Гра почалася

Вогонь у каміні тріснув голосніше, ніби відповідаючи на сказане.

Ніна ще тримала очі заплющеними, але вже знала — далі буде гірше. Вона відчувала це не думкою, а тілом. Чимось глибшим, що прокидалося в ній разом із цим страхом.

Ніна почула важкі кроки, що повільно наближалися. Кожен віддавався в грудях глухим ударом, вона розплющила очі, коли Бартас зупинився просто перед нею. Його погляд змінився.

Він більше не дивився на неї як на здобич. Тепер він оцінював, як її можна використати.

— Встати.

Його голос звучав рівно й спокійно, і саме цей спокій лякав найбільше. Ніна навіть не встигла зреагувати, її тіло раптом піднялося саме, слухняно виконуючи чужу волю. Вона не приймала цього рішення, не наказувала м’язам рухатися, але вже за мить стояла на ногах.

Ніна здригнулася й спробувала зупинитися, змусити себе хоча б вимовити "ні". Нічого.

Тіло більше не слухалося, холод повільно пробіг уздовж хребта, коли до неї нарешті дійшов справжній сенс того, що відбувалося. Це було не просто підкорення. Вона більше не керувала собою, її пальці ледь помітно здригнулися, але навіть цей крихітний рух уже не належав їй повністю.

Бартас ледь усміхнувся — задоволено.

— Молодець, — тихо промовив він, ніби говорив із дитиною. — Швидко вчишся.

Ці слова різонули сильніше за удар.

Ніна хотіла плюнути йому в обличчя, кинути у відповідь хоча б одне образливе слово — будь-що, аби показати, що він її не зламав, але не змогла. Навіть це їй більше не належало.

— Тепер скажи мені… — він зробив крок ближче, і його погляд став гострішим.

— Чому ти така важлива для Вейтара.

Іди до біса… Думка була чіткою, жорсткою, але рот відкрився сам.

— Я... не знаю, — почула Ніна власний голос.

Він звучав дивно спокійно й покірно, настільки чужо, що вона ледве впізнала себе.

— Йому потрібна моя... цнотливість.

Ніна почула власні слова й відчула, як усе всередині стислося від огиди.

Ні...

Я не це хотіла сказати, вона навіть не збиралася відповідати

— Це я і без тебе зрозумів, — різко перебив Бартас. Його голос став жорсткішим. — Мене цікавить, чому.

Він нахилився ближче. Занадто близько.

— Говори.

Його очі потемніли.

— Я наказую.

Це слово відгукнулося десь глибоко всередині, змусивши Ніну здригнутися. Тіло мимоволі напружилося, готуючись зробити те, чого вона сама не хотіла.

І знову відповіло за неї

— Я… не знаю, навіщо.

Її голос звучав тихо й напрочуд правдиво, і саме це лякало найбільше.

Ніна раптом усвідомила страшну річ: вона не просто відповідала проти власної волі — вона не могла збрехати. Бартас різко випрямився, і вираз його обличчя миттєво змінився. У ньому спалахнув справжній, неконтрольований гнів.

— Неможливо, — прошипів він. — Ніхто не може не підкорятися ошийнику влади Орм-Гарта.

Ніна здригнулася ще сильніше.

Ошийник…

Тепер Ніна знала, що саме з нею відбувається і чому власне тіло більше їй не підкоряється.

— Можливо... — тихо промовив один із чоловіків позаду, — її треба запитати інакше.

Бартас повільно повернув голову. Гнів у його очах почав згасати, поступаючись чомусь значно небезпечнішому — холодному розрахунку.

— Я слухаю.

Він дивився на іншого чоловіка, але його рука залишалася піднятою — готовою в будь-який момент.

І Ніна раптом зрозуміла… це ще не допит, це тільки початок й гра справді почалася.

— Спитай у неї, — тихо промовив один із них, не зводячи з Ніни погляду, — чи Вейтар розповідав їй якісь таємниці.

Бартас не одразу відповів. Він лише повільно перевів погляд на співрозмовника, ніби зважував його слова.

— І що це нам дасть?

— Дещо дасть, — спокійно відказав той. — Ми дізнаємося, чи вона хоч щось знає.

Коротка пауза зависла в повітрі, після чого Бартас знову перевів погляд на Ніну. Цього разу він усміхнувся інакше — темно, майже підступно, наче людина, яка нарешті отримала те, чого давно прагнула, і тепер не збиралася цього втрачати.

Ніну пересмикнуло від огиди, вона відчувала її майже фізично — до Бартаса, до цих людей, до всього, що відбувалося навколо. І дивним чином саме ця огида зараз стала єдиним, що залишалося справді її.

Бо все інше контролював ошийник, її тіло, рухи і гавіть голос Ніна відчула, як до очей підступають сльози, захотіла хоча б на мить дозволити собі слабкість — але навіть заплакати не змогла. І раптом зрозуміла, що рада цьому.

Я не дам їм цього, ця думка прозвучала тихо, але вперто. Її ніхто не міг почути, змінити чи відібрати вона все ще належала їй.

Ніна лише на мить заплющила очі, щоб не бачити Бартаса, людей навколо й себе серед них, і вперше дозволила собі подумати про того, кого зараз найбільше хотіла побачити.

Вейтаре... де ти?..

Думка була слабкою й розгубленою і майже одразу розчинилася в порожнечі. Холод стискав дедалі сильніше.

Мені так холодно...

І саме в цю мить щось усередині відгукнулося — тонко, ледь помітно, але настільки виразно, що Ніна одразу це відчула. По тілу розлилося слабке тепло. Вона здригнулася, бо воно йшло не ззовні. Амулет на її шиї, той самий, який вона колись знайшла, ледь помітно нагрівся, ніби відчув її стан і спробував відповісти.

Не словами, а відчуттям, за мить тепло прийшло знову, цього разу сильніше. Ніна завмерла, прислухаючись до нього. Це не було голосом, але чомусь вона зрозуміла. Вона повільно вдихнула, і зробила те, чого раніше боялася. Занурилася глибше, так, як її колись вчили, — не думками. Суттю. Вона згадала кольори аури. Світло, яке може бути тихим — але не зникає.

Ніна уявила його поруч із собою, ніби Вейтар міг бути тут навіть зараз, попри відстань і чужий контроль. Цього разу її думка стала чіткішою й сильнішою.

— Вейтар... почуй мене.

Ніна залишилася стояти із заплющеними очима й чекала. Минула секунда, потім ще одна, але нічого не сталося. Навколо залишалася лише глуха порожня тиша, ніби її слова просто розчинилися в ній, так і не діставшись того, кому були призначені. На мить у грудях боляче стиснулося, та Ніна не відступила. Вона глибше вдихнула й покликала його знову. Цього разу вже без страху й обережності — так, ніби Вейтар стояв зовсім поруч і просто чомусь її не чув

— Вейтар!

І в ту ж мить щось відгукнулося, але не так, як вона чекала. Амулет на її шиї різко похолов — це був не просто холод, а сильний голод він був жорстокий й жадібний, наче звір, який не їв надто довго — і тепер рвав перше, що потрапило під лапи. Біль пройшов крізь неї різко, глибоко, він не торкався шкіри — він ішов зсередини, роздираючи, витягуючи, висмоктуючи.

Амулет ніби пив її силу, витягував енергію, якої в Ніні і без того майже не залишилося. Ошийник блокував магію, і саме тому біль здавався ще страшнішим. Ніна відчувала, як амулет тягне щось із неї, але не мала сили навіть відповісти на це. Вона здригнулася, та не відступила. Не розплющила очей і не перервала того дивного зв’язку, за який тепер трималася з останніх сил.

Ніна просто чекала, терплячи біль, холод і страх, що дедалі сильніше стискав її зсередини, але у відповідь була лише тиша — порожня й непроникна. Минуло ще кілька секунд, і Ніна відчула, що більше не витримає. Хотілося просто розплющити очі й повернутися до цього кошмару, де принаймні все навколо було реальним і зрозумілим.

Вона вже почула десь поруч голос Бартаса й майже здалася, коли раптом відчула щось під пальцями, ледь помітний дотик Ніна завмерла бо він був теплим і напрочуд живим, зовсім не схожим на холод амулета чи силу ошийника Ніна здригнулася, бо впізнала його миттєво. Мокрий ніс тихий подих. Елльхар.

— Ти… — її думка здригнулася, але не встигла оформитися. Бо в ту ж мить відчуття зникло, наче його ніколи не було.

Порожнеча повернулася різко. Жорстоко. І тоді сльоза таки зірвалася повільно і важко вона покотилася по її щоці — гаряча, майже пекуча, в грудях щось різко кольнуло від цього тепла, наче це була єдина жива річ у ній, і саме в цей момент… вона почула. Тихо та глибоко. Не в повітрі, а всередині.

— Я чую тебе.

Голос був тихим , глибшим, ніж зазвичай, і зовсім не таким, як вона пам’ятала. Він був не поручпоруч, не в кімнаті, а середині неї.

Ніна різко вдихнула, і біль від амулета одразу став сильнішим, ніби той відчув — зв’язок встановлено.

— Вейтар… — її думка здригнулася, але цього разу не розчинилася.

Вона трималася за нього.

— Де ти?..

Коротка пауза, наче він вирішував… відповідати чи ні.

— Йду.

Одне важке слово, воно прозвучало наче вирок, і у її грудях щось здригнулося. Полегшення, а можливо страх? Вона сама не зрозуміла.

— Вони… — вона намагалася втримати думку рівною, чіткою, але біль заважав. — вони контролюють мене…

Відповідь прийшла одразу, холодна.

— Я знаю.

І в цих словах не було ні подиву, ні питань. Лише факт.

— Не бійся.

Це прозвучало тихіше. Але сильніше за все, що він говорив раніше. Ніна здригнулася не від страху, а від того, як це прозвучало.

— Я не боюся… — подумки відповіла вона, і одразу відчула, як амулет різко стиснувся холодом.

Брехня, і Вейтар це відчув, бо її він розпізнавав майже завжди. У ту ж мить його голос змінився, став нижчим і темнішим.

— Не рухайся.

Запала коротка пауза, але Ніні вистачило й кількох секунд, щоб відчути в ній щось тривожне.

— Що б не сталося.

Ніна завмерла. У цих словах було щось неправильне. Вейтар не просто застерігав її — він говорив так, ніби вже знав, що зараз має статися.

І знав значно більше, ніж вона.

— Вейтар… — вона спробувала ще раз, але раптом — простір здригнувся. Слабо ледь помітно, але цього вистачило.

— Що ти робиш?.. — різко кинув Бартас.

Ніна не відкрила очей, але відчула його погляд на собі.

— Відкрий очі.

Наказ, тіло здригнулося, а її пальці напружилися вона намагалася втриматися ще мить, хоч трохи.

— Вейтар…

— Пізно.

Його голос став різкішим, темнішим. І цього разу вона відчула щось інше.

Не просто зв’язок, а силу, що наближалася.

— ВІДКРИЙ ОЧІ!

Наказ вдарив різко й жорстко, але Ніна вже не чула його повністю. Вона трималася за інше.

За Вейтара.

За цей тонкий, болючий зв’язок, який вона не могла — і не хотіла — відпустити навіть думкою.

На мені… ошийник Орм-Гатра…

Вона не була впевнена, чи сказала це, чи лише подумала. Світ почав розпливатися, а голос Вейтара різко змінився. Щось у ньому стало іншим — темнішим, небезпечнішим.

Він щось сказав гучно, різко, але вона вже майже не чула слів, лише відчуття його наближення.

І тоді — удар.

Рука вдарила її по обличчю так сильно, що світ на мить зник. Голова різко смикнулася вбік, перед очима спалахнуло біле світло, а тіло не втрималося.

Ніна впала на коліна, від удару повітря вибило з легень, щока пекла, а серце билося нерівно й надто голосно, віддаючись важкими ударами у скронях. І саме тоді крізь шум у голові вона почула рик.

Глибокий, лютий, такий знайомий, що Ніна впізнала його одразу це був Елльхар він був десь поруч, а слідом крізь гарчання прорізався інший звук — голос Вейтара.

— Відійти.

Холодний і владний, він звертався не до неї, а до Елльхара. Ніна спробувала підняти голову, хоча тіло майже не слухалося. Їй хотілося хоча б побачити пса, зрозуміти, звідки долинає голос Вейтара і наскільки він близько.

— Я ще далеко від неї.

Від цих слів усередині похололо, він не був поруч. Не стояв за дверима й не міг з’явитися просто зараз, але він уже йшов до неї. Ніна встигла вхопитися за цю думку, перш ніж прийшов новий удар — значно сильніший за попередній.

Світ перед очима хитнувся й остаточно розсипався. Цього разу втриматися вона вже не змогла. Темрява накрила її раніше, ніж тіло торкнулося підлоги.

Коли Ніна прийшла до тями, першим, що вона відчула, було тепло. Воно було дивним і чужим, неправильним у цьому місці. У повітрі стояв запах їжі — смаженої, густої, але зіпсованої. Щось пригоріло, і цей аромат уже давно мав би викликати огиду… та її шлунок відгукнувся інакше. Голодом, був різким, майже болючим.

Ніна повільно вдихнула, намагаючись зосередитися, але тіло не слухалося. У голові ще шуміло, перед очима миготіли темні плями, і світ складався надто повільно, ніби хтось навмисно не давав їй побачити все одразу.

Вона спробувала ворухнутися, і завмерла. Нічого. Жодного руху. Лише слабке напруження в м’язах, яке одразу згасло.

Ніна прищурила очі, змушуючи себе бачити.

І її очі ледь роздивилися: вгорі була стеля. Така ж темна, як і весь будинок. І тоді вона зрозуміла: вона лежить і міцно прив’язана. Руки, ноги, навіть подих здавався обмеженим, ніби саме повітря тут належало не їй.

Вона спробувала ще раз різкіше, але дарма. Мотузки тримали міцно.

А тіло… підкорялося не їй. Серце в грудях вдарило швидше, але зовні вона залишалася нерухомою. І саме в цей момент пролунав голос.

— О, Бартас… вона прокинулася.

Ніна не повернула голови, бо не змогла, але почула кроки.

— Дякую, Лансет, — спокійно відповів знайомий голос. — Я зараз буду.

У цей момент у її грудях щось стиснулося. І це було від очікування. Коли Бартас наблизився, простір ніби стиснувся. Його присутність відчувалася фізично — як тиск, як щось важке, що нависає над нею і не дає зробити навіть повного вдиху. Він зупинився поруч. І сказав тихо, спокійно.

— Дихай, рівно.

Наказ вдарив різко, глибше за будь-який удар. Ніна різко вдихнула, бо тіло підкорилося одразу. Занадто слухняно, і саме це було найстрашніше. Вона навіть не встигла злякатися — страх прийшов пізніше, коли зрозуміла… вона не може не підкорятися.

— Ось так, — задоволено промовив він. — Значно краще.

Його погляд ковзнув по ній повільно, уважно, ніби оцінюючи. Не як людину, як річ. У грудях у Ніни все стиснулося так сильно, що на мить здалося — серце просто зупинилося. Вона навіть дихати забула, але наказ тримав.

— Зараз я тебе розв’яжу, — продовжив він тим самим спокійним голосом, від якого ставало тільки гірше. — І ти зробиш усе, як треба.

Усередині Ніну накрила хвиля чистого, неконтрольованого страху. Він стискав груди, перехоплював горло, плутав думки й вимагав лише одного — тікати, але тіло не реагувало. Воно залишалося нерухомим і покірним чужій волі, поки всередині Ніна кричала від страху.

— Знаєш, — ніби між іншим додав Бартас, не відводячи погляду, — існує одна цікава легенда.

Він зробив крок ближче.

— Кажуть, що представники королівського роду не можуть мати спадкоємців від не цнотливих жінок.

Пауза була короткою, навмисною. Вона це вже і так знала. Бо радники Вейтара розповідали їй про це, і не так давно.

— Тож якщо Вейтар досі цього не зробив… значить, ти потрібна йому інакше.

Ці слова вдарили сильніше за будь-який удар. Ніна різко розплющила очі паніка піднялася так високо, що перестала бути страхом. Вона стала… порожнечею. Нереальністю.

— О… — тихо протягнув Бартас, і в його голосі з’явилося задоволення. — Ось це вже цікаво. Його усмішка стала ширшою.

— Твоя реакція безцінна.

Ніна хотіла щось сказати навіть закричати відштовхнути його хоча б словом, але не змогла, але наказу говорити не було, і це було гірше за кайдани.

— І ще одне, — продовжив він, нахиляючись трохи ближче. — Мені потрібна твоя кров.

Його голос став тихішим.

— Добровільно.

— Я, звісно, можу взяти її і без дозволу… але так буде значно цікавіше.

Усередині все вибухнуло від спротиву.

Я не дам тобі цього...

Думка була чіткою й напрочуд сильною. Єдиним, над чим ошийник досі не мав влади. Та назовні не змінилося нічого Ніна мовчала, бо не могла змусити себе вимовити навіть одне слово.

— Ммм… — задумливо протягнув він. — Я бачу, ти не з тих, хто легко ламається.

Його погляд знову ковзнув по ній.

— Це навіть краще.

Він випрямився.

— Давай так. Ми можемо домовитися.

Його голос став майже м’яким, і від цього ще більш небезпечним.

— Ти даєш мені те, що потрібно… і я повертаю тебе додому.

— До Львова.

Серце здригнулося занадто різко, боляче.

— Ти будеш жити спокійно, — продовжив він. — А я… іноді приходитиму.

Його губи ледь торкнулися усмішки.

— І братиму те, що мені потрібно.

Ніну пересмикнуло від огиди, усередині підіймалася ненависть, змішана з таким гострим безсиллям, що хотілося кричати.

— А поки що… — його голос знову став холодним. — Подумаєш.

І тоді — наказ жорсткий чіткий.

— Вставай.

Тіло відреагувало миттєво, слухняно виконуючи чужу волю попри весь спротив Ніни. Вона повільно піднялася на ноги й раптом зрозуміла те, чого раніше не помічала, йому було мало її покори. Бартас хотів, щоб вона сама перестала чинити опір.

— Вставай.

— Добре, — тихо промовив Бартас, розглядаючи її так, ніби оцінював річ. — Подивимось, наскільки тебе вистачить.

Його усмішка стала холодною.

— Роздягайся, і не просто так. Я чув, у вашому світі це вміють робити… красиво. Його голос став нижчим.

— Тож не розчаровуй.

Ніна не ворухнулася, навіть не здригнулася, і це було першим, що змінилося.

— Це наказ, — різкіше кинув він.

Але нічого, жодного руху Бартас завмер.

— Неможливо… — прошипів він тихо.

Його погляд ковзнув по ошийнику.

— Ти під владою.

Він зробив крок ближче.

— Я наказую. Зараз.

І знову — нічого.

Ніна стояла так само нерухомо.

Слухняна тілом… і повністю непідвладна в цьому.

І саме тоді Ніна зрозуміла, що весь цей час не давало їй остаточно зламатися.

Ритуал, який провів Вейтар.

Той самий, який він так просто назвав захистом.

Тепер Ніна починала розуміти: він не просто намагався її вберегти. Під час обряду Вейтар залишив у ній щось своє — частину сили, зв’язок чи щось значно глибше, чого вона поки не могла пояснити. Але воно було там.

І саме зараз не дозволяло Бартасу зламати її до кінця.

Бартас різко вдихнув, і Ніна побачила, як його обличчя змінилося. Цього разу він навіть не намагався приховати гнів.

— Я наказую! — його голос зірвався, став різкішим. — Негайно!

Тиша, і цього разу вона була ще гіршою, бо відповідь була тією ж. Ніякою. Його рука різко піднялася. Замах, але удар не відбувся, він зупинився сам повільно опустив руку. І усміхнувся, але вже інакше. Темніше.

— Можливо… так навіть цікавіше.

Він наблизився повільно, як хижак. Його рука різко схопила її за талію, притягуючи ближче, занадто близько.

Ніна відчула різкий запах. Він був тяжкий, гіркий, і від цього стало ще гірше. Вона намагалася відсунутися хоч трохи, але тіло не слухалося. Він схопив її за волосся, змушуючи підняти голову, відкриваючи шию.

— Подивимось… — прошепотів він біля самого вуха, — як довго ти витримаєш.

Він був так близько, але став ще ближче, його подих застиг на її шиї і вона відчула гидкий, жахливо нестерпний поцілунок, а язик пройшов вздовж щиї до самого вуха. І Ніна почула найстрашніше: я буду з тобою такий ніжний і лагідний, що ти будеш стогнати підімною і благати ще.

Ніна закричала всередині голосно, відчайдушно, але назовні… була тиша. Її тіло стояло, а голос мовчав. І саме це було найстрашнішим.

Коли він рвонув за тканину, все відбулося надто швидко. Сукня, та сама — легка, вишукана, створена для зустрічі з королем, — не витримала. Тонка тканина затріщала під його руками, розходячись різкими, безжальними розривами.

Звук був тихий, але в цій тиші — оглушливий. Ще мить — і вона мала впасти. Оголити її. Залишити беззахисною, але цього не сталося. У ту ж секунду щось відповіло різко та сильно, наче сама реальність відштовхнула його.

І Ніну, її тіло відірвало від нього так, ніби між ними раптом вибухнула невидима сила. Удар об стіну був жорстким, глухим. Повітря вибило з грудей миттєво, і на кілька секунд світ знову потемнів. Вона навіть не зрозуміла, як опинилася там — лише відчула біль, справжній та живий. Її спина прийняла удар повністю.

Тонка, розірвана тканина більше не захищала.

Шкіра обпеклася від дотику холодного каменю, і в ту ж мить виступила кров — темними, нерівними слідами, що повільно розтікалися по спині. Ніна судомно вдихнула, бо біль повертав її до реальності, але не це було головним. Щось спрацювало, і це була не вона не її сила, і навіть не ошийник. Інше те, що він залишив у ній не дозволило доторкнутися до неї.

Бартас не поспішав підходити він дивився на неї довго, уважно, ніби вивчав, наче перед ним була не людина… а рідкісний артефакт, який варто розібрати по частинах, щоб зрозуміти, як він працює.

— Цікаво… — тихо промовив він, і його погляд затримався на її обличчі.

— Ти боїшся.

Це не було питанням, і Ніна не відповіла — і не могла, але він і так усе бачив.

— І водночас… — він нахилив голову, — тримаєшся.

— Це мені подобається.

Він зробив ще один крок. — Знаєш, у чому твоя проблема?

Його голос став тихішим.

— Ти думаєш, що тебе врятують.

Ці слова вдарили прямо в серце.

Бартас усміхнувся.

Повільно.

— Думаєш, він уже йде.

— Думаєш, він встигне.

Він нахилився ще ближче, його голос торкнувся її майже шепотом.

— Але ти навіть не уявляєш… скільки часу я виграв.

Ніна відчула, як щось стислося всередині.

Ні…

— Більше сотні порталів, — спокійно продовжив він. — Ти ж чула.

Його пальці ледь торкнулися її підборіддя, змушуючи підняти голову.

— Він може бути найсильнішим магом Елраду.

— Але навіть він не всюдисущий.

Його погляд потемнів.

— А якщо не встигне…

Тиша стала густою.

— Що тоді залишиться від його… репутації?

Це вже був удар не по ній, по Вейтару, і Ніна це зрозуміла. Бартас відступив на пів кроку, і вперше за весь час у його голосі з’явилося щось живе. Азарт.

— Викрасти його…

Його губи повільно розтягнулися в усмішці.

— І залишитися безкарним.

Він похитав головою.

— Гарна історія вийде.

Ніна відчула, як у грудях щось різко здригнулося — не страх, щось інше.

— Особливо… — тихіше додав Бартас, — якщо її не стане до того, як він знайде її.

І в цю мить щось змінилося. Не різко, не очевидно — майже непомітно, але достатньо, щоб це відчути. Повітря в приміщенні стало важчим, густішим, ніби сам простір раптом перестав дихати. Ніна не одразу зрозуміла, що саме сталося, але її тіло відреагувало першим. Холод пройшов крізь неї глибоко — не ззовні, а зсередини. Інший холод. Той, що завжди приходив разом із ним.

Бартас завмер, лише на мить, але цього вистачило його погляд різко ковзнув убік — туди, де ще секунду тому нічого не було. Він не сказав ні слова, однак уперше за весь цей час у його очах з’явилося щось живе. Не гнів і не злість — напруження. Тонка тріщина в холодному розрахунку.

І тоді простір не вибухнув — він просто… зламався. Без звуку чи світла, наче реальність на мить перестала бути сталою. Темрява зібралася в одній точці, надто щільна, надто жива, і з неї він вийшов.

Повільно, наче поспіх уже не мав значення. Наче він і так запізнився… і водночас встиг. Ніна не бачила його повністю. Ще ні, але відчула одразу — той самий тиск, ту саму присутність, від якої стискається повітря і замовкає світ. Вейтар.

І водночас Ніна відчувала за цим щось більше, приховане значно глибше. Щось темне й небезпечне, природи якого вона поки не розуміла.

Перший із людей Бартаса навіть не встиг зреагувати. Темрява рвонула вперед швидко й тихо, і в наступну мить його просто не стало — без крику, без звуку, ніби його стерли з цього місця.

Другий спробував підняти руку, але даремно, його тіло вдарило об підлогу глухо й остаточно. Все сталося надто швидко і легко настільки, що це не виглядало боєм. Це було схоже на… очищення.

Бартас відступив ще на крок, уже не намагаючись це приховати. Його погляд змінився — став різким, напруженим, живим.

— Неможливо… — тихо прошепотів він.

І вперше за весь цей час у його голосі не було контролю.

— Ти… не міг встигнути.

Тиша опустилася важко й щільно, ніби придавлюючи все навколо, і тільки тепер він зрозумів те, що відчув ще в першу мить. Не розумом — якимось глибшим, майже первісним інстинктом.

Він знайшов її, і цього разу вже не відпустить.