Спочатку:
На сторінку книги
Я прокидаюся раніше, ніж очікувала. Сон, який мав подарувати мені сили, не прийшов — лише тривожні видіння, уривки образів, у яких я падаю, втрачаю контроль, чую насмішки й відчуваю жар драконячого полум’я на шкірі.
Відьомське прокляття.
Я різко сідаю на ліжку, серце калатає. Шкіра вкрита липким потом. Сьогодні день, якого я чекала і боялася весь місяць. Сьогодні — мій перший матч у Скайтеррі. І я не можу собі дозволити програти.
Я витягаю ноги з-під ковдри, ставлю босі ступні на холодну підлогу. У повітрі пахне сирістю й віддаленим запахом драконів. Серце ще гупає, але я намагаюся дихати рівно.
— Я не помру сьогодні, — шепочу. — Хіба що від сорому…
Я почуваюся самозванкою. Інші вершники тренувалися роками, а я… усього місяць. Один клятий місяць. Хіба він чогось вартий? Але я не можу так думати. Якщо я не вірю в себе, то як мені змусити повірити в мене Безіменного?
Я пам’ятаю, як перед важливими іспитами завжди була готова, зібрана. Я зазубрювала ночами, а в відповідальний день напивалася кави й вирушала на поєдинок знань. І завжди, майже завжди, перемагала.
Але зараз усе інакше… Сьогодні мені не потрібно вмочати перо в чорнило й писати складний тест. Сьогодні мені потрібно втриматися на спині найбільшого дракона, поки всі навколо будуть намагатися мене збити.
Я важко зітхаю.
У цей момент двері кімнати зі скрипом відчиняються, і я здригаюся.
— Ти ще не вмерла від страху? — голос Моргани звучить весело, але в ньому вчувається турбота.
Точно, Моргана. І як я одразу не помітила, що її немає в сусідньому ліжку? Я прокинулася рано, але вона, здається, встала ще раніше за мене!
Моргана вривається до кімнати з усією своєю енергійністю. В одній руці в неї шматок пирога, в іншій — фляга з чимось, що підозріло пахне медом і травами.
— Їж, пий, будь донькою Лів. Ти готова?
Я закочую очі й тягнуся за пирогом.
— Якби ж…
Моргана сідає на край мого ліжка, закидає ногу на ногу й оцінююче дивиться на мене. Вона вже виглядає приголомшливо: волосся зібране у складну косу, на грудях замість академічної форми — чудовий чорний корсет.
— Ти стільки сил у це вклала, Фреє. І Безіменний теж. Ви впораєтеся.
Вона каже це з такою впевненістю, ніби навіть не припускає, що я можу облажатися.
— Вершники займаються цим із дитинства, Моргс. У них був час стати найкращими.
— А в тебе був місяць, щоб стати неможливою. Ти наполовину фея, наполовину вершниця, ти приручила найнепокірнішого дракона Академії, і ти тренувалася так, що я вже подумала, що тебе підмінили вночі демони. Якщо хтось і може перемогти сьогодні — це ти.
Я мовчки відкушую пиріг. Він солодкий і соковитий, але в роті все одно сухо.
— Болотні демони, Моргс, ти мене зараз договориш до сліз.
Моргс дзвінко сміється.
— Плакати будеш, коли станеш чемпіонкою. А може, відразу капітаном команди в наступному турі? Замість Ескара.
Тепер моя черга тихо засміятися.
— Не дай Лів! Я не хочу.
— Ти зараз так кажеш. Поки матч не почався. Подивимося, що ти скажеш по його завершенню…
У її очах я бачу підтримку. Це допомагає.
Я не повинна дозволити собі програти.
Атмосфера в павільйоні учасників тисне на мене.
Скрізь вершники. Дракони. Гул голосів, передчуття. Запах свіжої шкіряної амуніції. Усі готуються до бою, розминаються, говорять із драконами, перевіряють спорядження.
Я глибше вдихаю, змушуючи себе не піддаватися паніці.
Ти готувалася до цього весь місяць.
Ти навіть пролітала крізь імітацію вогняного кільця, створену Ескаром.
Для тебе немає нічого неможливого, — переконую себе.
І тут бачу його.
Ескар.
Він стоїть у тіні біля входу, схрестивши руки на грудях. Виглядає, як завжди — неприступний, впевнений, небезпечний.
І демонічно гарний.
Справжній капітан команди.
Ескар помічає мене, і кутики його губ смикаються в натяку на похмуру усмішку.
— Прокинулася, нарешті? Ласкаво просимо на твій перший справжній турнір Скайтерри.
Я мружуся.
— Капітан команди особисто вітає мене? Яка честь, — кажу з легким сарказмом.
Ескар робить кілька кроків до мене, виявляючись ближче, ніж мені хотілося б.
Серце починає гупати в скронях.
— Не тіш себе ілюзіями, Валькір, — його голос звучить низько, і я відчуваю, як у мене напружуються плечі, а по тілу пробігає електричний розряд. — Мені потрібно було впевнитися, що ти не втекла вночі. І я тут не заради тебе, а заради всієї нашої команди.
— Як мило з твого боку.
— Скоріше, як професійно, — виправляє він.
Ескар повільно оглядає мене з голови до п’ят.
Я в спеціальній шкіряній амуніції світло-каштанового відтінку: гнучкій, але такій, що захищає від ударів. Матеріал щільно облягає тіло, ідеально підганяючись по фігурі. Легка, але міцна броня — на випадок падіння.
На Ескарі така ж.
Але його форма виглядає зовсім по-іншому.
Ідеально підкреслює силу його м’язів, міцність плечей, впевненість у рухах.
Здається, що навіть через цю амуніцію де-не-де видніється рельєф тіла.
— Ти готова? — питає капітан.
Я хочу сказати «так». Але в цей момент його рука піднімається, і пальці — гарячі, впевнені — легко торкаються мого обличчя трохи нижче вилиці. Серце остаточно збивається з ритму.
Я завмираю.
Це не грубий жест, не насмішка. Це… щось інше.
— Ти не маєш права сьогодні програти, — його голос стає тихішим, але від цього звучить ще напруженіше. — Не маєш. Ні переді мною, ні перед собою. Зрозуміла?
О, Лів…
Мені потрібно відсторонитися. Потрібно сказати щось колке. Потрібно повернути контроль.
Але Ескар прибирає руку першим.
— Не підведи мене, Валькір.
І йде, навіть не озираючись.
А я лишаюся стояти, не в змозі нормально дихати. Він знає, що робить зі мною. І це бісить мене ще більше.
— Тобі варто припинити свердлити його поглядом, а то прожжеш діру в його гарній голові.
Моргана підходить до мене, ліниво сьорбаючи щось із фляги.
— Я не дивлюся на нього.
— Звичайно, не дивишся, — усміхається вона. — Просто вбиваєш поглядом.
— Я вб’ю його тільки в тому разі, якщо ми сьогодні не виграємо.
Моргана фиркає.
— Знаєш, що він сказав мені кілька днів тому?
Я хмурюся.
— Що?
— Що якщо ти не викладешся сьогодні на сто відсотків, він змусить тебе тренуватися з ним ще місяць.
Я сіпаюся.
— Гаразд. Я викладуся на двісті.
Моргс знову сміється, а я глибше вдихаю, оглядаючи арену. Гра починається за кілька хвилин. Все, що я робила весь місяць, було заради цього.
Я не підведу.
Ми з Моргс прощаємося, і я прямую до своєї команди. Готова, переповнена рішучістю. Натхненна словами Ескара й Моргс.
Але тоді я бачу ЇЇ.
І кров стигне в жилах.
— Ви що, знущаєтесь? — це мав бути лише думковий коментар, але він виривається вголос. На щастя, дуже тихо.
Переді мною стоїть Азарія. Вона вдягнена в форму нашої команди.
Відьомські кошмари!
Я кліпаю, намагаючись осмислити побачене. Це жарт? Чому вона тут? Востаннє, коли я бачила склад команди, її не було!
— О, ось і ти, — схрещуючи руки на грудях, говорить Азарія, її золотаві в цьому світлі очі виблискують невдоволенням. — Найбільш непотрібна ланка команди.
— Що ти тут забула? — випльовую я.
— Це ти що тут забула, феє?
Мої кулаки стискаються.
— Ви вже знайомі? — їдко питає Родр, наш третій атакувальний. Він стоїть поряд, його дракон нервово переступає з лапи на лапу. — Її поставили замість Ендрю. Хлопець зліг перед самим матчем, захворів, тож довелося терміново брати запасного гравця.
— І цим запасним стала вона? — я дивлюся на Азарію, не в змозі приховати у погляді неприязнь.
— Я теж у захваті, — криво всміхається вона, відкидаючи волосся назад. — Від того, що в складі моєї команди раптом з’явилася… — вона робить театральну паузу, а потім презирливо випльовує слово: — фея.
У цей момент її дракон, Дроза, видає низький рик у мій бік. Я відчуваю цей звук шкірою — напружений, насторожений. Дихання звіра пахне сіркою, ніби самка от-от спалить мене. Дрозі явно передається настрій своєї вершниці.
Але Безіменному це не подобається.
І тут стається те, чого я ніяк не очікувала: мій дракон ричить у відповідь, і його рик звучить набагато глибше, набагато небезпечніше.
Дроза відразу ж ховає голову в плечі.
Безіменний заступився за мене!
Азарія хмуриться.
— Тримай свого пса на повідку, — кидає вона.
— Подивимося, хто сьогодні буде гавкати останнім, — усміхаюся я у відповідь.
Тепер її погрози “скормити мене Дрозі” точно безглузді. У мене з’явився захисник.
Але це не має значення. Я все одно злюся, що Азарія сьогодні з нами в матчі.
Мені й без неї достатньо складно!
Я закріплюю на Безіменному спеціальне сідло для Скайтерри, відчуваючи, як напруга стискає м’язи. Дракон бурчить, невдоволено поводячи крилами.
— Зхаар’сір, Безіменний. Ось так, так. Кха́рол, — шепочу я дракону, погладжуючи його по шиї.
Раніше Ескар змушував мене літати без сідла, щоб я краще відчувала баланс і була готова до непередбачених ситуацій.
Але, на щастя, у офіційному матчі ніхто не очікує, що я ризикуватиму життям настільки.
До слова, я згадую, що й сам Ескар постійно літає без сідла.
Він у цьому просто профі.
Я зупиняю себе: досить мріяти про нього.
Час готуватися до гри.
