Полуночна

Коридори Бастіону здавалися нескінченними. І саме зараз Ніна по-справжньому ненавиділа те, що крило Вейтара знаходиться так далеко від тронної зали. Вона бігла, навіть не озираючись. Сили після ошийника ще не відновилися — він майже повністю висушив її магію. Поставити щит не виходило, викликати світло теж. А вступати в бій із магами в такому стані було б чистим самогубством, і Ніна це чудово розуміла.

Якщо її спіймають білі, віддадуть Зарґену. Якщо темні… від цієї думки всередині все хололо ще сильніше.

Вона вже чула, як про неї говорили в залі. Ніноріель Вал’Солар. Біла принцеса. Цнотлива бойова магеса. Її кров тепер коштувала дорожче за золото, а ще страшніше було те, що багатьом потрібна була не лише її кров.

Думки плуталися одна за одною, а єдиним орієнтиром залишався перстень. Він уперто вів її вперед, до Вейтара.

За черговим поворотом на неї раптом хтось налетів просто з темного порталу.

Ніна не встигла навіть скрикнути.

Чоловік з’явився посеред коридору так різко, ніби сам простір викинув його їй під ноги. Вона врізалася в нього всім тілом, ледве втримавшись на ногах.

Ніна щосили відштовхнула мага, вирвала руку й одразу побігла далі.

— Стійте! — почувся голос позаду.

Але вона навіть не сповільнила крок.

Серце билося так сильно, що в голові шуміло, а вже за наступним поворотом він знову стояв перед нею. Цього разу спокійно, наче й не переслідував її щойно.

— Ніноріель, я не збираюся вас убивати, — швидко промовив темний маг.

Він різко розрізав собі долоню й простягнув закривавлену руку вперед.

— Клятва крові. Я обіцяю ніколи не завдати вам болю. Я пропоную союз між нами.

Ніна важко дихала, намагаючись хоч трохи заспокоїтися. Але тепер вона вже чудово розуміла, що саме він пропонує.

Темний союз, і захист в обмін на владу над нею, вона нервово хмикнула й повільно підняла руку, на якій світилися перстень і татуювання.

— Дякую… але я не можу прийняти вашу пропозицію.

Чоловік завмер. Його очі повільно розширилися.

— Не може бути… Ви… ви…

За спиною Ніни вже чулося наближення інших магів. Голосів ставало дедалі більше, і темний раптом різко змінився в обличчі. Уже наступної миті він опустився перед нею на одне коліно.

— Тоді інша угода, — швидко промовив він. — Клянуся захищати вас до кінця свого життя, моя королево.

Він простягнув руку вперед, і саме в цю секунду за їхніми спинами спалахнув темний щит. Коридор здригнувся від удару магії, хтось уже намагався прорватися до них.

— Ніноріель, прийміть мою угоду, — поспішно промовив маг. — Довго я їх стримувати не зможу.

На щиті вже з’явилися перші тріщини. Ніна нервово озирнулася. Шум позаду ставав усе ближчим.

— Добре… — видихнула вона. — Я приймаю.

Але чоловік навіть не поворухнувся.

— Мені потрібна крапля вашої крові.

Ніна ледве стримала нервовий сміх. Ну звісно, що ще могло бути потрібне темним магам, окрім крові білої магеси.

— Швидше! — різко кинув він, коли щит за його спиною знову тріснув.

Темний дістав меч і простягнув його Ніні руків’ям уперед.

— Уколіть лише палець.

Ніна швидко взяла зброю й легенько проколола шкіру. Крапля крові впала на чорний метал, і маг одразу заплющив очі, ніби сама клятва вже проходила крізь нього.

— Я ваш вічний охоронець, моя королево.

Темрява навколо здригнулася, приймаючи угоду. Ніна мовчки повернула йому меч, а чоловік одразу відійшов убік, відкриваючи їй шлях далі. Вона знову побігла вперед, майже задихаючись від страху й виснаження. Позаду знову щось вибухнуло, і Ніна лише пришвидшила біг. Хтось кричав її ім’я, а коридором уже гриміли важкі кроки. Перстень уперто вів уперед, ніби сам відчував, де саме зараз перебуває Вейтар.

Коли Ніна нарешті забігла до його крила, її зустріла дивна тиша. Просто тут ще ніхто нічого не знав. Слуги спокійно ходили коридорами, охорона стояла на своїх місцях, і лише кілька людей здивовано озирнулися на її розпатланий вигляд та важке дихання. Вони ще не знали, що весь Бастіон уже побачив правду: вона — Вал’Солар, цнотлива біла магеса, а на її руці сяє перстень Каель’тара.

— Де Вейтар? — задихано звернулася Ніна до найближчого охоронця.

Той миттєво схилив голову.

— Добрий вечір, ваша світлосте. Його величність у нижньому кабінеті.

Ніна нервово видихнула.

— Нижній кабінет?

Ваша світлосте:

— Я проведу вас.

Тоді:

— Швидше, будь ласка.

Охоронець одразу рушив уперед, але його кроки були настільки широкими, що Ніні майже доводилося бігти слідом. Люди навколо починали озиратися все частіше. Десь уже шепотілися, але Ніна навіть не намагалася дослухатися.

Серце билося надто голосно.

Коли вони нарешті дісталися дверей кабінету, Ніна навіть не стала чекати дозволу. Вона різко смикнула ручку на себе, і двері відчинилися напрочуд легко. А вже наступної миті щось усередині боляче стиснулося.

Вейтар стояв надто близько до красивої світловолосої дівчини, а його руки ще мить тому тримали її за талію.

Біль у грудях виявився таким різким і несподіваним, що Ніна на секунду перестала дихати. Вейтар миттєво прибрав руки й різко повернув голову до дверей.

— Ніно, я…

Але договорити він не встиг, бо блондинка атакувала першою, все відбулося настільки швидко, що Ніна ледве встигла виставити щит. Вона навіть не зрозуміла, як це сталося. Просто інстинктивно змахнула рукою, ніби хотіла прибрати дивне мерехтіння перед очима. А потім усе вибухнуло всередині неї одночасно.

Страх, біль, ревнощі й образа змішалися в одну нестерпну хвилю, яка прокотилася тілом так різко, що Ніна сама не зрозуміла, в який момент її сила прокинулася. Вона відчула це одразу — резерви, які ще кілька хвилин тому були майже порожніми, раптом наповнилися так стрімко, ніби хтось просто зірвав усі замки, що стримували магію всередині неї.

Хоча лікарі казали, що на повне відновлення підуть щонайменше тижні. Світло вирвалося з неї само, без жодного наказу чи контролю. Магія спрацювала як чистий інстинкт захисту, ніби тіло саме вирішило боротися раніше, ніж це встигла зробити свідомість. Кристал на грудях блондинки спалахнув темним, майже смарагдовим світлом, випромінюючи щось настільки зле й неправильне, що Ніну миттєво охопив холод.

Вейтар відреагував миттєво — його темний захист спалахнув між ними густим чорним світлом, схожим на живу стіну. І щойно два щити торкнулися один одного — простір буквально вибухнув.

Ударна хвиля прокотилася коридором із такою силою, що здригнулися навіть стіни Бастіону. Замок закричав глухо й страшно, наче живій істоті щойно завдали болю.

Світильники різко спалахнули, а повітря затремтіло Ніна інстинктивно прикрила обличчя рукою, відчуваючи, як магія стискає легені й майже вибиває подих із грудей.

— Ніно, опусти щит, — холодно наказав Вейтар.

— Ой… вибач… — швидко видихнула вона. — Це вийшло випадково…

Але навіть зараз у її долоні вже народжувалася нова магія, там тріщала нова сфера світла, а у середині неї билися срібні розряди, і від одного погляду на цю магію ставало не по собі. Срібні розряди тріщали в ній, билися об стінки, і від одного лише погляду на цю річ ставало моторошно. Ніна справді могла вбити.

— Ти мені потрібен, — швидко промовила вона, дивлячись тільки на Вейтара. — Бо тепер у замку всі знають, що я Вал’Солар…

Вона запнулася лише на мить, а потім тихіше додала:

— І що я цнотлива.

Її щоки спалахнули як вогні у каміну, Вейтар різко щось промовив незнайомою мовою. Ніна перевела погляд на сферу у власній долоні, повільно стиснула кулак — і світло одразу зникло. Лише мить — і Вейтар, виходячи з кабінету, уже формував захист навколо власного крила. Ніна буквально відчула, як він подумки наказує Бастіону підкоритися й закрити всі проходи, але замок відповів глухим риком, від якого по шкірі пробігли мурашки.

Бастіон не хотів захищати білу магесу, але не міг не підкоритися волі Каель’тара. Темрява повільно поповзла стінами, закриваючи проходи густими тінями, а Вейтар навіть не озирнувся на це, лише коротко кинув щось блондинці.

Ніна мовчки рушила за ним, бо війна вже почалася, і найстрашнішим було навіть не це, а те, що хтось справді наважився кинути виклик йому. Десь позаду залишилася та світловолоса дівчина. Розгублена, зла, можливо, шокована, але Ніні було байдуже, хто вона.

Принаймні вона дуже хотіла, щоб було байдуже. Та думки все одно вперто поверталися до тієї світловолосої дівчини. Може, вона його нова обраниця. Або кохана. Вейтар ніколи не говорив їй про почуття. Між ними від самого початку існувала лише домовленість: йому — її цнотливість і завершення древнього обряду, їй — захист та шанс одного дня повернутися додому.

І Ніна раптом із болем зрозуміла, що сама вже давно не хоче думати про дім так, як раніше. Тут були жахливі Тархани, фанатичні білі маги й темрява, яка жила в самому Бастіоні. А ще тут був він. І лише тепер Ніна почала розуміти, чому в дитинстві про Каель’тара говорили пошепки. Бабусині страшні казки раптом перестали здаватися просто вигадками, а думка про те, що саме її кров стала для нього настільки важливою, боляче стискала серце.

Від цієї думки в горлі боляче стиснулося, але Ніна все одно змусила себе мовчки ковтнути той важкий клубок страху й образи, який усе сильніше розростався всередині.

Вона настільки загубилася у власних думках, що навіть не помітила моменту, коли Вейтар раптом зупинився й узяв її за руку.

— Ніно, скажи мені “так”.

Вона повільно підняла на нього очі й одразу зрозуміла, про що саме він просить. Страх нікуди не зник — усе ще стискав груди холодними пальцями, але поруч із ним жило інше почуття — значно сильніше.

Бажання залишитися з ним. Ніна давно цього хотіла, навіть якщо боялася зізнатися собі в цьому, і якщо вже віддати комусь своє серце, тіло й довіру, то нехай це буде саме Вейтар.

— Так… — ледь чутно прошепотіла вона.

Вейтар одразу притягнув її до себе й поцілував просто посеред коридору, де ще залишалися люди, охорона й темрява Бастіону. Десь зовсім поруч варта вже стримувала тих, хто намагався прорватися до неї, але Ніна майже перестала чути чужі голоси й шум Бастіону.

Ніна перестала чути все навколо бо залишився лише Вейтар, його руки й той поцілунок, від якого в голові остаточно зникли всі думки. У ньому змішалося надто багато всього одразу: виснаження останніх днів, відчай, напруга й те майже болюче бажання не втратити одне одного саме тепер, коли весь світ раптом обернувся проти них.

Наче обоє вже знали, що після цієї ночі назад дороги не буде. Вейтар відкрив портал, майже не відриваючись від її губ, і вже за мить вони опинилися зовсім самі, але це були не покої. Навколо лежав старий камінь, а повітря було теплим і важким, зовсім не схожим на холодні підземелля Бастіону.

Тут не пахло пліснявою чи сирістю, лише древньою магією. Поцілунок продовжувався, і Вейтар навіть не дозволив їй відступити чи озирнутися довкола. Він тримав її так, ніби боявся, що варто лише відпустити — і вона зникне.

На цей раз він не був ніжним його руки більше не здавалися знайомими, хоча Вейтар уже далеко не вперше торкався її. Але зараз усе відчувалося інакше — ніби між ними відбувався не прояв почуттів, а холодний древній ритуал.

Ніна не відчувала від нього звичного тепла чи бажання, лише швидкі, точні рухи, у яких було надто багато напруги й поспіху.

У якусь мить Вейтар просто розірвав на ній сукню, тканина легко піддалася його силі, і він рвав її так, як хижак розриває здобич. Шматки прекрасного шовку повільно спадали на підлогу, тихо шарудячи в напруженій тиші.

На Ніні залишалися лише ніжна білизна й корсет, який допомагав тримати спину рівною, хоча водночас майже не давав нормально дихати. Вейтар одним різким рухом розірвав і його, залишаючи її майже оголеною перед собою. Тепер між ними не було нічого, окрім гарячого тремтіння її тіла й темряви, яка повільно наповнювала приміщення.

Вейтар на мить перервав поцілунок, але так і не відпустив її далеко від себе. Його рухи залишалися швидкими й напруженими, ніби він боявся втратити контроль хоча б на секунду.

Він притягнув Ніну ближче, і вона відчула, як сильно пульсує його бажання, майже болісно гаряче й нестримне.

Ніна спробувала щось запитати, але Вейтар одразу закрив їй рот поцілунком. Цього разу він був зовсім іншим — напруженим, майже болючим, таким, що змушував підлаштовуватися під його ритм. У ньому більше не було тієї звичної обережності, коли він ніби залишав їй можливість керувати цією близькістю разом із ним. Тепер усе відбувалося інакше.

Вейтар підняв її за стегна, змушуючи обхопити його ногами й ще сильніше притискаючи до себе. І тепер між ними залишалася лише тонка тканина її білизни, яка зовсім не приховувала того, наскільки сильно він її бажав.

— Вейтаре, я… я…

— Ніно, мовчи.

Він зробив кілька кроків, не випускаючи її з рук, а потім обережно опустив униз. І в ту ж мить Ніна відчула холод каменю спиною. Вейтар поклав її на постамент — чи якийсь древній вівтарний камінь, бо роздивитися дивне приміщення вона так і не змогла.

Він на мить відсторонився, але залишився зовсім близько, нависаючи над нею й не дозволяючи навіть подумати про втечу.

Його рухи залишалися такими ж різкими й нетерплячими, і Ніна вже чудово розуміла, до чого все йде.

Здавалося, здивувати її після всього, що сталося між ними, було вже неможливо. Та наступні слова Вейтара все одно застали її зненацька.

— Мені дуже шкода, що ти ніколи не одягнеш весільну сукню… і що після мене в тебе вже нікого не буде.

Після цього він буквально навалився на неї всім тілом, затискаючи Ніну між собою та холодним кам’яним постаментом.

Поцілунок тривав ще якусь мить, стаючи дедалі жадібнішим і нетерплячішим. Руки Вейтара ковзали по її тілу, притягували ближче, не залишаючи між ними майже жодного простору. Від кожного нового дотику напруга лише зростала, і Ніна вже не могла приховати тремтіння.

Вейтар важко видихнув їй просто в губи й ще сильніше притиснув до себе.

— Вибач, моя маленька… тобі доведеться трохи потерпіти. Обіцяю, це востаннє, коли я зроблю тобі боляче.

Коли Вейтар знову наблизився, Ніна вже розуміла, що зараз станеться, але все одно не була готова до відчуттів, які накрили її наступної миті.

Різкий біль змусив її здригнутися й інстинктивно напружитися. Вейтар одразу завмер, міцніше притиснувши Ніну до себе, і кілька довгих секунд просто дивився їй в очі, ніби давав можливість звикнути до того, що між ними щойно сталося.

А потім усе продовжилося значно повільніше й обережніше. Біль не зник одразу, та поступово відступав, змішуючись із зовсім новими, незнайомими відчуттями. Ніна трималася за Вейтара, відчувала його важке дихання, тепло його тіла й губи, які раз у раз торкалися її губ.

І десь посеред цієї близькості вона раптом зрозуміла: останньої межі між ними більше немає.

Те, чого вона так довго боялася, про що намагалася не думати й від чого вперто тікала, уже сталося.

Поступово обережність Вейтара почала поступатися пристрасті. Він усе міцніше притискав Ніну до себе, а перший тихий стогін, що зірвався з її губ, ніби остаточно позбавив його залишків стриманості.

Вейтар нарешті відірвався від її губ, але лише для того, щоб поцілунками спуститися до шиї та ключиць. У кожному його дотику відчувалася така жадібність, наче він намагався запам’ятати її всю — кожен подих, кожне тремтіння, кожну реакцію.

Ніна вже майже не помічала болю. На його місце приходило зовсім інше відчуття — незнайоме, гаряче й настільки сильне, що думки почали плутатися. Ще один стогін мимоволі зірвався з її губ, і вона міцніше обійняла Вейтара, впиваючись пальцями в його спину.

А потім усе навколо наче на мить перестало існувати. Залишилися тільки його тепло, важке дихання й відчуття близькості, від якого Ніна вже не намагалася втекти.

— Ох… Вейтаре…

Ніна затремтіла всім тілом і вже сама подалася йому назустріч, відповідаючи на поцілунок.

Вейтар на мить завмер, ніби даючи їй можливість перевести подих, але ця коротка пауза лише сильніше загострила відчуття. Коли він знову притиснув її до себе, Ніна вже не намагалася стримувати ані тремтіння, ані тихих стогонів, що зривалися з губ.

Напруга між ними продовжувала зростати, доки Ніну раптом не накрила хвиля такого сильного тепла, що на кілька митей зникло все навколо. Вона лише міцніше обійняла Вейтара, ховаючи обличчя біля його плеча.

Цього разу він теж був уже не таким стриманим. Ніна відчувала це в його важкому диханні, у напруженні тіла й у тому, як міцно він тримав її біля себе. А потім усе нарешті стихло Вейтар ще кілька секунд не рухався, важко дихаючи. На його обличчі виступили дрібні краплі поту. Нарешті він нахилився, ніжно поцілував Ніну в губи й тихо прошепотів:

— Ти прекрасна, моя Ніно… але зараз нам треба повернутися до замку. Там уже почалася справжня війна

— Білі маги вимагають тебе. Тархани теж…

Він не договорив. Уже наступної миті Вейтар відсторонився, остаточно розриваючи їхню близькість. Важко видихнув, підняв із підлоги свій плащ і кинув його Ніні.

— Одягайся.

Сам він швидко натягнув штани, навіть не озираючись.

— Я відведу тебе у твої покої.

Ніна спробувала підвестися, але ноги одразу затремтіли, а внизу живота пульсувала тягуча, неприємна слабкість. Вона мовчки взяла плащ Вейтара й загорнулася в нього, ховаючи оголене тіло. У цей момент він навіть не дивився на неї. Ніна ледь помітно смикнула головою й тихо хмикнула.

— Ти щось хочеш сказати?

— Ні.

— Тоді давай трохи швидше.

І як я маю йти швидше, якщо ноги досі тремтять, а кожен рух віддається болем? — подумала Ніна.

Коли вона нарешті загорнулася в плащ, Вейтар підійшов ближче.

— Ти була неймовірною, — тихо промовив він. — Шкода, що ми не можемо повторити це зараз. Нехай у тебе спочатку все заживе.

Ніна здивовано підняла на нього очі.

— Повторити?.. То цього було мало?

У Вейтара ледь піднялася брова.

— На перший раз достатньо. А далі… подивимося.

Ніна одразу обурилася.

— Нічого ти більше не побачиш.

Вейтар лише обійняв її за талію й коротко, але дуже ніжно поцілував, не даючи договорити.

— Треба було думати раніше, — тихо промовив він уже біля її губ.

Після цього Вейтар відкрив портал.

Але цього разу він виглядав зовсім інакше. Не темним і холодним, як зазвичай, а дивно сіруватим ніби в чорну фарбу хтось додав молоко, і тепер ці кольори повільно змішувалися між собою.

— Ти молодець, Ніно. Витримала мою темряву.

— Яку ще темряву?..

Він лише ледь усміхнувся у відповідь.

Потім змахнув рукою, і на стінах одна за одною спалахнули свічки.

І тільки тепер Ніна зрозуміла, що весь цей час вони перебували майже в повній темряві.

Коли очі звикли до світла, вона нарешті змогла роздивитися приміщення навколо. Стіни були вкриті глибокими тріщинами. Чорний постамент, на якому вони щойно лежали, виглядав обвугленим, ніби його століттями палив вогонь. А в дальньому кутку приміщення частина стіни взагалі була повністю зруйнована.

Але Вейтар не дав їй нічого толком роздивитися. Бо біля самого постаменту, де вони щойно були разом, лежав дивний кристал. Його світло пульсувало нестабільно — хаотично, рвано, ніби він ось-ось мав згаснути, ніби він ось-ось мав згаснути.

І цей кристал чомусь здався Ніні знайомим.

На мить вона згадала той інший — знайдений колись у Бастіоні. Саме тоді Вейтар уперше дізнався, що вона цнотлива, і забрав її до себе.

Перед очима одразу спалахнула їхня стара розмова. "Мені — твоя кров. Тобі — свобода".

Від цього спогаду всередині знову щось боляче стиснулося.

Вже виходячи з порталу, Ніна помітила, що кімната, у якій вони опинилися, зовсім їй незнайома. Вона ніколи раніше тут не була. І найдивніше — це місце зовсім не відчувалося володінням Вейтара. Тут була інша енергія, чужа.

— Мені треба йти, — спокійно промовив він. — Але ти тут будеш не одна. Вам має бути весело.

Ніна повільно підняла на нього погляд.

— Я повернуся, щойно зможу, — додав Вейтар. — І заберу тебе назад до замку.

— Ми не в Бастіоні?..

— Ні.

Більше він нічого не пояснив, лише відкрив портал і зник у ньому так швидко, ніби його вже чекала війна, а Ніна залишилася сама. Наодинці зі своїми думками.

Ніна так і залишилася стояти посеред незнайомої кімнати, загорнута у важкий плащ Вейтара. Темна тканина все ще зберігала його тепло й запах, ніби він досі був поруч.

Раптом за її спиною важко відчинилися двері.

На порозі стояла дивна служниця. Вона була схожа на маленьку людину: короткі ноги, товсті руки, велика голова й надто широкі очі, які уважно розглядали Ніну.

А потім істота низько вклонилася.

— Рада служити дружині темряви, — промовила вона хрипким голосом. — Що побажаєте, Ніноріель Вал’Солар — Полуночна?