Урок виживання

Матіас провів дівчат звивистими коридорами, зануреними в напівтемряву. Смолоскипи, розвішані по стінах, мерехтіли млявим світлом, створюючи дивні тіні, які то з’являлися, то зникали при кожному їхньому кроці.

Ніна йшла невпевнено, опустивши очі додолу; від усього цього їй здавалося, що замок сам рухається навколо неї. Марго ж, незважаючи на свої нещодавні емоційні спалахи, трималася напрочуд гордо, ніби хотіла показати, що її не зламати.

— Ось і обідня зала, — нарешті сказав Матіас, зупиняючись перед високими дверима з темного дерева, оздобленими витонченим різьбленням. На візерунках можна було розгледіти сцени з полювання, бали з пишно вбраними придворними й… дивні, майже гротескні, силуети істот, яких Ніна не могла розпізнати.

Він уже простягнув руку, аби відчинити двері, коли раптом із сусіднього коридору почулися голоси й легке дзвінке хихотіння. Матіас зіщулився, обернувся, і Ніна помітила, як у його погляді з’явилося легке напруження.

— Будьте обережні, — попередив він тихо, перш ніж у проході з’явилася струнка чоловіча фігура.

Третій син короля виринув із тіні, ніби ні на що не зважаючи. Його рухи були плавними й розслабленими, а обличчя виражало ледачу впевненість. Довге волосся спускалося каскадом нижче плечей, а в темних очах віяв відблиск зухвалої цікавості до всього, що його оточувало.

О, хто це тут у нас? — промовив він, піднявши брови, його голос звучав оксамитово-м’яко, але у підтоні відчувався якийсь насмішкуватий виклик.

— Матіас, ти знову водиш коридорами новеньких білих магинь?

Марго зустріла його погляд прямим викликом, хоч у глибині очей читалася обережність. Ніна відчула, як дрижак пробіг її тілом, адже цей чоловік, попри видиму грайливість, випромінював ту ж небезпечну міць, що і весь замок. Матіас із силуваною ввічливістю схилив голову:

— Ваша високосте, дозвольте представити…

Проте третій принц, здавалося, не потребував офіційних представлень. Він підійшов ближче до Марго, ледь не торкаючись її плеча. Потім повільно обвів поглядом її фігуру, ніби оцінював кожну деталь. У нього теплі, приємні риси обличчя, але усмішка була занадто самовпевненою.

— Ну й ну, — вимовив він з ледь помітним сміхом. — Вельми вродливу гостю привели до нашого скромного палацу. Як твоє ім’я?

Марго похитала головою, складаючи на грудях руки, немов хотіла підкреслити, що не надто рада цьому знайомству:

— Не думаю, що зобов’язана про це звітувати, — відказала вона тоном, у якому відчувався проблиск її звичної зухвалості.

Ніна одразу помітила, як губи принца ледь помітно сіпнулися, неначе йому сподобався її виклик. Хтось інший, можливо, розгнівався би, але цей чоловік виглядав так, ніби його розважає чужа непокора.

— Чудово. Обожнюю дівчат із вогником, — відповів він. — Називай мене… Седрік.

Його темні очі ковзнули по Марго, і на мить у них промайнула іскра зацікавлення, яке він навряд чи приховував. Ніна відвернула погляд, відчуваючи прикрий холодок: її він зовсім не помітив, наче вона стояла в тіні.

Матіас, зберігаючи крижану ввічливість, усе ж спробував перервати його увагу:

— Ми зараз збиралися зайти в обідню залу, ваша високосте. Якщо не заперечуєте…

— Ба ні. — Седрік широко всміхнувся, потім раптом зробив театральний жест рукою, ніби вказував дорогу.

— Слід пам’ятати, що мій батько любить, коли гості приходять на обід вчасно.

Проте… — його увага знову зосередилася на Марго, — якщо забажаєш дружньої компанії, ти завжди можеш попросити про аудієнцію. Я і рад, і двері… завжди відкриті.

Марго стиснула губи, опустивши погляд, щоби не видати свій розгублений стан. Її руки зчепилися в замок, і Ніна бачила, що подруга під цією маскою зухвалості стає все більш напруженою.

— Буде непристойно, якщо ми запізнимося, — наполегливо нагадав Матіас, відімкнувши засувку на дверях.

Седрік подався трохи вперед, ніби хотів іти разом із ними, але потім все ж відступив, пропускаючи дівчат і Матіаса всередину. Він уже не промовляв жодних слів, лише пильно стежив за Марго, поки вона, тримаючи голову високо, виходила з поля його зору.

— Ну й тип, — прошепотіла Марго, щойно опинилася по інший бік дверей. Ніна не була впевнена, чи сказала вона це для себе, чи це мав почути Матіас.

За масивними дверима відчинилась простора залаз з великим столом у центрі, вкритим багатою сервіровкою.

Обід подали у великій, хоч і менш розкішній залі, ніж та, в яку Ніна потрапила вперше. Столи були дерев’яні, прості, але все одно виглядали знатно. Їх прикрашали срібні глеки з водою, темний хліб і тарелі з овочами.Пахло запеченим м’ясом, гарячою випічкою й прянощами, що, здавалося, заповнювали кожен куточок просторої обідньої зали. Блакитні килими з золотим узором підкреслювали розкіш, а високі вікна впускали тьмяне світло похмурого неба.

Марго одразу повела себе так, ніби вона вже тут господиня. Вона вибрала місце біля каміну, гордо розпрямила плечі й підморгнула Емеру, який щойно увійшов до зали.

Ніна сіла скромно біля вікна. Її думки металися: усе здавалося водночас реальним і сновидомим. Слова Емера не йшли з голови: "Вейтар Полуночний... не дивитися в очі..."

— Ну що, миша, — Марго порушила мовчанку, — твоя дорога до слави закінчилась ще в коридорі.

Ніна не відповіла. Вона подивилася у вікно, за яким стояла тиха сіра мряка. Десь далеко почувся крик хижого птаха. Від цього звуку їй стало моторошно.

Та раптом двері зали прочинились — і все завмерло.

Він з’явився тихо, наче тінь. Високий чоловік у довгому темному плащі пройшов поміж столів, і всі служники миттєво опустили очі додолу.

Його постава була владна, погляд — холодний, мов крижана ніч. Вейтар, його присутність змусила повітря стати густішим. Ніна відчула, як серце її шалено застукотіло, наче тіло заздалегідь розпізнало небезпеку. Він пройшов повз них, зупинився… і — ненадовго — погляд знову торкнувся її. Куточок його вуст ледве помітно сіпнувся — то був ледь вловимий натяк на усмішку. Чи попередження?

Марго завмерла з напіввідкритим ротом.

— Ви не повинні бути тут, — коротко кинув він, звертаючись до служника.

— Я просив, щоб нові залишалися в тіні, — прохрипів він. — Перепрошу, ваша високосте, — пролунав пошепки голос Емера, — але сьогодні почалося навчання.

Вейтар кивнув і вже збирався йти, але зупинився ще на мить.

— Запам’ятай, — промовив він, не дивлячись ні на кого конкретно. — Цей замок — не місце для ігор. Навіть якщо вам здалося, що ви в казці.

І зник за дверима.

Ніна відчула, як знову захололо в грудях. Вона знову чітко пригадала свій сон. Його постать над нею. Його голос: "Ти погоджуєшся?"

Її тіло здригнулося.

— Можеш і не мріяти, — прошипіла Марго. — Йому подобаються жінки, а не перелякані миши

Але Ніна вже не слухала. Бо вперше з моменту, як вона сюди потрапила… вона не боялася. Вона відчула інше — щось глибше, тривожніше. Наче між нею й ним справді щось існувало. І це «щось» не зникне просто так.