Тіні, що стежать

Служниця мовчки провела дівчат назад у північне крило. Коридори здавалися ще темнішими, ніж вранці. Свічки на стінах горіли тьмяно, їхні полум’я колихалися, ніби від невидимого вітру. Тиша огортала кожен крок, але здавалося, що щось інше рухалося слідом, нечутно й невидимо.

Ніна йшла трохи позаду Марго, і з кожним кроком її серце билося частіше. Дивне відчуття, схоже на легке поколювання, пробігло по шкірі. Вона помітила, як у повітрі почали з’являтися крихітні іскри — наче розсипані зорі, що безшумно пливли в темряві. Вони мерехтіли й зникали, лишаючи за собою тонкий сріблястий слід.

Це... неможливо. Ніна зупинилася, намагаючись роздивитися їх уважніше. Але щойно вона сконцентрувала погляд, іскри зникли, наче їх і не було. Марго, не помітивши нічого, йшла далі, поглинена власними думками.

Та раптом аромат змінився. Густий, задушливий запах — не солодкий, не квітковий. Він був важким, липким, немов попіл, змішаний з сирістю підземелля. Ніна відчула, як цей аромат огортає її, ніби невидимий шлейф. Дихати стало важче. Її груди стиснуло, а серце віддало глухим ударом.

Знову... Це знову воно. Вона спробувала вдихнути глибше, але замість повітря в легені вливався страх. Він був усюди. Щось невидиме, темне, сховалося у самій суті цього замку, ніби чекало моменту, щоб вибратися назовні. Ніна відчула, як воно ковзнуло вздовж її спини, обплітаючи її холодними пальцями. Шкіра вкрилася сиротливими мурахами, а в серці залунало глухе биття.

Дихай. Ти повинна дихати. Але як, якщо темрява вже просочилася в легені?

Але темрява не відступала. Вона наростала, немов хвиля, і поглинала її. Ніна спробувала зробити крок уперед, але ноги стали важкими, наче вросли в камінь. Її тіло знову огорнула та ж сама незрозуміла слабкість, як у залі напередодні. Голова запаморочилася. Вона відчувала, як кожен подих віддається пекучим болем.

Це панічна атака, чи щось інше, гірше? Ніна стиснула кулаки, намагаючись зосередитися. Вона пригадала, як колись, ще в дитинстві, бабуся тримала її за руки, вчила її плавати. Голос бабусі звучав у її свідомості:

"Довірся воді. Розслабся. Дихай повільно."

Ніна вхопилася за цей спогад. Її пальці мимоволі стиснули сукню, ніби це могло втримати її в реальності. Вона уявила теплі руки бабусі, які підтримували її в тихій воді. І ця думка стала якорем. Один глибокий вдих, другий, і темрява відступила. Не зникла зовсім — просто сховалася в кутках, очікуючи нової миті для атаки.

Іскри в повітрі зникли. Запах розсіявся. Ніна захиталася, але встояла на ногах.

— Ти чого там зупинилася? — насмішкувато кинула Марго, помітивши, що Ніна відстала. — Вирішила насолодитися видом цих кам’яних стін?

Ніна не відповіла, вона мовчки рушила далі, але тепер кожен її крок був обережним. Вона відчувала — щось було поруч. Щось спостерігало, і це було далеко не уявою. Вже у звичній кімнаті, запалені свічки кидали м’яке світло на стіни, але жодного відчуття затишку не було. Навпаки — щось у повітрі було неспокійним, мов перед грозою.

Марго впала на ліжко й простягла руки над головою:

— Ну, це було краще, ніж я очікувала. Хоча, пані Севріна могла б бути й трохи… м’якшою.

— Вона лише виконує свою роботу, — тихо відповіла Ніна, знімаючи тугі черевички. Її ноги боліли, а в голові пульсувало від концентрації.

— Знову захищаєш всіх і вся? — Марго закотила очі. — У тебе на лобі написано: Мене легко зламати.

Ніна нічого не відповіла. Але, підійшовши до вікна, вона зауважила щось дивне. У темряві двору, між арками старих колон, хтось пройшов — або… прослизнув?

Тінь?

Серце в грудях затріпотіло.

— Ти щось бачила? — кинула Марго, не підводячись.

— Ні… — прошепотіла Ніна. — Можливо, здалося.

Вона ще трохи постояла біля вікна, але фігура зникла, і ніч знову стала тишею.

Раптом двері відчинились. До кімнати увійшли дві інші служниці — цього разу не ті, що були зранку. Вони тримали срібні підноси з легкою вечерею: печеним м’ясом, коржиками й теплим трав’яним чаєм.

— Вечеря для світлих, — сказали одночасно, без посмішки.

Ніна сіла, розглядаючи їжу.

— Смачно пахне, — зауважила вона.

"— Ще б пак. Це замок, а не твоє сільпо, — знову не втрималася Марго."

— Сьогодні ввечері у внутрішньому залі буде перша аудієнція з одним із представників королівської родини, — сказала одна із служниць. — Вас проведе Матіас. Підготуйтеся.

— З ким саме? — різко запитала Марго.

"Служниця кинула на неї короткий, але значущий погляд:" — це підсилить напруження.

— Вирішить він. Але краще не запитуйте нічого зайвого.

Служниці вклонилися та пішли. Двері знову зачинилися — злегка, але з відлунням.

— Ну, це вже цікаво, — прошепотіла Марго. — Я знала, що ми сюди не просто так потрапили. Хтось із них хоче вибрати наречену. Побачиш. Я — ідеальний варіант. Тобі навіть не варто змагатися.

Ніна мовчала. Її знову тягнуло до вікна.

Ніч ставала ще густішою, важчою.

Тінь там і справді була. І дивилася прямо на неї.

Дівчатам щойно принесли розкішні шати — тонкий шовк, ніжне мереживо, складні візерунки, що нагадували королівські герби. Від одного погляду на них серце мимоволі стискалося від передчуття чогось величного й небезпечного одночасно. Тканини ледь шаруділи, коли служниці піднімали поли, аби розгладити складки або підшити довжину.

— Оце так! — видихнула Марго, торкаючись пальцями блискучої оздоби на комірі. Її очі сяяли від захвату, немов у дитини, що отримала жаданий подарунок. Здавалося, вона забула про всі колишні незручності: тепер вона із задоволенням занурилася в атмосферу розкоші.

— Дайте я приміряю, — попросила вона, відкидаючи осторонь свою звичну іронію, і дозволила служницям розшнурувати попередній одяг.

Ніна відчула, як напруга наростає з кожним дотиком голок, шпильок і холодних, майже неживих пальців, що підправляли вбрання на її тілі. Її сукня була темно-синьою, мов нічне небо, з важким шлейфом і витонченою окантовкою з позолочених ниток, що нагадували зоряне сяйво уздовж рукавів. Все це виглядало приголомшливо, проте вона не могла позбутися відчуття, ніби її перетворили на ляльку: оглядали, куди треба підшити й підняти, прибрати зайве, прикріпити прикраси.

Служниця злегка потягнула її за руку, пропонуючи пройти до високого дзеркала в іншому кутку кімнати, аби перевірити довжину сукні. Кожен крок віддавався в ногах ниючим болем після виснажливих тренувань у пані Севріни.

— Глянь сюди, — попросила служниця неголосно, наче боялася, що їх хтось підслуховує. — Вийшло ідеально, правда ж?

Ніна підвела очі до свого віддзеркалення й ледве впізнала себе: висока зачіска, яку закріпили масою шпильок і прикрашених гребінців, незвично видовжила шию. Вишуканий макіяж ледь пудрив щоки й підкреслював очі, роблячи її більш дорослою й загадковою. Але водночас вона почувалася чужою у власному тілі.

— Неймовірно, — прошепотіла вона зі спокійною ввічливістю, хоча в душі все стискалося.

Тим часом навколо Марго звивалося аж четверо служниць — наче віялом, вони докладали зусиль, аби її чорне волосся заграти складною хвилею і сплелося в акуратний високий вузол із пасмами, що кокетливо спадали на плечі. Марго реготала, час від часу піджартовуючи над дівчатами, наче вони були лише фоном для її сяйної персони й дозволяючи собі дрібні вольності — та вона була відверто у захваті, відчуваючи себе в центрі уваги.

Кожен мазок пензлика на повіках, кожна шпилька в зачісці, кожна нитка на сукні — усе це забрало кілька довгих годин. Зрештою, коли справа дійшла до останніх штрихів, Ніна відчула, що ледь тримається на ногах. Але ніхто не запитував, чи вона стомлена. Це не мало значення — головне, щоб вихід на аудієнцію був бездоганним.

— Так, тепер ви готові, — підсумувала одна зі служниць, поправляючи пасмо біля скроні Ніни. — Матіас проведе вас, коли настане час.

— Оце так життя! — озвалася Марго з лукавою посмішкою.

— У розкішних сукнях, з ідеальним макіяжем… Усе, як у казці.

Ніна глянула на свою подругу, котра сяяла від упевненості й нетерпіння, й раптом відчула укол заздрості й суму: Марго, здається, не бентежила ідея “ 'бути лялькою' в цьому світі — навпаки, їй подобалося купатися в увазі, вбрана як принцеса.

А Ніна… вона почувалася, ніби чужинка у власному тілі, маріонетка у грі, чиї правила їй досі були невідомі. "Одягли, нафарбували й сказали чекати," — згадала вона свої думки. Все, що відбувалося в цьому Бастіоні, лякало своєю невідомістю та відчуттям, що тобою розпоряджаються, мов іграшкою.