Пролог

Темрява мала свій голос. Вона шепотіла, лоскотала повітря, проникала в легені.

Ніна стояла посеред великої зали, її серце билося швидше, ніж дозволяв здоровий глузд. Перед нею – високі темні постаті. За спиною – лише зачинені двері, крізь які вона потрапила сюди, ще думаючи, що це реаліті-шоу.

Але це була пастка.

– Передай його величності, що шукати їх доволі важко, – пролунало десь збоку.

Той, хто сидів на троні, підняв голову. Очі – бездонні, темні, пронизливі. Його присутність тиснула, змушувала хотіти зникнути.

– Поклоніться, – різко наказав чоловік поряд.

Ніна не поворухнулася.

Кожна клітина її тіла кричала: не підкоряйся. Ти сильна.

Темний принц нахилив голову, розглядаючи її, немов дивлячись крізь оболонку прямо в душу.

– Цікаво, – його голос звучав низько, хижо. – Не боїшся?

Страх, здавалося, з’їв її зсередини, але вона змусила себе підняти підборіддя.

– Що це за місце? – її голос тремтів, але вона запитала.

Чоловік на троні усміхнувся. Ледь помітно. Лише куточком вуст.

– Нічний Бастіон, дівчинко, – сказав він легко, майже байдуже. – Твій новий дім.

Саме в цю мить щось холодне замкнулося на її зап’ясті з металевим клацанням.

Ланцюг.

Ніна різко вдихнула, відчуваючи, як крижані металеві кільця здавлюють руку.

Темний принц підвівся, наближаючись до неї.

– Ти належиш нам.

І світ, у якому вона жила раніше, розчинився, мов нічний туман.