Спочатку:
На сторінку книги
Я набираю в груди повітря і стукаю в кабінет директора. Ніч видалася жахливою. Я почуваюся відповідно, але не можна втрачати обличчя. Тим паче, що я прийшла з дуже важливою новиною.
Знову згадую сумнозвісних послів короля Араса. Сподіваюся, що мене не спіткає схожа на них доля. Поки чекаю відповіді з-за дверей, то продовжую розмірковувати, наскільки розумно роблю. Мене переконує факт того, що в лісі, як і раніше, лежить труп дракона, убитий демонами, і що раніше директор про це дізнається, то краще для нього ж і для всієї академії. Не знаю, коли повернеться Ескар. Раптом, під вечір? Не можна стільки чекати. Рішучість міцніє. Я стукаю знову.
— Увійдіть, — нарешті каже Радрер.
Відчиняю двері. Кабінет похмурий і суворий точно, як його господар. У центрі стоїть масивний дубовий стіл із різьбленими ніжками, прикрашеними гравіюванням змієподібних драконів. Над ним висить чорна бронзова люстра з важкими підвісками. Стіни, обшиті темним деревом, немов поглинають світло, залишаючи лише тьмяні відблиски масляних ламп.
У цій обстановці Радрер нагадує якогось готичного короля драконів, нехай і скромного. На чоловікові якраз довгий чорний шкіряний плащ із високим гострокутним коміром. Мушу визнати, виглядає переконливо. Але я швидко себе обсмикую: не до музею прийшла, щоб роздивлятися і милуватися!
— Фрея Валькір? — вичікувально запитує директор. Він стукає пальцями по столу — і цей жест видає в ньому нетерпіння і натяк на роздратування. Вочевидь, йому хочеться швидше позбутися мене.
Я стримано посміхаюся, як і зазвичай у подібних випадках. Підходжу ближче, і навіть не думаю відступати.
— Директоре Радрер. Я маю повідомити вам дещо дуже важливе.
Тепер усмішка зникає з обличчя, і я переходжу в абсолютну серйозність. Не чекаю запрошення, сідаю на маленький (порівняно з кріслом директора) стілець. Не втрачаю зорового контакту з вершником.
— Тільки швидше. У мене ось-ось розпочнуться збори, — зневажливо кидає чоловік.
Так недооцінювати мене — його величезна помилка. Адже мої новини здатні перевернути цю академію з ніг на голову. Друге за останній час убивство дракона, і точні свідчення проти вбивць.
— Учора ввечері я була в лісі і бачила там зеленого дракона. У небі з'явилася група бойових демонів. Вони вбили його за допомогою арбалетів, цього разу. Його тіло досі там лежить, так само, як лежала Варзо, — я одразу перейшла до суті. — І так, стріли несли в собі ту саму магію, що й того разу...
Було складно втримати тремтіння в голосі. Я розуміла, що доношу дуже важливу інформацію, з іншого боку, ще й крупно себе підставляю. Я порушила безліч заборон цієї академії. Мої слова — зізнання в цих порушеннях.
Однак, я майже впевнена, що директор не такий наївний. Напевно, йому відомо про вчорашню вечірку. Я не з чуток знаю, що багато викладачів тільки вдають, що сліпі. На ділі, їм часом відомо більше, ніж нам. Невже можна не помітити, як половина студентів втекла в ліс із гуртожитку? Невже можна не знати про покинутий корабель, який стає притулком для веселощів?
Директор хмуриться.
— Тобто ти хочеш сказати, що вчора, після початку комендантської години, залишила територію академії і опинилася в лісі?
— Я хочу сказати, що нам негайно варто вирушити до місця вбивства дракона. Тільки я зараз зможу привести вас туди, бо пам'ятаю дорогу, — я не втрачаю самовладання, незважаючи на випад Радрера.
Чоловік фиркає. У його погляді горить чорний вогонь, від якого мені не по собі. Але навіть крізь злість він знає, що в моїх словах є логіка.
— Добре, феє. Веди мене туди.
