У пастці чужого серця

"Не кожен, хто несе тебе крізь морок, хоче залишити сліди на твоїй шкірі. Іноді він просто захищає."

Ніна була на межі свідомості. Боліла нога, горіли долоні, а голова важко відгукувалася на кожен стукіт серця. Але Вейтар ніс її легко, мов тінь, що несе вечірнє сонце.

У його руках було щось дивне: не сила, не наполегливість — а в'язка рішучість, з якою хижак несе здобич, яку більше нікому не віддасть.

Підвал дихав холодом. Далекі сходи губилися в темряві, і здавалося, що шлях буде нескінченним, але Вейтар не витрачав часу. Він зупинився на секунду, стиснув її міцніше — і рухом руки розірвав повітря перед собою. Портал.

Ніна не встигла навіть вдихнути, як усе навколо змінилося. Один крок — і замість кам'яного мороку її огорнуло світло і розкіш. Перед ними розкинулося кругле приміщення, стіни якого світлилися м'яким баклажановим сяйвом. У самому центрі — величезний шар, що тримався у повітрі без жодної опори. Його поверхня виблискувала й дихала, наче серце живої істоти. Біля шару стояли четверо охоронців. Усі вони, помітивши Вейтара, одразу опустили голови в глибокому поклоні. Один із них, старший за обличчям, наблизився на кілька кроків:

— Пролита кров білої вже відома. Старійшини вирушили з Північного Крила. До ранку вони будуть у замку.

Вейтар навіть не зупинився. Лише важко вдихнув — так, що його груди розширилися під дорогою тканиною камзола.

— Вільно, — коротко кинув він.

— Повна тиша. Ніхто не заходить без мого дозволу.

Охоронці вклонилися ще нижче і відійшли назад, зливаючись із темрявою.

Він поніс Ніну далі, крізь інший коридор — уже не сирий і вологий, а оббитий килимами, з високими свічниками, які кидали на стіни танцюючі золоті плями. Ніна розгублено дивилася навколо. Її серце підступало до горла. Тут було красиво. Неймовірно красиво.

Усе — від різьблених дверей до арок — дихало розкішшю, якої вона не бачила ніде в замку. І водночас — небезпекою. Той самий хижий блиск, який був у самому Вейтарі, жив і в цих стінах.

Він ніс її мовчки, не зупиняючись. І чим далі вони йшли, тим сильніше Ніна відчувала — із цього місця не буде втечі.

Він забрав її, у своє крило, у свою тінь. І весь світ, який вона знала, залишився за спиною. Він ніс її далі — коридорами, що виблискували полірованим каменем і золотими візерунками. Ніна намагалася зібрати розгублені думки, але все зливалося в один потік: біль, запах його одягу, шепіт кроків.

Врешті Вейтар штовхнув величезні двері, і вони увійшли до кімнати.

Кімната була вишуканою, майже нереальною.

Величезні вікна — настільки високі, що, здавалося, вони діставали до самих зірок. Їх прикрашали важкі, розкішні штори, вишиті золотими нитками, що ледь вловлювали світло.

Посередині кімнати висіла велетенська люстра, ніби виткана зі світла і кришталю. Її крихітні вогники тремтіли, відбиваючись у холодному камені підлоги.

Повітря тут пахло чимось дивним: теплим, заспокійливим, трішки пряним і водночас свіжим, ніби аромат саду вночі. Запах так різко вдарив по відчуттях, що Ніна мимоволі проковтнула слину — її горло пересохло.

Це місце було красивим… і небезпечним.

Вейтар зупинився біля великого ліжка, оббитого м'якою тканиною темно-синього кольору, і повільно опустив її на покривало. Саме в цю мить в голові Ніни спалахнули його слова:

"Моя."

Паніка прорвалася, розриваючи втому. Вона сіпнулася, намагаючись встати, втекти, хоч якось відірватися від його рук. Серце вистукувало ритм втечі в грудях. Але сильні пальці легко, без зусиль утримали її. Він нахилився так, що вона чула кожен його подих. Його голос був низьким і різким, але без гніву:

— Заспокойся. Мені не потрібна у ліжку та, що тремтить і боїться.

Він паузував. Потім додав тихіше:

— Я беру лише тих, хто сам просить.

Його очі були холодними без жалю та ласки, лише правда.

Ніна завмерла. Її груди здригалися від переляку, але вона не відвела погляду. І, мабуть, саме це його задовольнило.

Він відступив, випроставшись.

— Зараз прийде служниця. Її звати Консуела. Вона допоможе тобі передягтися і прийняти ванну.

Його голос був відстороненим, мов наказ офіцера.

— А я принесу ліки, що знімуть біль, — додав він коротко.

І, не озираючись, вийшов за двері.

Коли двері зачинилися, кімната стала наче іншою. Темрява, яка досі ховала кожен її рух, кожен подих — розтанула. Зникла. Повітря очистилося, полегшало.

Ніна обережно дістала з-під сукні амулет. Він знову був теплим, м’яким на дотик, ніби живим. І сяяв — ніжно, лагідно, як маленький вогник серед великої ночі.

Її серце, ще кілька хвилин тому скуване страхом, тепер билося повільніше. Вона вдихнула глибоко, заплющила очі і вперше за довгий час відчула:

Вона в безпеці, принаймні зараз.

Консуела допомогла Ніні вибратися з теплої води, накинула на її плечі м’який рушник, який пахнув лавандою, і повела назад до покоїв.

На великому ліжку вже лежала нічна сукня. Вона була напрочуд тонкою, ледь прозорою, виткана із шовку кольору молочного місяця. Вишиті срібні нитки візерунками перепліталися на рукавах і по подолу — тендітно, мов павутиння на ранковій росі.

Ніна торкнулася тканини пальцями — вона була така легка, що здавалося: зараз вона випурхне з рук, мов жива.

Консуела швидко й вправно допомогла їй одягнути нічну сукню, акуратно заплела їй волосся у м’який вузол, лишивши кілька вільних пасм обрамляти обличчя.

— Вам потрібно відпочити, — шепнула вона, розправляючи покривало на ліжку. — Його Високість повернеться за кілька хвилин.

Ніна лягла на край ліжка, відчуваючи, як тепло шовкової тканини огортає її втомлене тіло. Її очі почали заплющуватися самі по собі. І саме в ту мить…

Двері знову відчинилися, Консуела низько вклонилася і вийшла, лишаючи їх наодинці. Вейтар увійшов до кімнати безшумно, він був усе той же: високий, темний, небезпечний. Але в його руках був невеликий срібний піднос, на якому стояла фляга і маленький кубок із темного скла. Його кроки були повільними. Рухи — точними.

Він підійшов до ліжка, поставив піднос на столик поруч. Його погляд ковзнув по ній — по її щоках, які палали після ванни, по нічній сукні, що ніжно обіймала її силует.

На мить його очі стали глибшими, теплішими. Але він швидко відвів погляд.

— Випий, — сказав він коротко, наливши у кубок густу рідину кольору стиглої вишні. — Це зніме біль.

Ніна піднялася, сперлася на подушку, і взяла кубок тремтячими пальцями. Він спостерігав, як вона ковтає — маленькими, обережними ковтками.

Напій був теплим і пряним, з легкою гіркотою. Але він дійсно знімав напругу з тіла, розганяв біль, як вітер розганяє нічний туман.

Коли вона допила, Вейтар забрав кубок і поставив його назад.

І лише тоді — вперше за весь вечір — він сів поруч. Не близько, і не торкаючись. Але досить, щоб вона відчула його тепло та присутність.

Він сидів мовчки, спершись ліктями на коліна, склавши руки перед собою. Наче варта.

Наче стіна між нею і всім злом, яке чекало за межами цієї кімнати.

І Ніна, незважаючи на все, що сталося, на страх і гнів, відчула, як повіки важчають.

Вона заплющила очі. І в останній миті перед тим, як сон забрав її, вона подумала:

"Можливо, в його темряві є щось… що може стати моїм світлом."

Вейтар сидів мовчки, його присутність була відчутною навіть тоді, коли він нічого не говорив.

Ніна ледь розплющила очі і побачила, як він дивиться на неї.

Не як на трофей. Не як на чужу.

А як на щось… таке крихке, що його навіть страшно зачепити.

Він помітив, що вона не спить. І, нахилившись трохи ближче, промовив низьким, спокійним голосом:

— Спи спокійно, біла.

— Тут тобі нічого не загрожує.

Його пальці не торкнулися шкіри — лише ковдри, та навіть цього було досить, аби в її грудях завмерло серце, поправляючи щоб їй було тепліше. Не її. Лише тканини. Але навіть цей жест був якимось… особистим. На мить у кімнаті запанувала тиша, така тиха, що було чутно, як потріскує гніт свічки на столі.

Вейтар підвівся його рухи були повільними, мов він боровся з самим собою, змушуючи себе відійти. Він кинув на неї останній довгий погляд. Той погляд був обпікаючим і оберігаючим водночас.

— Гарних снів, Ніно, — тихо сказав він.

І вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері майже беззвучно.

Залишивши по собі тільки аромат ночі, тепло чужого захисту... і щось більше, що не мало імені.