів та спадкоємців з усього Елраду.

— Тепер у нас новий палац для новоспечених дружин королів і спадкоємців, — лагідно промовила вона. — Після вашого зникнення Ліа'норіель повністю знищила старий палац. Тоді Вейтар переніс усіх нас до вашого світу.

Ніна мовчки кивнула й повільно перевела погляд на чоловіка. Цього разу в її очах уже не було ніжності.

— Консуело, — тихо мовив Вейтар, — думаю, Ніні зараз не варто хвилюватися.

— Ох... так, Ваша Величносте, — швидко погодилася вона. Потім уважніше придивилася до Ніни й винувато усміхнулася. — Пробачте, я одразу й не помітила.

Ніна вже хотіла запитати, що саме вона мала на увазі, але цієї миті з кімнати, яку вони щойно залишили, почувся гучний крик.

Усі одночасно обернулися, на порозі стояв Андрій його погляд був затуманений, а сам він ледь тримався на ногах. Однією рукою він стискав голову, ніби від нестерпного болю.

— Ніно... Що сталося? — хрипко запитав він, розгублено озираючись. — Я пам'ятаю лише, що на нас напав... той чупакабра. А далі... усе ніби в тумані.

Консуела спокійно зробила крок уперед.

— Андрію, ви вже три місяці перебуваєте в лікарні Святої Параскеви. Пам'ять поступово повернеться. Головне, що ви впізнали Ніну.

— Ви що, знущаєтеся? — різко кинув він і рушив до виходу.

Та Вейтар спокійно перегородив йому дорогу.

— Прошу до мого кабінету.

Андрій нічого не відповів, він підійшов до столу, налив собі повну склянку води й жадібно випив її до дна. Потім одразу набрав другу, лише після цього важко видихнув і глянув на Вейтара.

— Я чекаю пояснень.

— Ходімо.

Чоловіки мовчки вийшли.

Коли Ніна залишилася наодинці з Консуелою, та тепло всміхнулася.

— А тепер, Ваша Величносте, дозвольте нагодувати вас. Я приготувала простий, але дуже смачний сніданок.

Вона швидко поставила перед Ніною повітряний скрембл, свіжі овочі, тацю з фруктами й запашну каву.

Ніна вдихнула знайомий аромат і ледь чутно застогнала від задоволення.

— Як же я за нею сумувала... Треба буде вмовити Вейтара привезти каву до Бастіону.

Консуела лагідно всміхнулася.

— Ніно, як ви себе почуваєте?

— Чудово.

Вона зробила ковток кави, але вже за мить важко видихнула.

— От тільки ми прибули сюди не на відпочинок, а на пошуки нареченої для Зарґена.

Консуела кілька секунд мовчала.

— Ніно... А ви впевнені, що дівчина обов'язково має бути з цього світу?

— Якщо чесно... я навіть про це не думала. Так вирішив Вейтар.

— Послухайте стару жінку. Ви з Вейтаром змогли покохати одне одного, хоча народилися в різний час. Але чи зможе інша потраплянка пройти той самий шлях?

Ніна замислилася, бо вона чудово пам'ятала власний біль.

— Не хочу, щоб ще одна дівчина пережила все те, що довелося пережити мені.

— Тоді, можливо, не варто нікого змушувати, — тихо сказала Консуела. — За всі роки свого життя я бачила тисячі дівчат. Їх ламали... підкорювали... ґвалтували лише заради народження спадкоємця.

Ніна мовчала.

— Можливо, варто просто дати їм право вибору. Час пізнати одне одного, і навіть покохати.

— Ви маєте на увазі... Гру наречених?

Консуела всміхнулася.

— Не зовсім, але вибір має належати самим дівчатам.

Ніна завмерла. У її голові вже народжувався зовсім інший план. Вона підсунула до себе тарілку зі скремблом, відламала невеликий шматочок і поклала до рота. За мить ледь помітно скривилася.

— Консуело... а є на сніданок щось інше?

Жінка ніжно всміхнулася.

— Звісно, є. Тільки скажіть, чого б вам хотілося?

Ніна лише знизала плечима.

— Не знаю... Просто щось інше.

— Як накажете, Ваша Величносте.

— Дякую, Консуело. І не називай мене так, тут це звучить дуже дивно.

Жінка лагідно всміхнулася.

— Як скажете.

Вона підійшла до холодильника, дістала кілька продуктів і раптом обернулася до Ніни.

— У вас неймовірний світ.

— Що? — розгублено перепитала Ніна.

— Ну ось хоча б цей холодильник, або мікрохвильова піч я й досі вчуся користуватися духовкою й мультиваркою. А ця... електрика... це ж справжнє диво. Не потрібно витрачати сили чи магію, а їжа виходить не менш смачною.

Ніна ніжно всміхнулася.

— На Землі не існує магії, тож люди просто навчилися полегшувати собі життя за допомогою науки й техніки.

За якусь мить перед Ніною вже стояла тарілка з вівсянкою, ягодами, зернистим сиром і окреме горнятко зі сметаною. Ніна одразу підсунула до себе сметану, висипала туди весь сир, додала щедру жменю ягід і почала жадібно їсти.

— М-м-м... Як же смачно... — промовила вона, навіть не відриваючись від сніданку.

— Мені дуже приємно це чути, — усміхнулася Консуела.

Саме цієї миті до кухні зайшли Андрій і Вейтар.

— Консуело, Андрій стане твоїм помічником за кілька годин сюди приїде його дівчина. Він допомагатиме тобі розібратися з усім, що стосується цього світу.

Ніна одразу вловила ці слова.

— Вейтаре... То все добре?

Він кивнув.

— Повністю стерти пам'ять і водночас не залишити жодних прогалин майже неможливо, а Андрій виявився стійкішим, ніж я очікував. Тож він залишиться тут.

— Добре, — погодилася Ніна, не припиняючи їсти.

Вейтар підійшов до коханої, ніжно обійняв її за плечі й зазирнув у тарілку.

— І що тут у вас такого смачного?

Ніна мовчки підсунула йому свою мисочку, у якій майже сама сметана вкривала сир і ягоди.

Вейтар набрав повну ложку, поклав до рота й кілька секунд старанно пережовував.

— М-м... Яка смакота... — ледь чутно промовив він.

Та вираз його обличчя зовсім не свідчив про захоплення.

Консуела ледве стримала усмішку.

— Ваша Величносте, може, вам більше сподобається вівсянка?

— Дякую.

Цього разу Вейтар скуштував зовсім трохи. За мить він чемно відклав ложку.

— Консуело, буду вдячний за звичний для мене сніданок.

Жінка лише кивнула й знову попрямувала до холодильника.

Сніданок закінчився лише тоді, коли Ніна доїла третю порцію сметани.

— Ну що? Я вже все, — задоволено промовила вона.

Вейтар усміхнувся й кивнув.

— Добре. Тоді ходімо до кабінету. Час підшукати наречену для Зарґена.

— Добре. І, здається, у мене є одна неймовірна ідея.

Вейтар зацікавлено підняв брову.

— Чудово. Якщо це твоя ідея, я вже хочу її почути.

Уже в кабінеті Ніна детально розповіла Вейтарові все, що вигадала. Не забула згадати й про те, що саме Консуела наштовхнула її на цю ідею. Вейтар уважно слухав дружину, жодного разу не перебивши. Він лише занотовував кожне її слово, час від часу задумливо киваючи.

Минуло майже два тижні відтоді, як вони оселилися у своєму неймовірному будинку на околиці Львова. Пошуки нареченої для Зарґена виявилися успішними. Вони знайшли двох неймовірних дівчат, а ще сотні кандидаток відгукнулися з усіх куточків Елраду.

Та цей ранок був особливим, прокинувшись, Ніна помітила, що Вейтара поруч немає. Вона тихо покликала його, але у відповідь почула лише тишу.

— Вейтаре?..

Жодної відповіді. Тоді вона покликала Консуелу, і знову тиша. Ніна повільно підвелася з ліжка, обережно ступаючи босими ногами по прохолодній підлозі, але щойно зробила кілька кроків, як її раптом сильно знудило. Ледь стримуючи себе, вона кинулася до вбиральні. У ту мить, коли Ніна стояла навколішки, нахилившись, до кімнати забіг Вейтар.

— Ніно! Все добре?

— Не заходь... — долинуло у відповідь. — Благаю, Вейтаре... не заходь...

Вона вмилася холодною водою й важко опустилася на підлогу.

Та Вейтар усе одно зайшов, на її очах блищали сльози.

— Мабуть... учорашній ресторан був зайвим...

Він лише ледь усміхнувся.

— Думаєш, справа в їжі?

— А в чому ж іще

Вейтар обережно допоміг їй підвестися, поставив перед дзеркалом і ніжно поклав долоню на її живіт.

— Думаю... він просто вже дав знати про себе.

Ніна завмерла.

Її рука повільно накрила його долоню.

— Вейтаре... Але ж ти казав, що це неможливо. Ти говорив, що завжди ставиш захист...

Він уважно подивився їй в очі.

— Ти не рада?

— Я... я...

Ніна розгублено дивилася на свій ще зовсім плаский живіт.

— Це... так неочікувано...

Вейтар ніжно провів пальцями по її щоці.

— Вибач. Я не хотів казати тобі раніше.

Вона різко підняла на нього погляд.— Ти знав?

— Так. Майже з першого дня.

— Але ж...

Він усміхнувся.

— Зараз уже майже два місяці.Ніна розгублено похитала головою.

— Ні... Вейтаре... Я нічого не розумію...

Він лагідно обійняв її, а Ніна притиснулася до його грудей і тихо заплакала. За кілька довгих митей вона ледь чутно запитала:

— І... ти вже знаєш, хто це буде?

Вейтар усміхнувся ще тепліше.— Так.

Він ніжно торкнувся її живота.

— У нас буде син.

Ніна затамувала подих.

— І його зватимуть Еларіан.

Ніна лише міцніше обійняла чоловіка, вперше відчувши, що після всіх випробувань вони нарешті стали справжньою родиною.

✨️❤️—❤️✨️