Весілля чи хаос

Нічний Бастіон сьогодні був неймовірно красивим. Дівчата на чолі з Марго працювали майже без сну й відпочинку, бо цей день мав пройти ідеально — без проривів темної енергії, без слизу на стінах, без моторошних тіней, які останнім часом усе частіше виривалися з глибин замку. І вони впоралися, навіть без Анни та Ніни.

Слуги й кухарі теж працювали на межі сил. Деякі буквально падали з ніг, але ніхто не скаржився, бо сьогодні Нічний Бастіон приймав десятки делегацій, а весілля першого принца мало стати подією, про яку говоритимуть у всьому Елраді.

Королівська зала виглядала розкішно. Зазвичай темне й похмуре приміщення сьогодні сяяло світлом тисяч свічок. Чорний камінь стін майже губився під золотими тканинами, живими трояндами та срібними прикрасами. Повітря було наповнене ароматом квітів, вина й солодощів, а довгі столи буквально ломилися від королівських страв, дорогих десертів і величезних тортів, прикрашених магічним кришталем.

Усе було бездоганно. Майже бо в самому центрі цієї краси перебував один страшенно знервований темний маг, і саме через нього Бастіон сьогодні поводився дивно.

Там, де проходив Вейтар, повітря ставало важчим. Люди мимоволі затихали, плечі напружувалися, а по шкірі бігли мурашки від самого лише відчуття його сили. Квіти поруч із ним починали в’янути, а скло тріскалося без причини. Пляшки з дорогим вином вибухали просто на столах, а келихи раптово падали на підлогу й розліталися дрібними уламками, і найгіршим було навіть не це.

Після нього залишалася темрява. Липка, тягуча, майже жива чорна жижа повільно проступала то на стелі, то між плитами підлоги, ніби сам Бастіон більше не встигав стримувати його силу.

Тож дівчатам доводилося працювати ще швидше й напруженіше. Марго вже вдруге за ранок ледь не зірвалася на сльози, коли чергова прикраса буквально розчинилася в темній енергії просто в неї на очах. Інна вже втретє за ранок міняла рукавички.

Темна жижа повільно роз’їдала тканину, і дівчина роздратовано стиснула щелепи, витираючи чорний слиз із золотого підлокітника.

— Я клянусь, якщо його величність ще раз пройде через залу, я сама віддамся монстрам із підземелля, — прошипіла вона.

— Інна! — нервово шикнула Катя, швидко стираючи темну пляму зі стіни.

На відміну від інших, Катя трималася спокійніше. Втомлена, бліда, із зібраним у вузол волоссям, вона мовчки працювала майже від самого ранку, намагаючись не дивитися на темряву, що повільно сочилася між плитами підлоги. Марго поводилася інакше, вона стояла біля розбитих келихів із таким виразом обличчя, ніби вся ця робота була особистою образою.

— Я взагалі не розумію, чому ми маємо це прибирати, — пробурмотіла вона, відкидаючи волосся за спину. — Якщо він такий могутній, нехай сам прибирає свій слиз.

Катя ледь не вдавилася повітрям.

— Тихо! Хочеш померти?!

— Ой, та перестань, — фиркнула Інна, хоча сама інстинктивно озирнулася на двері.

Навіть вона боялася Вейтара останні кілька днів, особливо після того, як темрява в коридорах почала реагувати на його настрій. Анни поруч не було. Після нападу на Ніну й усього, що сталося в Бастіоні, дівчина досі залишалася у білих магів і майже не була у Бастіоні. І якщо чесно, ніхто її за це не засуджував, навіть Марго, бо останні дні налякали всіх.

— Це все через ту Ніну… — невдоволено пробурмотіла Інна, стираючи темну пляму зі срібної прикраси. — Відтоді як вона зникла, Бастіон ніби збожеволів.

Катя різко підняла голову.

— Інно, я б радила тобі замовкнути.

Та лише фиркнула.

— А що? Я щось неправильно сказала?

Марго важко видихнула, витираючи руки від чорного слизу, який повільно розповзався по золотому підлокітнику.

— Мій Седрік каже, що ми ще легко відбулися, — тихо промовила вона. — Могло бути значно гірше.

Інна зухвало засміялася.

— Гірше? Та куди вже гірше?!

Катя нервово озирнулася.

— Тихіше…

Але Інна вже не могла зупинитися.

— Весь замок ходить навшпиньки через одного темного мага, який навіть напитися нормально не може! Квіти дохнуть, стіни течуть слизом, служниці непритомніють, а ми тут уже четвертий день прибираємо за його істерикою!

Марго різко поставила відро на підлогу.

— Я клянусь, якщо він ще раз тут пройде, я сама вистрибну у вікно, — прошепотіла вона, витираючи руки від чорної липкої жижі.

Одна зі служниць нервово перехрестилася.

— Тихо! Якщо його величність почує…

Марго миттєво замовкла.

Бо двері тронної зали саме відчинилися, і темрява в приміщенні ворухнулася сильніше. Вейтар увійшов до зали разом із близнюками. Кайрос і Фанер Полуночні йшли по обидва боки від нього, щось тихо обговорюючи між собою. Обом було по двадцять п’ять, і навіть зараз вони виглядали значно живішими за старших братів. Веселі, хитрі, небезпечні по-своєму — близнюки завжди трималися осторонь боротьби за трон, хоча весь Бастіон знав про їхній постійний конфлікт із Реймондом і Вейтаром.

На обличчях братів застигли майже однакові спокійні усмішки, але в темних очах блищало щось насмішкувате, ніби навіть зараз вони обговорювали щось дуже недоречне, і лише Вейтар ішов мовчки він був покійний, аж надто й саме це лякало найбільше.

Темрява навколо нього рухалася повільно, майже непомітно, але від одного її дотику свічки в залі почали тьмяніти, а кілька троянд біля арки миттєво зів’яли. Інна зблідла першою.

— Ну от… знову лізти й міняти квіти, — приречено прошепотіла Марго.

Вейтар повільно перевів на них погляд, ніби точно знав усе, про що вони щойно говорили. І в ту ж мить темрява біля дівчат різко згустилася. Повітря стало важчим, липким, а чорна жижа між плитами підлоги заворушилася швидше, ніби жива. Марго зреагувала першою.

— Дівчата, негайно до мене

Катя, Інна миттєво підбігли ближче. Вони швидко взялися за руки й заплющили очі, намагаючись зосередитися на чомусь хорошому, світлому, спокійному — так, як їх учили.

Навколо них одразу з’явився тонкий напівпрозорий щит. Ледь помітний, але достатній, щоб темрява Вейтара не торкнулася їх одразу. Темрява ковзнула по захисту, і в ту ж мить навколо дівчат заклубочився дивний фіолетовий дим. Вейтар дивився на це кілька секунд, а потім просто відвернувся.

— Слабкі, — байдуже кинув Кайрос.

— А мені подобається Катя, — раптом усміхнувся Фанер, спостерігаючи за дівчатами.

Обидва брати одночасно повернулися до нього.

— Що? — фиркнув він. — Седріку ж можна крутитися біля Марго. Чому мені не можна?

На мить у залі стало тихо, а потім уперше за багато днів на обличчі Вейтара з’явилася посмішка вона була ледь помітна, навіть темна.

— Ну так давай, — спокійно промовив він.

Фанер важко видихнув.

— Я не можу, і ти це знаєш.

Його веселий тон уперше став серйознішим.

— Наші шлюби із сестрами досі не затверджені.

Кайрос тихо засміявся.

— Тож можеш поки що просто погратися.

Фанер скривився так, ніби сама ця думка йому не подобалася. І Вейтар це помітив — тоді він зробив те, за що брат точно не буде йому вдячний. Він повільно перевів погляд на дівчат, які досі стояли, тримаючись за руки під слабким захистом.

— Прибрати щит.

Марго першою розплющила очі — темрява навколо одразу заворушилася сильніше.

— Катя, підійди до нас. Негайно.

Дівчата повільно опустили руки, десь у дальній частині зали раптом знепритомніла служниця, кілька келихів упали зі столу й розлетілися уламками по підлозі, але принци навіть не повернули голови. Ніби все це давно стало для них звичним. Катя глибоко вдихнула.

— Господи, допоможи… — ледь чутно прошепотіла вона собі під ніс.

А потім рушила до них. Чим ближче вона підходила, тим важчим ставало повітря. Темрява біля Вейтара рухалася повільно, майже ліниво, але навіть цього вистачало, щоб хотілося відступити. Підійшовши ближче, Катя незграбно вклонилася, ледь не заплутавшись у сукні.

— Ви кликали, ваша величносте?..

— Так.

Вейтар навіть не дивився на неї.

— У крилі принца Фанера залишилися осередки темної енергії, які потрібно очистити.

Катя мовчала.

— Тож сьогодні ти переходиш під його владу.

Її обличчя миттєво зблідло.

— В-вашу величносте?..

Вейтар нарешті перевів на неї холодний погляд.

— Наказ виконувати все, що забажає принц.

На мить у Каті перехопило подих. Паніка повільно проступила на її обличчі, і вона мимоволі глянула на братів, намагаючись зрозуміти, хто з них Фанер. Близнюки виглядали майже однаково. Лише усмішка Фанера була живішою. І від цього — ще небезпечнішою. Вейтар раптом штовхнув брата плечем.

— Ось твій господар на сьогодні.

Катя різко опустила голову.

— Я… у вашому розпорядженні, принце Фанере.

Фанер тихо фиркнув.

— До мене можна звертатися просто Фанер.

Катя невпевнено підняла на нього погляд.

І саме в цю мить Вейтар уже штовхнув у спину Кайроса.

— Пішли. Для тебе в мене теж є робота.

Кайрос примружився.

— Якщо це знову пов’язано з аркою, я тебе зненавиджу.

Вейтар лише всміхнувся, і від цієї усмішки темрява в залі здригнулася сильніше. Вони так і рушили далі коридорами Бастіону — мовчки, у супроводі темряви, яка повільно стелилася за Вейтаром по чорному каменю підлоги. Більше ніхто з принців не промовив жодного слова, лише коли їхні постаті остаточно зникли за поворотом, Фанер ще кілька секунд стояв нерухомо, ніби про щось думаючи, а потім перевів погляд на Катю.

— Ходімо, — промовив він уже спокійніше. — Я знаю тут неподалік одну гарну галерею троянд.

Катя здивовано підняла очі, а він ледь усміхнувся.

— Ні, ваша величносте…

Фанер навіть не дав їй договорити.

— Просто Фанер. І на ти.

Катя помітно розгубилася, здається, це звертання лякало її навіть більше, ніж титул. А за їхніми спинами першою не витримала Інна.

— Ну от, — фиркнула вона, дивлячись услід принцу. — Комусь уже й принц дістався, і, можливо, навіть нормальний секс, а нам — ці гидкі плями по стінах.

Марго закотила очі.

— Ці “гидкі плями”, між іншим, залишає той самий принц, про якого ти мрієш.

Інна лише знизала плечима.

— Ну то що? Красивий же.

Марго тихо засміялася, витираючи темний слиз із золотої прикраси.

— Мене Седрік теж забере. Я маю супроводжувати його на весіллі.

Вона хитро глянула на Інну.

— Тож за кілька годин ти тут залишишся сама.

Інна гучно видихнула, ніби це була найбільша трагедія в її житті.

— Я, між іншим, теж чоловіка хочу, — буркнула вона. — Може, тут є ще якийсь молодий принц?

Марго засміялася ще голосніше.

— Є ще принцеса — Марго ледь усміхнулася, а Інна скривилася. — Дуже смішно.

— Ні, я серйозно, — Марго сперлася на стіл. — Роза Полуночна. Молодша донька короля. Кажуть, вона страшенно красива… і страшенно мстива.

Катя нервово озирнулася на них через плече, але Фанер лише зробив вигляд, що нічого не чує.

— Її майже ніколи немає в Бастіоні, — продовжила Марго вже тихіше. — Вона постійно десь мандрує Елрадом. І, якщо чесно… навіть принци поводяться обережно, коли мова заходить про неї.

Інна фиркнула. — Ну звісно. У цій сімейці нормальних узагалі немає. Десь угорі раптом здригнулася люстра.

І всі миттєво замовкли. Нарешті королівська зала Нічного Бастіону виглядала бездоганно. Останні сліди темного слизу зникли зі стін, чорний камінь виблискував у світлі тисяч свічок, а золоті й срібні прикраси сяяли так яскраво, ніби сам замок на одну ніч вирішив забути, чим він є насправді.

Келихи вже були наповнені дорогим вином. Музиканти зайняли свої місця біля високих колон і тихо перевіряли інструменти, готуючись до появи королівської родини. Довгі столи ломилися від їжі, фруктів, солодощів і королівських страв, які слуги ще кілька хвилин тому розставляли майже тремтячими руками. Усе було готове. І гості поступово починали заповнювати залу.

Делегації з різних куточків Елраду займали свої місця, аристократи тихо перемовлялися між собою, уважно стежачи за аркою істини, встановленою в самому центрі тронної зали. Саме біля неї сьогодні мали проходити дівчата.

І майже кожен чоловік у цьому приміщенні чудово розумів правила. Тих, кого не обере королівська родина, можна буде забрати собі. Саме тому біля арки поступово збиралося дедалі більше охочих — молодих лордів, спадкоємців, магів і навіть представників інших королівств.

У повітрі змішувалися запахи троянд, вина, магії й напруги.

Бо сьогодні для багатьох це було не просто весілля — це був шанс. На саму ж церемонію шлюбу запрошували лише членів королівської родини та священика, який мав провести древній обряд.

Тож усі інші гості тепер лише чекали. Нареченого, і майбутню дружину першого принца. Коли Вейтар увійшов до власних покоїв, там уже панувала справжня метушня.

Слуги швидко пересувалися кімнатою, розкладали одяг, носили прикраси, готували церемоніальні плащі й постійно щось шепотіли між собою, боячись зробити бодай найменшу помилку. Бо сьогодні потрібно було підготувати не лише Вейтара. А й ту, кого він приведе із собою.

— Де Ніна? — суворо запитав він, помітивши, що її немає в кімнаті.

Слуги миттєво завмерли.

— Ваша величносте… вона… приймає душ.

Вейтар навіть не подивився на них, його важкі кроки вже прямували до ванної кімнати. Він відчинив двері майже безшумно — і одразу відчув гаряче вологе повітря, наповнене запахом води, троянд і чогось солодкого, майже заспокійливого.

Пара повільно здіймалася під стелю, огортаючи світлий камінь кімнати м’яким серпанком. І саме серед цього туману він побачив її. Ніна стояла нерухомо біля води, тримаючись рукою за край мармурової ванни, ніби навіть стояти їй досі було важко.

Вологе світле волосся спадало їй на плечі, тонка тканина легкої сорочки прилипала до шкіри, а на блідому зап’ясті все ще темніло татуювання, його татуювання. Вейтар завмер лише на мить, бо після всього, що сталося за ці дні, після безодні, богів, крові й страху… вона все одно залишалася для нього найнебезпечнішою слабкістю у світі.

Ніна повільно підняла голову, і щойно побачила його — ледь усміхнулася втомлено, так тихо, але по-справжньому.

— Ти як? — тихо запитав Вейтар.

Ніна довго дивилася на нього, ніби досі не могла повірити, що він справді стоїть перед нею, а потім раптом заплакала.

Без істерики, просто сльози повільно покотилися по її щоках. Вейтар миттєво опинився поруч і ще до того, як її ноги підкосилися, уже підхопив її на руки. Ніна одразу притулилася до нього сильніше, ніби саме там тепер було єдине місце, де вона почувалася в безпеці.

— Дякую, що врятував мене… — ледь чутно прошепотіла вона.

А потім підняла руку, показуючи йому зап’ястя з темною міткою.

— І в мене тепер є таке саме татуювання, як у тебе… Вона говорила тихо, повільно, ніби навіть слова забирали останні сили.

— Я бачила, як ти… помирав… — її голос затремтів. — А потім усе почало зупинятися… і я відчувала, як темрява схиляється перед тобою…

Ніна підняла на нього очі.

—Це через те, що я померла… а тепер жива? Це моя богиня зробила?

Вейтар кілька секунд мовчки дивився на неї. А потім повільно присів разом із нею на край ванни й дуже обережно прибрав вологе волосся з її плеча.

— Я поясню тобі все трохи пізніше, — тихо промовив він. — А зараз нам потрібно збиратися. У Реймонда сьогодні весілля, і ми маємо встигнути на обряд.

— Добре…

Ніна повільно провела пальцями по його обличчю, ніби досі боялася, що це все їй лише сниться.

— Вщіпни мене.

Вейтар ледь примружився.

— Що?

На її губах з’явилася слабка усмішка.

— У нас так роблять, коли не можуть повірити, що все справжнє.

Він дивився на неї якось особливо довго, а потім тихо промовив:

— У мене є краща ідея.

Вейтар обережно підняв її підборіддя й дуже ніжно поцілував.

Поцілунок був повільним і таким обережним, ніби він досі боявся втратити її. Його губи торкалися її так обережно, ніби Ніна могла розсипатися просто в його руках. Коли він відсторонився, вона ледь усміхнулася.

— Ну от… тепер я точно знаю, що мене треба було вщипнути.

І тоді Вейтар, не відводячи погляду від її очей, нахилився ще раз, другий поцілунок був іншим, глибшим. І в самому кінці він ледь прикусив її нижню губу.

— Ей!.. — тихо обурилася Ніна.

На мить у його очах з’явилося щось живе. Майже тепле.

— Нам справді треба збиратися.

Він піднявся, не випускаючи її з рук.

— Зараз тобі дадуть зілля. Воно підтримає сили приблизно на шість або вісім годин.

Ніна важко видихнула й поклала голову йому на плече.

— Добре…

Сил сперечатися в неї вже не залишилося. Вейтар обережно поставив її на ноги, взяв рушник і почав повільно витирати краплі води з її шкіри, час від часу затримуючи руки трохи довше, ніж було потрібно, не через бажання, а через страх. Ніби досі боявся, що вона зникне просто в нього на руках.

Потім він накинув їй на плечі теплий халат і швидко пішов під холодний душ, поки Ніна повільно чистила зуби, все ще намагаючись остаточно прокинутися після коми.

Коли вони разом вийшли з ванної кімнати, у покоях уже все було готово. На ліжку лежали два вбрання — темне й світле, створені в одному стилі, ніби спеціально, щоб усі бачили: вони належать одне одному. Поруч уже чекали прикраси, взуття й церемоніальні плащі. І все це виглядало бездоганно.

Їх збирали надзвичайно швидко, ніби це було не чуже весілля, а їхнє власне. Служниці метушилися навколо Ніни, поправляли тканину сукні, застібали прикраси, вкладали світле волосся, хоча руки в багатьох із них помітно тремтіли поруч із Вейтаром. Одна з дівчат обережно підійшла до Ніни й подала їй келих із дивною зеленою рідиною.

— Дякую… але я відмовлюся, — тихо відповіла Ніна.

Вейтар одразу почув її слова й, навіть не повертаючи голови, спокійно промовив:

— Ніно, випий, будь ласка. Тобі це потрібно.

Вона вагалася лише кілька секунд, а потім усе ж узяла келих тремтячими руками й обережно піднесла до губ. Аромат виявився значно приємнішим, ніж сам колір напою, і після першого маленького ковтка Ніна здивовано підняла очі.

— Це… смачно.

На губах Вейтара з’явилася ледь помітна усмішка.

— Я знав, що тобі сподобається.

І майже одразу Ніна відчула, як слабкість повільно відступає, а тіло ніби знову наповнюється силами.

— Ти маєш випити все до дна, — спокійно додав Вейтар.

Ніна слухняно кивнула й допила зілля, після чого служниці знову повернулися до своєї роботи. Коли вони вже майже завершили приготування, Вейтар уважно глянув на неї, ніби помітив щось важливе.

— Тобі не вистачає однієї маленької деталі.

Ніна здивовано підняла брови.

— Якої?

Його погляд ковзнув до татуювання на її зап’ясті.

— Пов’язки на руку. Я не хочу, щоб усі це бачили.

Ніна одразу зрозуміла, про що саме він говорить, і мовчки погодилася. Вона теж не хотіла демонструвати мітку богині перед усім Бастіоном.

Саме тоді Вейтар дістав із кишені перстень. Темний метал, тонкі срібні візерунки та чорний камінь, у глибині якого ніби ворушилася сама темрява. Ніна помітно зблідла.

— Що таке? — одразу запитав Вейтар, помітивши її реакцію.

Вона нервово усміхнулася.

— У моєму світі… так чоловіки роблять пропозицію стати дружиною.

Вейтар на мить завмер, а Ніна тихо додала:

— І я вже майже подумала…

Вона не договорила.

— Це захисний перстень, — спокійно пояснив він. — Його може зняти лише той, хто одягнув.

Вейтар зробив крок ближче, і в його голосі з’явилося щось м’якше:

— А ще я завжди знатиму, де ти. І ти зможеш знайти мене.

Ніна обережно простягнула руку, ніби хотіла сама вдягнути прикрасу, але Вейтар одразу перехопив її пальці.

— Ні. Я вдягну його сам.

Вона повільно подала йому ліву руку, і вже за мить перстень опинився на її безіменному пальці. Темрява навколо Вейтара тихо здригнулася, ніби схвалюючи це рішення. Коли вони нарешті вийшли зі свого крила Бастіону, у коридорі миттєво стало тихо.

Усі погляди одразу повернулися до них, і на кілька секунд навіть слуги забули, як дихати. Бо Ніна й Вейтар виглядали так, ніби сам Бастіон вирішив показати всім свою найнебезпечнішу казку.

Її сукня була світлою — майже молочно-білою, але не ніжною чи невинною. Золота вишивка тягнулася по корсету складними древніми візерунками, нагадуючи переплетіння магії та королівських печаток. Тонкі нитки золота мерехтіли при кожному русі, ніби тканина була створена не руками кравців, а самою світлою магією.

Відкриті плечі прикрашали витончені золоті елементи із синіми каменями, які ідеально пасували до її очей. Легка напівпрозора тканина рукавів спадала донизу м’якими хвилями, роблячи Ніну схожою не на людину, а на щось значно прекрасніше… і значно небезпечніше.

Її волосся залишилося розпущеним — довгі світлі хвилі спадали майже до талії, а тонка корона з золотом і синіми кристалами робила її не просто гостею весілля — вона виглядала королевою.

Бо поруч із нею стояв Вейтар, повністю в чорному його одяг був значно стриманішим, але від цього лише небезпечнішим. Темний плащ важкими складками спадав із плечей, а чорна тканина церемоніального костюма була прошита настільки тонкими темними візерунками, що їх ставало видно лише під світлом свічок.

Срібні застібки й ланцюги на грудях нагадували королівські печатки Бастіону, а високий комір робив його ще холоднішим і недоступнішим. Темне волосся спадало на плечі трохи недбало, ніби навіть слуги боялися торкатися його занадто довго. І разом вони виглядали неправильно, надто контрастно. Світло й темрява. Біла бойова магеса Вал’Солар і найнебезпечніший темний маг Елраду, але найстрашніше було не в цьому.

Їхній одяг був створений в одному стилі, наче сам Бастіон уже давно визнав те, чого вони ще не мали права говорити вголос. За кілька кроків до тронної зали Вейтар раптом зупинився. Темрява біля його ніг ворухнулася разом із ним, а слуги, що проходили поруч, миттєво опустили голови й поспішили відійти подалі.

Ніна здивовано глянула на нього й кілька секунд Вейтар мовчав, ніби вирішував, чи варто взагалі про це говорити.

— Після церемонії я мушу ненадовго залишити тебе, — нарешті промовив він.

Ніна ледь насупилася.

— У мене є питання, які потрібно вирішити.

Він говорив спокійно, але Ніна вже навчилася помічати, як змінюється темрява навколо нього, коли щось його дратує.

— У замку є дівчина… — продовжив Вейтар, — яка теж потрапила до Елраду. На обличчі Ніни одразу промайнула щира цікавість.

— Ще одна потраплянка? Вейтар коротко кивнув.

— Вона зі світу людей. І…

Він на мить замовк. Бо мало не сказав правду, що саме через той кристал колись загинули її батьки. Що ця дівчина вже стала частиною їхньої гри. Але натомість спокійно промовив зовсім інше:

— У неї є кристал. І він… не любить бойових білих магів.

Ніна одразу насторожилася.

— Не любить?..

— Це зараз не має значення, — різко перебив її Вейтар. — І вам краще не зустрічатися.

Від цього її цікавість лише посилилася, і він чудово це бачив.

— На бенкеті ти будеш із моїм молодшим братом, — продовжив Вейтар уже холодніше. — Кайрос супроводжуватиме тебе, і ти маєш залишатися поруч із ним.

Ніна розгублено моргнула.

— Добре…

Але в її очах уже світилася та сама небезпечна цікавість, яку Вейтар ненавидів найбільше. Бо тепер вона точно хотіла дізнатися, що це за дівчина, і що це за кристал, який не любить білих бойових магів.

Весільна церемонія виявилася напрочуд нудною. У залі були присутні лише члени королівської родини з боку нареченого й нареченої, священик та кілька наближених магів. Ніна стояла поруч із Кайросом і досі чекала чогось величного — стародавнього обряду, магії, клятв чи хоча б поцілунку, але нічого цього не сталося.

Елена мовчки витягла шпильку зі своєї зачіски й проколола нею палець. Крапля крові повільно скотилася по шкірі, після чого вона простягнула руку Реймонду. Той навіть не подивився на неї. Спокійно витер кров об край свого плаща й повернув шпильку назад. І це було все, без слів про кохання чи обіцянок навіть без запитань про згоду, і поцілунку не було.

Ніна кілька секунд розгублено кліпала очима, намагаючись зрозуміти, чи церемонія справді вже завершилася. Саме тоді Реймонд холодно промовив:

— Клянусь… ти ще пошкодуєш про це весілля.

Після цих слів він просто розвернувся й пішов геть. Елена помітно зблідла, а Ніна так і залишилася стояти, не до кінця розуміючи, що щойно сталося.

— Вона зрадила його перед самим весіллям, — тихо пояснив Кайрос, нахилившись ближче. — Переспала з чоловіком, якого кохає ще з дитинства.

Ніна повільно повернула голову до нього.

— І після цього він усе одно одружився з нею?..

Кайрос тихо всміхнувся, але в його погляді не було веселощів.

— Це Бастіон, Ніно. Тут любов майже ніколи не має значення.