Спочатку:
На сторінку книги
Минув цілий тиждень. Тиждень, просякнутий тривогою, безсонними ночами та відчаєм. Тиждень, за який не змінилося нічого. Моргану так і не знайшли. Її холодне, до стерильності охайне ліжко досі порожнє. Розвідка, яку Радрер відправив по гарячих слідах, повернулася ні з чим. Демони ретельно замели за собою все, ніби й не було викрадення, ніби моя найкраща подруга просто зникла без сліду.
Я стою в гігантській актовій залі з темно-сірого каменю, з високими стелями та важкими оксамитовими шторами кольору засохлої крові. Тут, на широкому помості, виступає Радрер. Його голос — глибокий і суворий — розноситься залом, але я майже не сприймаю слів. Усередині все кипить — від люті й страху, від надії й відчаю…
— Академія Бронзових Драконів разом із союзниками продовжує робити все можливе, щоб знайти зниклих студентів — Саргару Зіру та Моргану Вельмор, — каже директор, і кожне слово звучить, мов удар. — Поки що, на жаль, зарано говорити про успіхи розслідувань, але ми не зупиняємося й обов’язково досягнемо результату.
Я стискаю кулаки так сильно, що нігті впиваються в долоні, залишаючи болісні сліди. «Зарано говорити про успіхи»? Та їх немає і не буде! Минув цілий тиждень, а вони не знайшли жодної зачіпки. З самого початку Радрер обіцяє результат. Але результат — лише порожня балаканина.
Я згадую усмішку Морґани, її вічно сяючі очі, повні азарту й сміливості, її енергійний, невгамовний характер. Тепер кімната, де ми жили вдвох, пуста й безживна, ніби хтось вирвав із неї частину мене самої. Ніби Моргана забрала з собою всі барви, залишивши лиш сіру, болісну порожнечу.
Я задихаюся від безсилля. Ні, я просто не можу стояти й чекати дива! Я мушу щось зробити, мушу діяти негайно, поки ще не пізно, поки надія остаточно не згасла. Моргана не чекала б допомоги — вона сама б кинулася в самісіньке пекло. Вона дуже смілива. Варто лише згадати, як вона перебирала драконів, які кілька разів намагалися її вбити! І тепер моя черга. Заради неї й заради себе самої.
І байдуже, що скаже директор, що скаже Ескар чи Вілланія. Цього разу я сама візьму справу у свої руки.
Після зборів я майже бігом перетинаю залу, намагаючись знайти серед сотень стривожених облич хоча б одне знайоме. Ескар стоїть біля самих дверей, його очі прикриті, обличчя — кам’яна маска, ніби він заморозив власні емоції. Я підходжу до нього, торкаюся плеча й шепочу:
— Нам треба поговорити. Наодинці.
В Ескара важкий і втомлений погляд, від чого стає майже тривожно, але все ж він мовчки киває, і я відводжу вершника в кут коридору, подалі від чужих вух.
— Що знову, Фреє? — дратівливо питає він, але я не даю йому договорити.
— У мене є план, — кажу, ледь стримуючи хвилювання. — Демонам потрібні напівкровки? Прекрасно! Я і є напівкровка. Отже, у нас уже готова приманка.
Ескар хмуриться, його обличчя поступово спотворюється від недовіри.
— Ти жартуєш, так? — каже він тихо, ніби боїться, що нас почують, навіть якщо він заговорить мовою жестів.
— Я ще ніколи не була настільки серйозною, — відповідаю, дивлячись просто в його розлючені очі. — Нехай демони схоплять мене. Ми все влаштуємо так, що в них просто не залишиться вибору. А потім ти й інші вистежите їх і врятуєте нас із Морганою.
— Ти збожеволіла, феєчко, — різко перебиває Ескар, стискаючи мої плечі й майже струшуючи. — Ти хоч розумієш, наскільки це ризиковано? Ти пропонуєш себе як живу наживку!
— Так, я знаю, — кажу вперто, не відводячи погляду. — І готова ризикувати. Якщо нічого не робити, скоро всі забудуть про Моргс так само, як забувають про Саргару. Я не збираюся цього допустити. Краще помру, ніж спокійно чекатиму, поки її ім’я зникне з пам’яті академії.
Ескар у люті відштовхує мої плечі, ніби вони обпікають йому руки. Його голос тремтить від злості, але десь у глибині очей блимає відчай, який він намагається приховати.
— Ти божевільна, — каже він знову, трохи тихіше. — Навіть якщо ми погодимося — як ми потім тебе знайдемо? Демони вміють заметати сліди, ти ж сама це прекрасно знаєш.
— У Золотій академії фей є музей, — кажу я, трохи знижуючи голос, хоча поблизу вже точно нікого. — Там зберігається один магічний артефакт, камінь. Камінь миру, здатний передавати місцезнаходження однієї істоти іншій. Якщо я зможу його дістати, це повністю вирішить нашу проблему. Тобі не треба буде мене бачити, щоб знати, де я.
Ескар довго дивиться на мене, мовчить, очевидно бореться із собою, намагається підібрати слова, але я бачу — він уже майже здався.
— Ти збираєшся вкрасти магічний артефакт з академії фей? — питає вершник, і в його голосі чути здивування, змішане з роздратуванням. — Геть розгубила рештки глузду?
— Я це зроблю, — киваю твердо. — Сьогодні ж вирушу до своєї академії під приводом зустрічі з Флаймаром і його дорогоцінним племінничком Легіоном. Вони чекають мене, щоб обговорити одне... важливе питання, — ні за що не розповім Ескару про пропозицію шлюба. — Викраду камінь і одразу повернуся. Це вирішить усе, — продовжую.
Ескар гучно видихає й опускає погляд до підлоги. Потім знову підводить очі, і я бачу в них неспокій, про який він ніколи не скаже прямо.
— Ти маєш бути дуже обережною, якщо вже наважилась красти у своїх, — тихо каже Фалгорт, — Навряд чи вони зрадіють зникненню музейної реліквії.
— Розумію, — відповідаю я, відступаючи від нього на крок. — Але я не попадусь. Обіцяю.
Повертаюся й іду геть, розмірковуючи про камінь світу. Найімовірніше, назва коріниться в його сутності й дії: камінь можна відчути й знайти в будь-якій точці світу, якщо ти хоч раз із ним зв’яжешся. Такі речі дуже допомагали у воєнні часи. В армії фей було кілька каменів світу, якими користувалися розвідники, і це давало їм неймовірну перевагу.
Уявіть: розвідник, захований у тіні ворожого табору, стискає в долоні холодний, гладкий камінь. Через нього проходить тонка нитка зв’язку. Він шепоче: координати, плани, чисельність ворогів — і десь далеко, за горами та лісами, інший фей стискає такий самий камінь і чує його голос так чітко, ніби той стоїть поруч. Камені не лише передавали мову, але й дозволяли миттєво визначити місцезнаходження співрозмовника.
Це була не просто магія — це був інструмент, що перетворював розрізнені загони на єдине ціле. Армія фей діяла злагоджено: влаштовувала засідки, передбачала ворожі кроки, відступала або атакувала в потрібний момент. Жоден гонець не міг зрівнятися з таким зв’язком.
І під час одиночної війни з демонами, і під час війни з альянсом демонів і відьом... У нас завжди була ця перевага.
Але все змінилося. Зараз залишився лише один такий камінь. Камені світу — рідкість, майже забута реліквія. Поодинці він уже не здатен передавати голос, як раніше, але досі показує, де перебуває його власник. І я маю намір скористатися цим.
Замислившись про це, я не помічаю, як попереду з’являється фігура. Зупиняюся пізніше, ніж слід було, й врізаюся в чиїсь тверді груди. Піднімаю погляд і бачу Руї, який хитро усміхається й спостерігає за мною з виразом легкого зацікавлення.
— Треба ж, які цікаві розмови ви ведете з капітаном за зачиненими дверима, — промовляє він своїм звичним лінивим тоном, а кутик його губ піднімається в ледь помітній усмішці.
Я відсторонююся від нього, роздратовано поправляю одяг і кидаю невдоволений погляд.
— Підслуховував? Хоча, яка різниця... Це не твоя справа, Руї, катись-но ти лісом зі своїми коментарями.
Він м’яко сміється, явно не сприймаючи мої слова всерйоз. Його очі блищать від чогось темного й глузливого, а голос звучить, як оксамит, повний отруйної солодкавості.
— Ти впевнена, що тобі до снаги така небезпечна пригода, маленька феєчко? Демони — це тобі не іграшки. До того ж ти маєш пам’ятати ту печеру... — до останньої фрази весела глузливість повністю зникає з голосу вершника. Він стає серйозним, і в його очах я навіть бачу натяк на тривогу.
Я знаю, що Руї мені не ворог. Знаю, що він завжди лише намагався допомогти. Він уже одного разу врятував мене. Тренував. Але попри все це… я не піду в нього на повідку.
— Твої поради мені не потрібні, — різко обриваю я. — Моє рішення прийняте й не підлягає обговоренню.
Обходжу вершника й іду геть, відчуваючи, як його погляд обпікає мою спину. Так, це безумство, але для мене все вже вирішено. Назад дороги немає, і я не зупинюся, поки не знайду Моргану. Хай демони готуються. Цього разу їм дістанеться не безпомічна жертва, а я — Фрея Валькір. Та, що здатна підкорити самого Безіменного. Та, що готова йти до кінця.
