Поцілунок

Ранок видався дивним, Ніна прокинулася від ніжного дотику. Повільно розплющивши очі, вона побачила поруч Андрія. Він лагідно гладив її по руці й усміхався.

— Прокидайся, красуне. Досить спати.

Ніна різко сіла на ліжку й трохи здригнулася. Вона зовсім не очікувала, що він так легко зайде до її кімнати.

— Я вже приготував нам сніданок, — усміхнувся Андрій. — Тож швиденько до ванної, потім поснідаємо, і я покажу тобі той водоспад, про який учора розповідав. Зранку він особливо красивий, коли його огортає гірський туман.

Ніна лише похитала головою, бо майже всю ніч вона не спала. Знову плакала, і сумувала за чоловіком, якого, попри все, досі кохала.

— Знаєш... я, мабуть, не поїду. Не хочу.

Андрій повільно підійшов ближче й ніжно торкнувся її щоки.

— Я чув, як ти плакала вночі, — тихо сказав він. — Але це не означає, що так буде завжди. Думаю, тобі зараз просто потрібно трохи відволіктися.

Він обережно заправив пасмо її волосся за вухо. Ніна мимоволі здригнулася, коли його рука ковзнула нижче й ледь торкнулася її оголеного коліна.

— Добре... Я поїду, — тихо погодилася вона. — Але тобі треба вийти, щоб я могла перевдягнутися.

На губах Андрія з'явилася ледь помітна усмішка.

— Домовилися.

Він уже взявся за ручку дверей, але, перш ніж вийти, ще раз озирнувся.

— До речі... у тебе дуже гарна піжама.

Щоки Ніни миттєво спалахнули. Після Бастіону вона звикла спати в легкій шовковій сорочці й тонкій білизні. Лише тепер до неї дійшло, що, поки вона спала, Андрій міг усе це побачити.

Він тихо зачинив за собою двері.

— Чекаю на кухні, — долинув його голос із коридору.

Ніна миттєво накрилася ковдрою з головою.

— О Боже... Як же соромно.

Ніна ще кілька хвилин полежала із заплющеними очима, а потім неохоче підвелася з ліжка й попрямувала до ванної кімнати. Приймати душ зовсім не хотілося, але вона змусила себе стати під теплі струмені води. Під час миття вона необережно намочила волосся й тихо зітхнула.

— От халепа... Тепер ще й сушити доведеться

У Бастіоні про це навіть не потрібно було думати. Достатньо було лише вийти з купальні, і служниці за допомогою магії за кілька секунд висушували волосся й допомагали вдягнутися.

Коли Ніна вимкнула воду, у двері тихенько постукали.

— Гей, дівко, швидше! — почувся веселий голос Романа. — Нам теж треба до ванної.

Ніна лише закотила очі.

— Ненавиджу цей світ...

Вона швидко накинула халат на ще вологе тіло й відчинила двері. На порозі стояв Роман із Марчиком на руках.

— Запам'ятай, сину, — урочисто промовив він, — через цю тьотю ти досі ходиш із брудною дубкою.

Ніна тихо засміялася й, нічого не відповівши, повернулася до своєї кімнати. Відчинивши валізу, вона дістала світло-коричневі шкіряні черевики без підборів і новий шкіряний костюм, який зовсім недавно купила у Львові. За кілька хвилин Ніна вже стояла перед дзеркалом і уважно роздивлялася себе. Шкіряний костюм щільно облягав фігуру, підкреслюючи талію та стрункі ноги, і чим довше вона дивилася на своє відображення, тим більше сумнівалася, чи варто виходити в ньому надвір

— Ні... Це вже занадто.

Вона вже хотіла переодягнутися, коли у двері тихенько постукали.

— Можна?

Не дочекавшись відповіді, Андрій прочинив двері й завмер. Його погляд ковзнув по Ніні, і на губах з'явилася щира усмішка.

— Вау!

— Думаю переодягнутися.

— Не перевдягайся.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Думаєш?

— Я впевнений. Ти неймовірно гарна.

Ніна ще раз глянула у дзеркало.

— Мені здається, він трохи... занадто…

— Зовсім ні, — усміхнувся Андрій. — Ходімо снідати. Бо якщо Роман із Лєрою вже прокинулися, то, знаючи їх, нам може нічого не залишитися.

Кухня була наповнена ароматом свіжого сніданоку, коли Ніна сіла за стіл, Роман уже доїдав великий бутерброд. Андрій одразу поставив перед нею тарілку зі сніданком і чашку зеленого чаю.

Якби не уроки Розани, Ніна, мабуть, важко зітхнула б. Натомість лише підвела на нього очі й спокійно промовила:

— Дякую.

— Смачного.

— А ти йди геть, — засміявся Андрій, легенько штовхнувши Романа в плече. — Це наш сніданок.

— Хлопчики, припиніть, — долинув із коридору веселий голос Лєри.

Ніна перевела погляд до дверей, подруга зайшла до кухні, тримаючи на руках Марчика, який уже прокинувся й уважно роздивлявся всіх навколо.

— Давай я його потримаю, а ти спокійно поснідаєш, — запропонувала Ніна.

— Із задоволенням.

Лєра обережно передала їй сина, а сама сіла за стіл і відразу посунула до себе тарілку Ніни.

У цей час Андрій уважно подивився на дівчину.

— Вас ніхто не запрошував.

Роман фиркнув, не відриваючись від сніданку.

— Розслабся. Ми сьогодні залишимо вас удвох. Хочемо поїхати до мінізоопарку, а потім ще заїхати до перевернутого будинку. Думаю, повернемося аж увечері.

Лєра раптом повернулася до Андрія.

— І запам'ятай на майбутнє: Ніна ще з дитинства не їсть яйця й не п'є зелений чай.

Андрій винувато глянув на неї.

— Вибач... Я не знав.

Вона лише ледь усміхнулася.

— Нічого страшного. Я й так не дуже голодна.

— Тоді я зараз зроблю тобі хоча б чорний чай.

Ніна похитала головою.

— Ні. Краще каву з молоком, і без цукру.

— Молока немає... — розгублено відповів Андрій.

— Як це немає? — здивувалався

Роман.

У Лєри його багато, вона у цей момент, підхоплюючи Марчика на руки промовила. — Це молоко тільки для нього.

Усі засміялися.

— Нічого, — сказав Андрій. — По дорозі заїдемо й купимо каву.

Та Ніна вже майже не слухала їхньої розмови, хї погляд був прикутий до вікна на самому краю лісу їй на мить здалося, що між деревами промайнула знайома чорна тінь. Серце здригнулося, невже...

Та вже за мить там нічого не було вже за десять хвилин вони сиділи в машині.

— Вибач за невдалий сніданок, — тихо промовив Андрій, заводячи двигун.

— Усе добре, — усміхнулася Ніна. — Не переймайся.

Він ненадовго замовк, а потім усе ж сказав:

— Я хотів запросити тільки тебе. Але Лєра була впевнена, що інакше ти не погодишся.

— Так і було б, — чесно відповіла Ніна. — Зараз у моєму житті занадто багато всього, щоб просто насолоджуватися прогулянками.

Андрій міцніше стиснув кермо.

— Якщо я колись зустріну твого колишнього...

Ніна не дала йому договорити.

— Давай не будемо про нього. Між нами вже нічого немає.

А сама подумки додала: "Якби він зараз стояв поруч... ти, швидше за все, уже був би мертвий. Ще тієї миті, коли так безтурботно дивився, як я сплю..."

Автомобіль плавно рушив із парковки, дорога звивалася між високими смереками, піднімаючись дедалі вище в гори, аж поки попереду не відкрилася велика галявина, на якій уже стояло кілька автомобілів.

— Далі доведеться йти пішки, — усміхнувся Андрій.

Ніна обережно вибралася з машини. Автомобіль стояв на схилі, а в руках вона тримала велику чашку гарячої ароматної кави. Вона повільно озирнулася навколо, глибоко вдихнула й на мить завмерла, ранкова роса, запах соснового лісу й свіже гірське повітря огорнули її так, що вона мимоволі всміхнулася.

— Неймовірно... Я так давно не була в лісі.

Андрій глянув на неї.

— Лєра казала, що тебе не було більше півтора року. Де ти весь цей час була?

Ніна ще кілька секунд мовчала.

— Не готова про це говорити... Але там було... як у казці. Я почувалася принцесою, навколо завжди були люди, які піклувалися про мене.

Він уважно подивився на неї.

— І він теж?

Ніна лише ледь усміхнулася

— Я ніколи не говоритиму про нього. Ця сторінка мого життя закрита.

Вона зробила ковток кави й несподівано додала:

— Якщо тебе хвилює, чи я цнотливою... то ні. А якщо ти шукаєш дівчину без минулого, то це точно не я.

— Ніно... — тихо промовив Андрій, ніжно торкнувшись її руки. — Мене це зовсім не хвилює. Мені просто боляче бачити, як ти страждаєш.

— Тоді не дивись, — гірко всміхнулася вона.

— Я хочу допомогти.

Ніна уважно подивилася на нього.

— Ти думаєш, що якщо ми опинимося в одному ліжку, мені стане легше?

Андрій розгублено похитав головою.

— Ні. Я зовсім не про це.

— Лєра постійно повторює, що це допоможе мені забути минуле. Але я не хочу поспішати. І поки що не готова ні до чого більшого.

Він зробив крок ближче.

— Мені не потрібне просто ліжко. Я хочу, щоб ми були разом. По-справжньому.

Ніна тепло усміхнулася. "Тоді тобі доведеться дуже довго чекати", але у голос промовила зовсім інше:

— А довго ще йти до водоспаду?

Андрій простягнув їй руку

— Ні. Ми вже майже прийшли.

Ще за кількома крутими поворотами перед ними відкрився водоспад. Ніна мимоволі завмерла, величезні потоки води з гуркотом спадали зі скелі, розбиваючись об каміння далеко внизу. Навколо здіймалися хмари дрібних бризок, а ранковий туман робив це місце майже казковим. Шум води був неймовірним, він ніби заглушував усе інше, навіть біль.

Андрій зупинився за кілька кроків позаду, не наближаючись до неї. Він мовчки давав Ніні можливість побути наодинці зі своїми думками.

Вона заплющила очі й глибоко вдихнула прохолодне гірське повітря. Хотілося повірити, що разом із цим шумом піде й біль, який уже місяць не давав їй спокою, Та важкий клубок у горлі лише зростав, перша сльоза повільно скотилася по щоці.

"Якби ж я могла забути тебе..."

"Чому ти так зі мною вчинив?.. Ти ж обіцяв, що це буде останній біль, якого мені завдаси... То чому я досі не можу тебе забути?"

І саме тоді крізь шум водоспаду до неї ніби долинув знайомий голос:— Ти досі моя. І тільки моя

Ніна здригнулася й різко розплющила очі. Серце шалено закалатало, а по щоці повільно скотилася ще одна сльоза. Вона швидко озирнулася, але поруч нікого не було. Лише Андрій, який стояв трохи далі, уже помітив її сльози й поспішав до неї. Не промовивши ні слова, він міцно обійняв її.

Ніна притиснулася чолом до його грудей і нарешті дозволила собі не бути сильною. Сльози безупинно текли по щоках, а шум водоспаду заглушував кожен її схлип, залишаючи цей біль лише між нею й природою. Андрій не поспішав порушувати тишу. Він просто стояв поруч, обіймаючи її й даючи час виплакати все, що вона так довго приховувала у своєму серці.

Коли сліз майже не залишилося, Ніна повільно підняла на нього очі.

— Вибач..

Він не почув цього слова, лише прочитав його по її губах. Обережно витер долонею її щоки й тихо промовив:

— Якщо хочеш, ми можемо простояти тут хоч до вечора

Ніна повільно похитала головою.

— Ні... Ходімо.

Він мовчки взяв її за руку, і вони повільно рушили назад до автомобіля.

Усю дорогу обоє мовчали, лише їхні руки так і не роз'єдналися.

Сівши до машини, Андрій тихо запитав:

— Повертаємося до будинку?

Ніна подивилася у вікно й ледь помітно похитала головою.

— Ні... Давай просто покатаємося.

Він усміхнувся.

— Гарна ідея. Тут неймовірні ліси.

Андрій завів двигун, і вже за кілька хвилин автомобіль знову м'яко ковзав вузькою гірською дорогою, а за вікнами тягнувся густий карпатський ліс.

Вони ще довго їздили гірськими дорогами. Ніна мовчки дивилася у вікно, спостерігаючи, як одна за одною повз пролітали смереки, а одноманітний шум двигуна поступово заколисував. Безсонна ніч і ранкова істерика остаточно виснажили її, тож вона непомітно для себе заснула.

Коли Ніна знову розплющила очі, за вікном уже сутеніло. Гори повільно занурювалися в темряву, а вузька дорога все ще звивалася між густим лісом.

— Як ти себе почуваєш? — тихо запитав Андрій.

Ніна повільно випросталася на сидінні й ледь усміхнулася.

— Дякую. Уже краще.

— Тоді повертаємося додому. Наші, мабуть, уже страшенно хвилюються.

Ніна лише кивнула.

Дивно, але тепер їй стало трохи легше. Нарешті вона зрозуміла одну просту річ: Вейтар не повернеться. Не прийде за нею. Не забере її назад до Бастіону. Максимум, що ще може зробити, — знову переказати гроші, ніби ними можна розплатитися за той ритуал, який назавжди змінив її життя.

Вона гірко всміхнулася— це ніколи не було коханням. Ці слова боліли, але саме в них тепер хотілося повірити.

Мрія про те, що колись вони будуть разом, повинна залишитися в минулому. Таке трапляється лише в казках, де принц і принцеса живуть довго та щасливо.

Вона перевела погляд на Андрія.

— Давай заїдемо до магазину. Хочу купити вина.

Коли вони повернулися до будиночка, надворі вже сутеніло. Біля альтанки горіли ліхтарі, а від мангала тягнувся аромат свіжого шашлику. Щойно Андрій заглушив двигун, Роман першим вийшов їм назустріч.

— Нарешті! А то я вже думав, що шашлик доведеться їсти без вас. Де вас чорти носили?

Андрій підійшов до Романа, і вони одразу заговорили про щось своє. Ніна тим часом зайшла до будинку.

У кімнаті вона зачинила двері, зняла куртку й уже хотіла перевдягнутися, коли почула тихий стукіт.

— Заходь.

Двері прочинилися, і до кімнати зазирнула Лєра.

— Ніно, що сталося? Ми вам телефонували, але ніхто з вас не відповідав. Я вже не знала, що й думати.

Ніна важко видихнула.

— І що ж ти надумала?

Лєра хитро усміхнулася.

— Ну... що ви нарешті залишилися удвох.

Ніна закотила очі.

— Боже, чому у твоїй голові все зводиться до сексу?

— Бо виглядаєш ти набагато краще, ніж зранку.

— Ні, нічого не було.

— Але буде?

Ніна похитала головою.

— Поки що — ні.Лєра сіла поруч із нею на ліжко.

— Послухай мене. Щоб забути того козла, ти повинна впустити у своє життя когось іншого. Андрій хороший хлопець. Не кожен чоловік погодиться так терпляче чекати. У нього багато прихильниць, але він обрав саме тебе.

Ніна гірко всміхнулася.

— Я його про це не просила. І якщо він шукає жінку, яка одразу стрибне до нього в ліжко, то звернувся не за адресою.

— Ти ж знаєш, що він не такий

— Знаю.

— Тоді чому весь час відштовхуєш його?

Ніна мовчала.

— Забудь його, — тихіше сказала Лєра. — Відпусти. Він тебе покинув.

Ці слова боляче вдарили просто в серце, вона різко підвела на неї очі.

— Перестань тиснути на мене.

Лєра важко зітхнула.

— Ти ніколи не розповідала, що сталося за ті півтора року. Але я не дурна. У тебе був важкий перший раз... Таке трапляється. І повір, дуже рідко перший чоловік залишається на все життя.

Ніна мовчки відвернулася.

— Андрій не зробить тобі боляче, — продовжила Лєра вже спокійніше. — Він не буде ні до чого тебе змушувати.

— Лєро... Я не хочу про це говорити.

— Ти ніколи не хочеш.

Ніна лише заплющила очі.

— Якщо не подобається Андрій — добре. Але не закривай серце назавжди. Ти молода, красива... Не губи себе через чоловіка, який залишився в минулому.

Саме в цю мить із сусідньої кімнати почувся плач Марчика.

Лєра одразу підвелася.

— Вибач, мушу бігти.

Вона вже взялася за ручку дверей, але, виходячи, тихо додала:

— І все ж подумай над моїми словами.

Двері зачинилися, а Ніна залишилася сама. Лише тепер вона дозволила собі прошепотіти так тихо, що навіть сама ледь почула:

— Якби ж ти знала... Він не залишився в минулому. Він досі живе в моєму серці.

Переодягнувшись у зручніший одяг і взувши кросівки, Ніна вийшла надвір. Друзі вже смажили шашлик, а його апетитний аромат давно розійшовся всім подвір'ям.

Коли вона сіла за стіл, то простягнула Андрію пляшку вина.

— Відкриєш?

Він мовчки кивнув, дістав штопор і за мить наповнив її келих. Хлопці вже сиділи з пивом, Лєра, як завжди, пила томатний сік, а за кілька хвилин на столі з'явилася велика тарілка гарячого шашлику. Ніна підняла келих.

— За моє нове життя.

Усі мовчки підтримали тост, легенько цокнувшись келихами. Ніна майже ніколи не вживала алкоголю, тому, заплющивши очі, одним ковтком випила все вино. Відразу ж схопила склянку з водою й жадібно осушила її до дна.

Лєра лише похитала головою, підсунула до неї тарілку з м'ясом і, ледь усміхнувшись, промовила:

— Їж. А то зараз знудить.

Минув ще якийсь час, і на серці стало трохи легше. Надокучливі думки нарешті стихли, а легке вино приємним теплом розливалося по тілу. Ніна мовчки сиділа, насолоджуючись тихим карпатським вечором. Лєра першою пішла до Марчика спати, трохи згодом до будинку зайшов і Роман.

Біля вогню залишилися лише вони з Андрієм.

— Не змерзла? — тихо запитав він.

Ніна похитала головою. Від того руху в голові на мить запаморочилося — вино все ж далося взнаки. Ніна повільно перевела погляд на темний ліс і раптом завмерла. Між деревами, нерухомий, наче сам був частиною темряви, стояв величезний чорний Елльхар. Серце боляче стиснулося. Він дивився просто на неї.

— Ельхар... Тебе не може тут бути...

— Кого? — здивовано перепитав Андрій.

Ніна кліпнула, і тінь зникла.

— Нікого... Мабуть, здалося.

— Думаю, ти трохи сп'яніла. Може, принести тобі чаю?

— Не хочу. І взагалі не люблю чай.

Він тихо запитав.

— А що ти любиш?

Ніна на мить замислилася.

— Чесність... І ненавиджу брехню та зраду.

Андрій повільно посунувся ближче.

— Ніно...

Вона повільно повернула до нього голову. Андрій обережно торкнувся пальцями її підборіддя й, не відводячи погляду, почав повільно нахилятися до неї. Ніна заплющила очі, відчуваючи, як серце шалено калатає в грудях, але в останню мить різко підняла долоню. Його губи торкнулися лише її руки, і Андрій одразу відсторонився.

Ніна лише похитала головою.

— Андрію, вибач... Але я не можу.

Та він ніби не почув її слів. Його губи ковзнули від долоні до зап'ястка, потім до плеча, а за мить він уже торкнувся поцілунком її шиї.

— Дозволь собі бути щасливою... — тихо прошепотів він.

Ніна напружилася.

— Андрію... Ні.

— Ніно...

Він раптом притягнув її до себе й міцно обійняв за талію.

— Просто розслабся... Я все зроблю сам.

— Ні. Відпусти мене.

Ніна одразу почала вириватися, намагаючись вислизнути з його обіймів, але Андрій ніби не чув її. А може, просто не хотів чути. Його губи нахабно торкнулися її шиї. Він повільно цілував її, то опускаючись нижче, то знову піднімаючись угору.

— Андрію... Ні!

Вона смикнулася ще сильніше, але саме в цю мить біля її ніг пролунав глухий, низький рик, від якого кров миттєво застигла в жилах. Андрій здригнувся й мимоволі розтиснув руки, а Ніна, скориставшись цією миттю, вирвалася, втратила рівновагу й упала просто на землю. Підвівши очі, вона завмерла: просто перед її обличчям стояв величезний чорний звір. Андрій також завмер, не в змозі відвести від нього погляду.

— Ніно... Не рухайся. Біля тебе... якась чупакабра. Я... я зараз його прожену...

Та навіть не поворухнувся бо страх міцно скував його тіло. Ніна ж дивилася на звіра зовсім інакше.

На її обличчі повільно з'явилася усмішка.

— Елльхар...

Вона простягнула до нього руку.

— Привіт, мій хороший... Як же я за тобою сумувала...

Та щойно вона хотіла торкнутися його морди, Андрій різко смикнув її назад.

Біль гостро пронизав зап'ястя.

— Ай!

Він знову різко притиснув її до себе, не дозволяючи вирватися. У відповідь Ельхар загарчав — низько, протяжно й так загрозливо, що по спині пробіг холод. Повільно, не зводячи погляду з Андрія, він зробив крок уперед, і саме тієї миті згасли всі ліхтарі. Подвір'я миттєво потонуло в темряві, яку тепер розрізало лише холодне місячне світло, що лягало на чорну шерсть Ельхара й відбивалося сріблястим блиском у його очах. Із самої темряви повільно вийшла висока чоловіча постать.

Глибокий, холодний голос прорізав нічну тишу.

— Відпусти мою дружину.

Першою оговталася Ніна.

— Вейтар?..

Андрій лише міцніше притиснув її до себе.

— Це він? Твій колишній?

Голос із темряви став ще холоднішим.

— Ти що, оглух? Відпусти мою дружину. Це наказ.

— Ніно... — Андрій розгублено подивився на неї. — Ти... одружена?

Вона мовчала лише мить.

— Ні...

Вейтар ледь помітно клацнув пальцями.

Ліхтарі знову спалахнули, розганяючи темряву.

— Звісно, одружена, — його голос звучав спокійно, але від цієї спокійності ставало ще страшніше. — Шлюбний перстень, татуювання на твоєму зап’ясті і ритуал. Ніноріель Вал'Солар... ти давно моя дружина.

Ніна різко спробувала відштовхнути Андрія, але той усе ще міцно тримав її, і тоді все змінилося. Перед ними стояв уже не той Вейтар, якого вона пам'ятала, перед ними був Каель'тар, його очі стали майже чорними, а темрява навколо почала жити власним життям. Вона стелилася по землі, повзла до дерев, і там, де торкалася кори, та миттєво чорніла й ніби вмирала.

Він повільно підняв руку, зробив майже непомітний рух пальцями — і Андрій безслідно зник. Настільки швидко, ніби його ніколи не існувало.

— Думаю, нам час поговорити... наодинці.

Каель'тар повільно рушив до неї, а Ніна так і стояла, не вірячи власним очам.

— Ти кинув мене! — її голос здригнувся від злості. — Залишив одну! Відправив додому! Про яке одруження ти зараз говориш? Я не твоя! Ти отримав усе, що хотів. Забрав мою невинність... То чого повернувся саме тепер?

— Бо вже час повертатися додому.

Ніна гірко всміхнулася.

— Я вже вдома, Вейтаре. Чи, може, тепер тебе краще називати Каель'таром?

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Можеш називати мене як завгодно.

Ніна навіть не зрозуміла, коли в її долоні спалахнула бойова магія. Сфера білого світла стрімко росла, пульсуючи силою, і вона лише на мить здивовано подивилася на власну руку.

— Ну що ж... чоловіче.

Вона різко замахнулася й жбурнула закляття просто в нього, сфера влучила Каель'тару в груди... І безслідно розчинилася, наче пройшла крізь нього, не завдавши жодної шкоди.

Ніна не повірила власним очам. Вона знову й знову жбурляла в нього бойові закляття, але кожне з них безслідно зникало, не завдаючи йому жодної шкоди. Каель'тар навіть не намагався захищатися, не ставив щитів і не ухилявся — лише спокійно й невпинно наближався до неї.

— Ніно, — тихо промовив він. — Ти можеш хоч усю ніч намагатися мене вбити, але це нічого не змінить. Нас поєднав ритуал єднання. Ти віддала мені свою цнотливість, а твоя чиста кров стала для мене захистом від білої магії.

Він зробив ще один крок.

— Тому перестань.

Ніна важко дихала, стискаючи кулаки.

— Я мусив відправити тебе додому. Щойно Ліа'норіель дізналася про наш шлюб, у Бастіоні почалася війна. Вельдрісу довелося захищати весь замок від однієї божевільної богині.

— Мені байдуже, що відбувалося у вашому світі.

Каель'тар похитав головою.

— Не у нашому... а в нашому, принцесо Вал'Солар.

Він раптом обійняв її, і в ту ж мить татуювання на її зап'ясті запульсувало теплом. Каель'тар ніжно підняв її руку, повільно підніс до своїх губ і поцілував зап'ястя.

— Ніноріель... Я кохаю тебе. І ніколи в житті не залишав тебе одну.

Вона з усієї сили вдарила долонями йому в груди.

— Я ненавиджу тебе!

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Це я вже чув. Ти повторюєшся.

Він обережно підняв її підборіддя, не залишаючи їй можливості відвести погляд, і, не питаючи дозволу, поцілував.

Поцілунок був таким знайомим, що в Ніни перехопило подих. На мить вона забула про образу, біль і всі слова, які хотіла сказати. Здавалося, світ навколо просто перестав існувати.

Коли він повільно відірвався від її губ, за їхніми спинами вже відкривався портал. Каель'тар лише міцніше притиснув її до себе, зробив крок — і наступної миті вони опинилися в добре знайомій кімнаті.

Ніна повільно озирнулася навколо й завмерла. Це були їхні покої — місце, куди вона подумки поверталася щодня, відколи залишила Бастіон. Вона заплющила очі, відчуваючи, як важкий клубок у грудях нарешті почав повільно відпускати.

— Напевно... я просто напилася. І все це мені сниться...

Вона повільно торкнулася його щоки, ніби боялася, що він знову зникне.

— Я так сильно хочу тебе, мій коханий.

Ніна сама почала стягувати з нього одяг. Вейтар навіть не намагався її зупинити. Він лише легко підхопив її на руки й поніс до ванної кімнати.

— Ти трохи п'яна, тож спочатку приймеш ванну.

— Ні, Вейтаре, я не хочу...

— Я не питаю.

Він заніс її до кімнати, наповненої теплою парою, обережно поставив на ноги й повільно зняв із неї майже весь одяг. Потім опустився нижче, ніжно поцілував трохи нижче пупка й тихо промовив:

— Я вчинив погано. Тож прийми мої вибачення.

Його поцілунки повільно спускалися нижче. Ніна затамувала подих. Вона вже відчувала його дотики, його близькість, але він не поспішав. Обійнявши його голову руками, вона заплющила очі, і щойно впала остання одежина, він ніжно торкнувся її поцілунком. З її губ зірвався тихий стогін.

Вейтар знову підхопив її на руки й поцілував у губи. Цей поцілунок був довгим і таким жаданим, ніби кожен із них боявся втратити цю мить.

Потім він обережно опустив її у ванну й почав ніжно омивати. Найдовше його руки затримувалися там, де ще мить тому залишав свої поцілунки.

Згодом він допоміг їй вийти з води, ретельно загорнув у теплий рушник, знову взяв на руки й поніс до спальні.

Коли вони підійшли до ліжка, він обережно опустив її на м'яку постіль, засипану тисячами пелюсток троянд.

Вейтар повільно роздягнувся просто перед нею. Його тіло було бездоганним.

Він піднявся на ліжко, ніжно підтягнув Ніну до себе, навис над нею й поцілував. Усе відбувалося повільно й так ніжно, що дивне тепло внизу живота ставало дедалі сильнішим.

Ніна обійняла його: однією рукою — за шию, іншою — за спину, й ледь чутно застогнала.

Вейтар зупинив поцілунок і уважно подивився їй в очі.

— Цього разу буде не так боляче.

Він обережно підтримав її за стегна й повільно наблизився до неї

Цього разу болю майже не було. Ніна лише на мить напружилася, а потім сама подалася Вейтару назустріч, дозволяючи йому притиснути її ближче.

Дуже швидко їхні подихи стали важчими, а все навколо наче відійшло кудись далеко. Вейтар то посилював цю близькість, змушуючи Ніну забувати про все, то навмисно сповільнювався саме тоді, коли їй здавалося, що витримати ще трохи просто неможливо. І він повторював це знову й знову, наче чудово розумів, що з нею робить. Ніна намагалася стримувати стогони, але зрештою здалася й, міцніше притиснувшись до нього, ледь чутно простогнала:

— Не зупиняйся...

Вейтар знову притягнув її до себе, не залишаючи між ними жодної відстані. За мить Ніну накрила хвиля такого сильного відчуття, що вона здригнулася всім тілом і міцно вчепилася пальцями в його спину.

— Боже...

Він одразу накрив її губи поцілунком, міцно тримаючи Ніну біля себе. Нова хвиля відчуттів накрила її так несподівано, що вона мимоволі притиснулася до нього ще сильніше.

Її тіло тремтіло, ноги майже не слухалися, а думки остаточно розчинилися в тому, що відбувалося між ними.

— Кохаю тебе... — прошепотів Вейтар.

Вейтар обережно змінив їхнє положення, продовжуючи підтримувати її однією рукою. Ніна міцно стиснула подушку, намагаючись хоч трохи впоратися з емоціями, які все ще накривали її одна за одною. Він залишався зовсім близько, не випускаючи її з обіймів. А потім нахилився до самого вуха й тихо промовив:

— Ще трохи... Потерпи.

Він знову поцілував її у шию, і коли нова хвиля відчуттів остаточно накрила Ніну, вона лише міцніше притиснулася до нього. Її тіло ще тремтіло, а він ніжно розвернув її до себе й довго не відводив погляду.

Потім поцілував у чоло й тихо промовив:

— Ти неймовірна.

Вони ще довго лежали поруч, намагаючись заспокоїти подих, коли нарешті Вейтар перекотився на бік, притягнув Ніну ближче й обійняв.

— Я кохаю тебе. Заради нас я порушив усі закони Елраду, але жодного разу про це не пошкодував. Я відчув, що ти моя пара, ще тоді, коли ти вперше переступила поріг Бастіону. Спочатку я намагався боротися з цим почуттям. Навіть наказав силам замку знищити тебе, але Бастіон мене не послухав. Тоді я прийшов сам.

Він ніжно провів пальцями по її щоці.

— Щойно я тебе побачив, то закохався. Але довго не хотів у це вірити й сердився сам на себе. А ті сни про наш союз снилися не лише тобі. Вони перестали приходити лише тоді, коли ти почала засинати поруч зі мною. Коли ж я дізнався, що ти цнотлива, то вирішив, що це лише моя магія прагне твоєї сили, а не моє серце. Я надто довго тікав від думки, що кохаю тебе, аж поки не наважився укласти з тобою шлюбний союз.

Він узяв її руку й ніжно торкнувся пальцями татуювання.

— Наші мітки — це благословення істинної пари. Вони з'являються лише тоді, коли кохання взаємне. І якщо один із нас помре... другий незабаром піде за ним.

Ніна мовчала, дивлячись йому в очі.

Потім повільно нахилилася, ніжно поцілувала його, а коли відсторонилася, тихо прошепотіла:

— І я кохаю тебе.

Ніна спробувала підвестися, але ноги тремтіли так сильно, що вона не змогла втримати рівновагу. Вейтар одразу помітив її спробу.

— Давай я допоможу

Він легко підхопив її на руки й усміхнувся.

— Куди бажаєте, моя принцесо?

Її щоки одразу спалахнули.

— До ванної кімнати.

Вейтар заніс її туди, але з рук так і не відпустив. Разом із нею ступив під теплий потік води, а потім обережно поставив на ноги й знову почав ніжно омивати її. Коли його пальці торкнулися місця, де ще зовсім недавно був він сам, Ніна мимоволі здригнулася.

— Я безмежно сумував за тобою. Ці три місяці без тебе були справжньою мукою. Єдине, що відволікало мене, — це твоя богиня, яка вимагала скасувати наш шлюб і повернути тебе до білих магів.

Ніна уважно подивилася на нього.

— То ти відправив мене додому не тому, що я сама попросила?

— Ні.

— Тоді чому не писав? Чому не розповів мені правду?

Вейтар важко видихнув.

— Ніно, якби я тоді сказав, що кохаю тебе, після всього, що сталося на вівтарі, після того жорстокого ритуалу й війни з Ліа'норіель... ти б мені повірила? Ти б перестала сердитися?

Вона замислилася.

— Мабуть... ні.

— Саме тому я вчинив так. Я хотів лише одного — щоб ми змогли бути разом.

Ніна потягнулася до його губ і ніжно поцілувала. Вейтар міцніше обійняв її, відповідаючи на поцілунок, і тихо засміявся.

— Ніно... ти зводиш мене з розуму.

І тільки тепер Ніна зрозуміла: додому вона повернулася не тоді, коли переступила поріг львівської квартири. Додому вона повернулася саме сьогодні, коли знову опинилася в його обіймах.