Спочатку:
На сторінку книги
Олівцеві лінії тремтять під ранковим вітром, і мені здається, ніби обличчя на малюнку ось-ось заговорить. На оголошенні її ім’я написано великими літерами — Моргана Верлен, зникла безвісти студентка Академії Бронзових Драконів.
Я міцно стискаю зуби, не дозволяючи сльозам навіть наблизитись до очей. Плакати не можна. Не зараз. Не тут, на подвір’ї, де кожен може побачити. І так уже кидають косі погляди, тихо перешіптуються, підозрюють чи співчувають — яка різниця. Для них це просто трагедія, черговий інцидент, яких тут вистачає, щоб обговорити за сніданком.
Для мене це Моргана.
Та сама дівчина, з якою я познайомилася всього кілька місяців тому, але вже не уявляю свого життя без неї. З якою ми до світанку обговорювали сукні й хлопців, якій я довірила свої таємниці. Майже всі. Вона досі не знає про банкрутство моєї родини, і я не встигла розповісти їй всю правду про фей і демонів. Точніше... Вона зникла раніше, ніж я дізналась набагато більше. Дізналась те, що могло б її застерегти. Що напівкровки — ласий шматок для демонів. Що в мене з’явився майбутній наречений, і, можливо, він — союзник демонів, які викрадають вершників. Як же все складно!
Я стискаю пальцями тканину плаща, відчуваючи крізь неї твердий, теплий силует Каменя Миру. Він ніби обпікає мене крізь підкладку, шепоче, що я вкрала його не дарма. Це мій шанс. Шанс знайти й повернути Моргс назад — живу, усміхнену, енергійну і кльову, якою вона була й має бути.
Увесь останній тиждень я чекала. Терпляче слухала директора Радрера і його звіти про те, як «ведеться розслідування», як «усе під контролем» і як «ми робимо все можливе». Я стояла, кивала, мовчала, стримуючи крик, що рвався назовні, знаючи, що Моргана зникла так само, як Саргара Зіра. Назавжди. У них сотні студентів, Академія не може ризикувати заради однієї викраденої дівчини. Тим паче, коли довкола вже починає горіти справжня війна.
А я можу. Я готова.
Цього разу не буде більше жодної хвилини очікування. Жодного дня порожніх розмов і обіцянок. Якщо демони забрали її — я піду за нею. Якщо феї замішані в цій брудній змові — я викрию їх, навіть якщо доведеться пожертвувати всім, що в мене лишилося.
Камінь важко відтягує кишеню, ніби відчуває мою рішучість, і я роблю глибокий вдих. Холодне повітря ріже легені, приводячи думки до ладу.
Я пообіцяла собі, що ніколи не буду слабкою. Я казала Моргс, що вона — моя найкраща подруга, і що я буду поруч, коли знадобиться. Зараз їй потрібно, щоб я була сильною, рішучою й небезпечною.
І так і буде.
Я різко відчиняю двері до старої бібліотеки, змушуючи всіх, хто сидить і стоїть навколо столу, одночасно повернутись до мене. Цього разу я не вторгаюся без запрошення, і мене не намагаються вивести силоміць. Цього разу я тут — жаданий гість.
Тіні від свічок танцюють по стінах, створюючи враження, ніби нас тут набагато більше, ніж насправді. Ескар, звісно, стоїть на чолі столу — руки схрещені на грудях, брова незадоволено піднята через те, що він знає, що я задумала. Вілланія поруч, її темне волосся, як воронове перо, переливається при світлі свічок. Навпроти — Бренн, що незадоволено та нервово барабанить пальцями по столу, і Артур з його вічною усмішкою, яка на тлі лускатої щоки виглядає особливо хижо. Рід ховається в тіні, майже зливаючись із нею.
— Фреє, — напружено каже Ескар, заздалегідь відчуваючи, що я збираюся сказати. — Сподіваюсь, ти не збираєшся знову...
— Збираюсь, — перебиваю я спокійно, впевнено крокуючи до столу й кладучи долоню на гладку дерев’яну поверхню. — Я вже все вирішила. У нас є Камінь, і це — найкращий шанс знайти Морґану.
Ескар тяжко зітхає, хитаючи головою, але я бачу, що сьогодні його протести — лише формальність. Я вже перемогла.
— Ти справді хочеш використати себе як приманку? — уточнює він, свердлячи мене поглядом. — Ти розумієш, що це означає?
— Прекрасно розумію, — відповідаю я рівно. — Демони мають викрасти мене. Тільки тоді ми знайдемо їхнє лігво і, відповідно, Моргану. Якщо пощастить — Саргару Зіру й інших… Ти зв’яжеш себе магією з Каменем Миру і зможеш знати, де я знаходжусь у будь-яку мить. Ми отримаємо перевагу. Нарешті почнемо діяти, а не чекати.
— Це безумство, — все ще вперто повторює Ескар, хоча в його голосі вже не так багато різкості, як раніше.
— Це план, — спокійно поправляю я його, без тіні сумніву. — І він спрацює.
Ескар мовчить, явно борючись із бажанням продовжити суперечку. Його плечі напружені, обличчя насуплене, але я бачу — він уже майже здався.
— Фрея має рацію, — втручається Вілланія, привертаючи увагу всіх присутніх. — Ми вже втратили надто багато часу. Є одне місце в лісі, де мої магічні пастки фіксують присутність демонів найчастіше. Думаю, саме там і варто буде прогулятись Фреї. І, скоріше за все, не одну ніч.
Ескар важко дивиться на Вілланію, але вона лише знизує плечима, анітрохи не бентежачись:
— Що? Ми ж тут не для того, щоб сперечатись до безкінечності. Якщо хочемо розсекретити їхнє лігво і повернути викрадених, пора діяти рішуче.
— Твій батько цього не схвалить, — відповідає їй Ескар.
— Мій батько про це не дізнається, — відповідає дівчина. Вона готова зберігати таємницю від Радрера заради нашого плану.
— Отже, я буду прогулюватися вночі, — повторюю я, ігноруючи важкий погляд Ескара. — І не траплятись на очі варті.
— Якщо Радрер дізнається, тобі перепаде по повній, — хмикає Артур. У його голосі чується схвалення. Йому явно до душі такий розвиток подій.
— Як уже сказала Вілланія, Радрер не має про це дізнатись, — кажу я жорстко.
Хоч він і на боці цих «партизанів», директор вважатиме наш план надто ризикованим. Так, Вілланія, Ескар та інші вже ризикують власними життями, роблячи все це. Але відправити студентку по обміну до лігва ворога? Це інший рівень ризику. Я не хочу вважати себе пупом землі, але розумію, що моє становище в академії — особливе. Тепер я тісно пов’язана як з феями, так і з вершниками. Якщо зі мною щось трапиться — це може стати іскрою до початку повномасштабної війни.
— Доведеться навчити тебе, як обдурити охорону, — сухо каже Ескар, — і як виглядати не так, наче ти спеціально шукаєш демона.
Доречний коментар.
— Для початку перестань так гордо стояти, — бурчить Бренн. — Тобі, як приманці, треба бути меншою, тендітнішою, слабшою.
— Я не слабка, — одразу огризаюся.
— А ти й не маєш бути. Просто маєш виглядати такою, — пояснює вже Артур. — Вони клюють на запах вразливості. На думку, що жертва сама заблукала. І бажано — з секретом, який хочеться витягти.
Я стискаю щелепу, бо знаю, що вони мають рацію.
— Добре, — кажу. — Я буду вразливою. Ідеально вразливою. Зовсім одна, на нічному повітрі, з головою, повною таємниць і серцем, яке хтось неодмінно захоче розірвати.
— Тобто як завжди, — всміхається Бренн. Задирака.
Я закочую очі.
— Як скажеш, гостроротику.
Він скалиться.
— Отже, вирішено, — Вілланія ледь посміхається, киваючи зі схваленням. Її голос тихий, але впевнений. — Фрея стає приманкою. Ескар пов’язує себе з Каменем, я розставляю більше енергетичних пасток, щоб відстежувати їхні переміщення хоча б у межах нашої території, решта слідкує і чекає сигналу.
Ескар робить глибокий вдих, заплющує очі, а тоді повільно киває:
— Гаразд. Але якщо щось піде не так...
— Усе піде, як треба, — перебиваю я, твердо дивлячись йому в очі.
І я справді в це вірю. Я не збираюся програвати.
