Полювання

Все було інакше Ніна не одразу зрозуміла, що саме. Вона стояла посеред кімнати ще кілька секунд після його слів, чекала, що світ зміниться прямо зараз, що камінь під ногами здригнеться, що темрява, яка завжди жила в цьому замку, раптом оживе і визнає її, але нічого не сталося. Зовні — нічого, лише тиша.

Вона глибоко вдихнула й лише тоді відчула ледь помітну зміну. Під шкірою з’явилося щось нове — тонке тепло, яке повільно розтікалося тілом і водночас здавалося дивно чужим. Не її.

Ніна повільно провела пальцями по руці — там, де ще недавно текла кров. Шкіра вже затягнулася, але відчуття залишилося. Щось невидиме тепер тримало її зсередини.

— Інакше… — тихо повторила вона.

— Ти можеш бути вільна.

Його голос пролунав раптово — рівний і спокійний, ніби кілька секунд тому між ними взагалі нічого не сталося.

Ніна підняла на нього погляд, але Вейтар уже навіть не дивився в її бік.

Він стояв біля стіни, трохи відвернувшись, і дивився на старе зображення. Камінь був темний, майже чорний, але в ньому чітко проглядалися два переплетені кільця.

По центру — той самий знак, що й на її одязі. Ніна нахмурилася і зробила крок ближче.

У цьому зображенні було щось неправильне.

Вона придивилася, і раптом — змія, тонка, витончена, вона повзла по зовнішньому колу, ледь помітно рухаючись, наче жива. І зашипіла так тихо й прямо на неї. Ніна різко вдихнула, ледь стримавши крик.

— Воно… — її голос здригнувся. — Воно ворушиться.

Вейтар різко повернув голову його погляд на мить став гострішим, небезпечнішим.

— Змія, — швидко сказала вона. — Вона… вона щойно рухалася. І… шипіла.

Вейтар кілька секунд мовчки дивився на неї, ніби намагався щось зрозуміти, а потім перевів погляд на зображення. У ту ж мить темрява біля нього ледь помітно здригнулася.

— Ти втомилася, — сказав він спокійно.

Надто спокійно.

— Тут нічого не рухається.

Ніна знову глянула на його руку. Кільця залишалися нерухомими, а знак на шкірі застиг, не виказуючи жодних змін.

Жодної змії, жодного руху — ніби те, що вона бачила кілька хвилин тому, їй лише привиділося.

Та серце чомусь продовжувало битися швидше.

— Я бачила.

— Досить, — коротко обірвав він.

Не голосно.

Але так, що слова самі зникли, він відвернувся.

— Іди відпочинь. — Я прийду пізніше.

Ніна ще кілька секунд стояла нерухомо, дивлячись на його спину й темряву, що тихо ворушилася поруч із ним.

Вейтар уже не звертав на неї уваги, ніби її присутність більше не мала значення, а все, заради чого він привів її сюди, було вирішено. Ніна повільно видихнула й повернулася до виходу. Сходи знову зустріли її нескінченною спіраллю, що вела вниз. Холодний камінь глухо відгукувався під ногами, і в навколишній тиші кожен крок здавався неприродно гучним.

Тут усе ще відчувалася присутність Вейтара — його запах, магія і щось нове, незрозуміле, що після обряду тепер жило й у ній. Ніна не встигла спуститися навіть на кілька прольотів, коли за черговим поворотом помітила знайому постать Елльхар, він стояв нерухомо. Чекав. Його очі світилися в напівтемряві, і коли він побачив її — тихо загарчав, ніби перевіряючи, чи це справді вона.

Ніна ледь усміхнулася.

— Пішли відпочивати, мій охоронцю…

Її голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла.

Він одразу рушив поруч. Безшумно. Як тінь. Сходи залишилися позаду швидше, ніж вона очікувала, але в голові все ще крутилися його слова. Його погляд. Те, як він дивився на знак… і нічого не пояснив.

Обряд. Вейтар назвав його просто захистом і більше нічого не пояснив.

Та відчуття у власному тілі говорило Ніні зовсім про інше. Вона мимоволі провела пальцями по зап’ястю. Болю вже не було, навіть сліду від порізу майже не залишилося, але десь глибше вона все ще відчувала щось нове — тонку, невидиму й напрочуд міцну нитку.

Ніна різко відвела руку. Ні. Зараз вона не думатиме про це. Не тут і точно не тоді, коли...

На останніх сходинках Ніна раптом зупинилася. Крило Вейтара зустріло її яскравим світлом, надто живим для такої глибокої ночі. У цей час тут уже майже нікого не мало бути, проте коридорами снували служниці, біля дверей стояли охоронці, а звідусіль долинали приглушені голоси й шепіт.

Та щойно Ніна з’явилася, усе завмерло.

Розмови стихли, рух припинився, і десятки поглядів одночасно повернулися до неї.

— Пані Ніно… — одна зі служниць зробила крок вперед. Та сама дівчина, що допомагала їй одягатися раніше. — Вам допомогти переодягнутися?

Ніна глянула на неї уважніше, ковзнувши поглядом по руках, обличчю й навіть тому, як вона трималася. На перший погляд усе здавалося звичайним. І водночас щось було не так.

Ніна мимоволі опустила очі на її одяг. Скромна сукня з довгими рукавами, проста й нічим не примітна.

Ніби перед нею знову стояла звичайна дівчина із замку. Ніби нічого не змінилося.

— Дякую. Я сама.

Служниця не відступила одразу.

— Може, вам чаю? Чи ще щось?..

Ніна вже відкрила рот, щоб відповісти.

Так. Трав’яного чаю, слова майже зірвалися, і в ту ж мить

"— Вітаю, Ніно. Ти вже на тому світі."

Вона завмерла.

Холод раптово пробіг уздовж спини, залишивши дивне відчуття, ніби хтось щойно торкнувся її. Елльхар відчув небезпеку навіть раніше за Ніну. Його тіло миттєво напружилося, а з грудей вирвалося низьке, застережливе гарчання. Ніна ледь помітно видихнула.

Дякую...

Вона випрямилася й заговорила вже зовсім інакше — рівно й холодно:

— Ні. Дякую.

— Мене не турбувати.

Служниця схилила голову.

— Коли передати його величності, що ви повернулися?

Ніна різко вдихнула. І від цього вдиху боляче кольнуло в грудях. На мить. Але достатньо, щоб вона відчула. Щось не так. Вона змусила себе не показати цього.

— Нічого передавати не потрібно.

Її голос став твердішим.

— Ви вільні.

Ніна рушила вперед, проходячи повз людей, які стояли неприродно тихо й надто уважно стежили за кожним її рухом. Вона випрямила спину й змусила себе йти рівно, не прискорюючи кроку.

Саме так, як учила Розана, не показувати слабкості. Не дозволяти бачити в собі жертву. Поводитися так, ніби вона справді має право бути тут і весь цей світ їй щось винен. Та погляди Ніна все одно відчувала. Вони ковзали по спині, руках, обличчю й чомусь особливо часто затримувалися на шиї.

Лише коли двері покоїв нарешті зачинилися за нею, Ніна дозволила собі повільно видихнути. І вперше відтоді, як залишила кабінет Вейтара, наважилася поставити собі питання, яке весь цей час відганяла.

Що саме він зі мною зробив?..

Відповіді не було, а сон прийшов так швидко, що Ніна навіть не зрозуміла, коли саме заплющила очі. Ще мить тому вона відчувала під головою подушку, а наступної — усе навколо зникло. Світ змінився бо це був не той сон, до якого вона вже встигла звикнути. Не той, у якому був він — теплий, близький і часом майже ніжний.

Цього разу все було інакше.

Ніна не відчувала власного тіла й не бачила нічого навколо. Не було ані підлоги під ногами, ані стін, ані навіть повітря, яке можна було б вдихнути. Лише чужа присутність. І темрява — густа, жива, така глибока, що здавалося, вона не оточувала Ніну, а повільно затягувала її всередину.

Вона стояла посеред великого простору, якого не існувало в жодному залі Бастіону. Стіни губилися в тіні, підлога була нерівною, складеною з чорного каміння, що дихало чимось чужим.

У центрі — камінь.

Перед нею височіло щось величезне й неймовірно старе, вкрите символами, які ніби самі не хотіли, щоб їх читали.

Ніна вдивлялася в них, відчуваючи, як усередині повільно наростає тривога. Було в цих знаках щось неправильне, майже живе.

На мить їй навіть здалося, що не лише вона дивиться на них.

Вони дивилися у відповідь.

І саме тоді Ніна побачила його.

Вейтар.

Він стояв біля каменя. Майже оголений.

Його тіло було напружене, змокріле, ніби він уже довго боровся — не з кимось, а з чимось невидимим. Краплі поту ковзали по його шкірі, затримуючись у заглибинах м’язів, стікаючи вниз повільно, ліниво… самі не хотіли залишати його.

Світло ковзало по ньому, підкреслюючи кожну лінію, кожен вигин — широкі плечі, напружені руки, в яких ховалася сила, здатна зламати… або захистити, але щось у цьому було не так.

У його поставі було щось надто правильне й водночас неприродно напружене. Здавалося, тіло тримається лише тому, що ще не встигло впасти.

Груди важко й ритмічно здіймалися, а з кожним вдихом м’язи під шкірою перекочувалися так виразно, що здавалися майже живими.

Ніна не одразу зрозуміла, що саме її насторожило.

А потім побачила сині жилки на його руках.

Вони не просто пульсували разом із кров’ю. Під шкірою щось повільно рухалося, текло ними зовсім не так, як мало б, і від одного погляду на це Ніні стало моторошно.

Вона затримала подих.

Губи чоловіка ворушилися — він безупинно промовляв слова, які не належали жодній відомій їй мові. Глухі й важкі, вони не просто звучали в темряві, а дивним чином відгукувалися всередині її тіла. Ніна стояла надто близько й майже фізично відчувала, як кожен звук проходить крізь шкіру й осідає десь глибше.

Вона спробувала відступити.

Не змогла.

Ніна навіть не помітила миті, коли втратила здатність рухатися. Тіло залишалося її, вона відчувала руки й ноги, могла думати, могла боятися — але не могла зробити жодного кроку.

Наче хтось просто забув її відпустити.

Раптом чоловік похитнувся, і цього єдиного руху виявилося достатньо.

Камінь під ним тріснув, звук був тихим, майже незначним, але пройшов крізь Ніну гострим холодом. Вона різко вдихнула й одразу зрозуміла, що не може наповнити легені до кінця. Повітря навколо стало густим і важким, ніби його з кожною секундою залишалося дедалі менше.

А камінь тим часом почав розсипатися.

Не вибухнув і не розлетівся — просто повільно розпався на уламки, які всупереч усьому не впали на землю. Вони зависли в повітрі й на коротку мить завмерли, а тоді рвонули просто до неї. Ніна не встигла навіть відсахнутися. Перший уламок пройшов крізь її тіло без жодного опору.

Болі не було, і саме це виявилося найстрашнішим, бо Ніна відчула його всередині себе. За першим пройшов другий, потім третій, і лише тоді тіло ніби згадало, що повинно відчувати.

Біль прийшов одразу — різкий, глибокий, нестерпни

— Вейтар… — вона спробувала сказати, але звук не вийшов. Навіть подих. Її голос… залишився десь позаду.

Він раптом упав на коліна.

Уся колишня сила ніби зникла з його тіла. Тепер воно лише трималося — напружене до межі, наче ще мить, і те, що відбувалося всередині, просто розірве його зсередини.

Ніна дивилася на нього, і страх поступово ставав сильнішим.

Не через кров чи рани.

Страшним було інше — вона більше не впізнавала його тіло. Воно змінювалося просто перед нею. Повільно, майже непомітно, але під шкірою вже виразно рухалося щось чуже, просуваючись уперед із, моторошною цілеспрямованістю потім змінилася й темрява. Вона стала густішою, важчою й наче підійшла ближче. Ніна не могла пояснити, звідки взялося це відчуття, але раптом зрозуміла одну страшну річ.

Вона більше не дивилася на кімнату.

Кімната дивилася на неї.

— Каель...

Глибокий чужий голос пролунав так близько, що Ніна різко здригнулася.

Вона не зрозуміла, звідки він долинув. Спереду? З-за спини?

Чи, можливо, взагалі не з кімнати, а зсередини неї самої.

— О… ми сьогодні не одні.

Ніна спробувала повернути голову, але не змогла. Щось тримало її — не руками, гірше.

Просто не дозволяло Вейтар повільно підняв голову.

В цю мить вона побачила його обличчя, і одразу зрозуміла — це не він. Очі були його. Але дивився не він.

Щось дивилося на неї крізь нього. І найстрашнішим було усвідомлення, що ця невідома присутність уже знала про неї.

Ніна відчайдушно захотіла прокинутися — просто розплющити очі й опинитися у своєму ліжку, якомога далі від цього місця.

Але сон не відпускав, навпаки, чужа присутність стала ближчою. Ніна не бачила, щоб воно рухалося, не чула кроків, та відстань між ними невблаганно скорочувалася, воно наближалося.

— У нас непрохана гостя, — спокійно промовив голос. І цього разу вона була впевнена — він не в кімнаті. Він… поруч.

— І запам’ятай…

— Коли робиш такі ритуали — ти питаєш дозволу.

Темрява навколо здригнулася й завмерла, ніби чекала й прислухалася, не зводячи невидимого погляду лише з неї.

Вейтар повільно підняв голову, і Ніна побачила, яких зусиль коштував йому навіть цей простий рух. Коли він заговорив, голос прозвучав хрипко від болю, але твердо:

— Вельдріс.

Кров стекла по його губах.

— Ти не можеш мені заборонити.

Він важко вдихнув, і на мить його погляд змінився — став глибшим, темнішим, провалився.

— Це мій вибір.

Темрява завмерла.

— І я його зробив.

І саме в цю мить Ніна відчула чужий дотик. Але торкнулися її не зовні — щось торкнулося зсередини.

Спочатку ледь відчутно, майже ніжно, ніби холодний подих ковзнув під шкірою. Потім глибше — повільно, невідворотно, аж до самого серця. Вона стиснулася всередині, різко, інстинктивно, але навіть здригнутися не змогла.

Її тіло більше не належало їй повністю.

— Хлопче… чи ти не забув, хто я.

Голос став ближчим і майже теплим, і саме ця несподівана теплота налякала Ніну ще сильніше.

Вейтар важко вдихнув. Це було видно навіть здалеку. Кожен рух давався йому надто дорого: груди піднімалися повільно, ніби саме повітря різало його зсередини. Але він підняв голову.

— Вельдріс… — його голос був хрипким, зламаним, але дивно рівним. — Ти прийшов допомогти?

На кілька секунд усе стихло, а потім тишу раптово розірвав гучний, глибокий сміх, від якого Ніні стало моторошно.

Він вдарився об стіни, розсипався луною, прокотився простором і повернувся назад, сама темрява сміялася разом із ним. Цей сміх не просто звучав — він торкався. Проникав, залишав по собі холодні сліди.

Ніна здригнулася. Вона відчула його присутність навіть тут, у цьому дивному сні.

— Я прийшов, щоб ти таки не вбив себе.

І в цю мить Вейтар усміхнувся.

Криво, через біль.

— Навіть якщо я помру… — він повільно піднявся трохи вище, з надто великою ціною, — ти все одно повернеш мене.

Темрява навколо нього здригнулася, відгукнувшись на ці слова.

— Каель… — голос став іншим. Нижчим. Старішим. Глибшим, ніж мала витримати людина. — Я твій бог, а не твоя нянька.

Коротка пауза.

— І за ці дні я вже тричі рятував твою Ніну.

Слова вдарили просто в неї з такою силою, що Ніна відчула їх усім тілом.

Це були вже не просто звуки. Здавалося, їх не промовляли — їх силою вписували в неї, залишаючи кожне десь глибоко всередині.

Тричі?..

Вейтар не відповів одразу його тіло здригнулося. І раптом він просто впав — на камінь, ніби сили остаточно покинули його.

— Ну… якщо ми вирішили поговорити… — видихнув він, — я приляжу.

І опустився ще нижче, майже безсило. Це вже не було його вибором — він просто дійшов до межі.

Темрява навколо на мить затихла.

А потім щось змінилося.

Ніна не встигла побачити що саме, лише відчула ледь помітний рух, від якого здригнувся сам простір.

Вельдріс повільно змахнув рукою. Цього єдиного жесту виявилося достатньо.

Повітря стиснулося, стало важчим, густішим. Слова, які він промовив, не пролунали — вони одразу впали в голову, чужі, сильні, занадто правильні, щоб бути випадковими.

Ніна не встигла навіть подумати, вона вже хотіла їх повторити. Автоматично, наче щось у ній знало ці звуки й чекало на них. І саме в цю мить голос знову змінився.

— Ей… сонечко.

Голос став м’якшим, майже теплим, і саме від цього прозвучав ще небезпечніше.

— Ці слова краще не промовляти.

На кілька секунд запала тиша.

— І взагалі... давай уже йди в інші сни.

Ніна навіть не встигла зрозуміти, що він має на увазі, коли невидима сила різко стиснула її з усіх боків.

Світ навколо поплив, почав розтікатися й втрачати обриси. Її витягували звідси силою, не залишаючи можливості ані втриматися, ані заперечити.

Ніна опиралася до останнього. Їй хотілося хоча б ще раз поглянути на Вейтара, зрозуміти, що з ним відбувається.

І в останню мить вона встигла.

Тіло Вейтара раптом відірвалося від землі, підхоплене невидимою силою. Темрява навколо нього спалахнула, але цього разу була не просто чорною — вона стала глибшою й густішою, такого відтінку, якому Ніна не могла знайти назви.

А потім серед неї спалахнуло світло.

Чуже.

Воно обгорнуло Вейтара з усіх боків, стиснуло його тіло й на мить завмерло, ніби щось шукало або перевіряло. А коли світло нарешті відступило, Ніна побачила його знову.

Вейтар стояв на ногах.

На його тілі більше не було ані ран, ані крові.

Наче нічого з побаченого не сталося.

Нічого не було. Він ніколи не падав. І саме це налякало її найбільше. Бо це була не його сила.

Ніна прокинулася різко, ніби її виштовхнуло зі сну.

Вона різко сіла на ліжку і інстинктивно провела руками по собі — по плечах, по грудях, по животу. Шкіра була цілою. Жодної рани чи подряпини, але біль залишався.

Відчуття було глибоким воно залишилося не на шкірі, а під нею Ніна завмерла, міцніше стискаючи пальцями власні руки.

Що це взагалі був за сон?..

Вона нахмурилася, намагаючись зібрати думки, але ті вислизали й розсипалися й ніяк не бажаючи складатися в щось зрозуміле. Водночас образи зі сну все ще залишалися надто яскравими й майже реальними. Вейтар його голос, понівечене тіло, темрява, що жила навколо нього.

І той інший.

— Каель... — тихо прошепотіла Ніна, і її власний голос змусив здригнутися. Ім’я прозвучало неправильно. Ніна була впевнена, що ніколи раніше його не чула. Ніхто в Бастіоні не називав так Вейтара, та уві сні це слово чомусь здавалося майже природним.

Хто це?..

Ніна повільно підняла голову й лише тепер звернула увагу на темряву навколо. У кімнаті вона здавалася густішою, ніж зазвичай, майже важкою.

— Вейтар... ти тут?

Ніхто не відповів її голос розчинився в тиші, торкнувся кам’яних стін і повернувся до неї слабким, майже чужим відлунням. Ніна обійняла себе руками, відчуваючи, як холод повільно просочується під шкіру.

— Це вже занадто…

Вона різко вщипнула себе за руку.

— Ай…

Біль був справжній тож вона не спала. Повільно спустила ноги з ліжка, відчуваючи холод підлоги. І щойно ступила — двері різко відчинилися.

— Кудись зібралися, Ніно?

Хітран уже стояв у кімнаті він був тут увесь час. Ніна завмерла, її думки розсипалися остаточно, не залишивши нічого, за що можна було вхопитися.

— Ніно, вам зле? — голос Хітрана став уважнішим.

І це повернуло її назад у реальність.

— Ні… — вона ковтнула повітря. — Я… просто… хотіла води.

— Вам заборонено покидати ліжко, — його голос став твердішим, щось у ній різко спалахнуло.

Обурення змішалося зі страхом і злістю, піднімаючись усередині гарячою хвилею, і майже одразу в її долоні спалахнула куля світла — яскрава, жива, пульсуюча разом із її прискореним серцебиттям.

Хітран завмер його погляд повільно ковзнув від обличчя Ніни до світла в її руці.

— Ніно… спокійніше Вейтар скоро буде, думаю вам краще заспокоїтися.

Вона опустила погляд на власну руку, але світло не зникало, воно навпаки — ставало сильнішим.

— Я… не можу…

Вона стиснула пальці, але куля не слухалася.

— Як це — не можете? — Хітран зробив обережний крок ближче. — Вас не вчили?

— Вчили… але ні…

Вона різко вдихнула, намагаючись зібрати думки, що розбігалися.

— Як це зробити?..

Хітран на мить замовк, оцінюючи ситуацію.

— У нас… — повільно сказав він, — уявляють, що ворог уже мертвий. І тоді сила більше не потрібна.

Ніна кліпнула.

— Кого мені уявити?..

Вона заплющила очі, Вейтар, порожнеча. Елена — і в ту ж мить сфера різко здригнулася — і подвоїлася.

— Так. Забудь, що я сказав, — швидко видихнув Хітран. — У вас, схоже, все навпаки.

Світло в її руці стало ще яскравішим.

— Спробуйте щось… добре.

Ніна знову заплющила очі.

Ніна спробувала згадати щось хороше: м’який сніг під ногами, сміх друзів, Львів, дім і себе маленьку — ще безтурботну й щасливу. Світло мало відреагувати та перша сфера не зникла, а навпаки — у другій долоні спалахнула ще одна.

— Це вже погано, — тихо сказав Хітран. — Дуже погано.

— Я не можу… — її голос здригнувся.

І саме в цю мить на ліжку щось ворухнулося. Елльхар ліниво підвівся й потягнувся, зовсім як звичайний пес, якого анітрохи не хвилювало те, що відбувалося навколо. Потім неквапливо підійшов до Ніни й ткнувся носом у її руку. Вона здригнулася від несподіванки, опустила на нього погляд — і мимоволі усміхнулася.

Цього разу по-справжньому, і сфери одразу згасли. Світло просто розчинилося в повітрі, не залишивши після себе навіть іскри. Хітран моргнув.

— Цікаво…

Він уважно подивився на неї.

— У вас це — сміх.

— Що?..

— Сміх, — повторив він. — У вас, щоб скинути бойову магію, потрібно відчути щось справжнє.

Він трохи нахилив голову.

— Добрі думки — посилюють. Ворог — подвоює. А сміх… — він ледь усміхнувся, — гасить.

Ніна важко видихнула, намагаючись заспокоїти серце, й подумки відзначила цю дивну реакцію магії, і саме в цю мить простір розірвало. Просто посеред кімнати розкрилася густа, жива темрява, і з неї вийшов Вейтар.

Напівоголений, із трохи вологим волоссям і слідами недавнього бою на шкірі. Темрява ще кілька митей повільно сповзала з його тіла, ніби неохоче відпускала свого господаря. Його погляд одразу знайшов Ніну й затримався на ній довше, ніж їй хотілося б. Вейтар мовчав.

У його очах не було ані відкритої злості, ані звичної холодної різкості. І чомусь саме це насторожило Ніну найбільше.

Він просто дивився, спокійно, і тиша між ними раптом стала важчою за будь-які слова.

Та сама тиша, в якій не потрібно підвищувати голос, щоб змусити людину завмерти. Ніна відчула, як цей погляд торкається її не зовні, а десь глибше — там, де ще болів дивний сон, де ще залишалося відчуття чужої присутності.

Хітран першим не витримав цієї тиші. Він перевів погляд з неї на принца, ніби намагався зрозуміти, що відбувається, і тихо промовив:

— Ваша Величносте… я, мабуть, піду.

Вейтар відповів не одразу. Через кілька секунд, не відводячи очей від Ніни, коротко кивнув:

— Йди.

Двері зачинилися тихо, майже беззвучно. У кімнаті нічого не змінилося. Повітря стало ще густішим. Ніна раптом зрозуміла, що тепер між ними немає нікого, хто міг би розірвати цю напругу.

Вони стояли один навпроти одного. Ця мовчазна боротьба поглядів могла тривати вічно. Він зробив крок вперед — повільно, без зайвих рухів. Його присутність одразу заповнила весь простір, і Ніна відчула, як у грудях щось стискається. Злість, впертість… і притягання, яке вона вже не могла ігнорувати.

— Ніно, — тихо сказав він.

Його голос не був гучним, але в ньому відчувалася вага. Та сама, що змушувала слухати, навіть коли не хочеш.

— Чому з тобою так важко?

Вона не відповіла, лише дивилася у відповідь, намагаючись не відвести погляду першою. У його словах не було докору, але було щось інше — напружене, невисловлене. Він хотів сказати більше. Але не дозволив собі.

— Ти постійно… — він замовк.

Сам обірвав думку бо вирішив, що вона не варта слів.

Ніна відчула, як усередині знову піднімається знайома хвиля образи й упертості. Хотілося сказати щось різке, вдарити словами так само боляче, як умів він, але вона стрималася. Не зараз.

Вейтар першим відвів погляд, і цього виявилося достатньо, щоб між ними знову оселився знайомий холод.

— Досить, — тихо промовив він.

Це було не прохання й не порада, а рішення.

— Сьогодні був важливий день.

Коротка пауза.

— Відпочинь.

Він рушив у бік ліжка, ніби на цьому все було завершено. Наче нічого не сталося. Той обряд, той сон, ті слова… не змінили нічого.

І саме це дратувало Ніну найбільше, вона зробила крок слідом, уже збираючись щось сказати, але не встигла. У двері постукали, звук був глухий, чіткий звук порушив тишу й здався настільки чужим у цій кімнаті, що Ніна мимоволі завмерла.

Вейтар теж зупинився.

— Ваша Величносте, — пролунав голос охоронця з-за дверей, — вас кличе король.

На мить у кімнаті стало ще тихіше. Ніна відчула, як щось змінюється. Ледь помітно, але достатньо, щоб зрозуміти — це вже не про них.

Це було про владу, про Бастіон і про ту гру, у яку вона сама того не бажаючи потрапила.

Вейтар повільно видихнув, і темрява біля нього ледь здригнулася, ніби відгукнулася на цей рух.

— Передай, — спокійно сказав він, — що ми приєднаємося до них на сніданку.

Його голос прозвучав рівно й холодно, не залишаючи місця для заперечень.

— Так, Ваша Величносте.

Кроки за дверима поступово віддалилися, і в кімнаті знову запала тиша, лише тоді Вейтар подивився на Ніну. Його погляд затримався на ній надовго, ніби він ще щось вирішував. А можливо, рішення вже було прийняте.

— Іди спати, — тихо сказав він.

Цього разу Ніна не почула в його словах наказу. Було щось інше, значно незвичніше для нього. Він намагався відсторонити її від того, що мало статися далі. Ніна нічого не відповіла й уперше за цю ніч не стала сперечатися. Вона просто дивилася на нього, поступово усвідомлюючи те, що вже давно підказувало дивне відчуття всередині.

Ця ніч ще не закінчилася, і найважливіше було ще попереду.