Спочатку:
На сторінку книги
Я п’ю воду з дерев’яного глечика, які демони майже люб’язно роздали бранцям, аби ми могли втамувати спрагу. Час плине нестерпно повільно. Секунди, години, дні розтягуються до безкінечності, і я відчуваю, як напруга перетворює мене на туго натягнуту струну. Скільки я вже тут? Вікон немає. Немає сонця й місяця. Немає годинника. Кожен шерех змушує здригатися, кожен віддалений звук здається сигналом до порятунку, та надія щоразу розбивається. Радрера й моїх хлопців зі спротиву все ще нема.
Де ж вони? Ескар, Вілланія, Артур… Чому так довго? Чому досі не увірвалися й не вирвали двері разом із клятими ґратами?
Я починаю серйозно хвилюватись. А що, як Камінь Миру не спрацював? Що, як товариші не можуть пробитися? А якщо їх уже схопили чи вбили? А я тут, безпорадна, в пастці, мов безмозка миша, що сама прийшла в зміїну нору.
Мене накриває нова хвиля відчаю й злості на саму себе. План із самого початку був дурний, безрозсудний. І навіщо я тільки взяла із собою кляту каблучку Легіона?! Я ж сама віддала ворогові все, чого йому бракувало для ритуалу! Тепер цей чортів артефакт у нього на пальці. Тепер усі мої помилки можуть коштувати десятків життів — включно з моїм і життями найдорожчих мені людей!
Чомусь у цьому розпачі я згадую обличчя матері. Якщо мене сьогодні не стане, що буде далі? Їй передадуть, що "ваша донька зникла безвісти"? І як вона впорається без мене? Борги батька придавлять її плечі. Флаймар точно вже їй не допоможе. І в якому світі вона житиме? У світі, де демони з феями розпочали нову війну?
Ах, прокляття… Мені боляче про все це думати. Думки — як голки, що протикають плоть наскрізь. Стібок за стібком — вони позбавляють мене віри й надії.
Я згадую войовничо налаштованого Ескара. Згадую чарівну усмішку Руї. Побачу я їх знову? А Моргс... Я прийшла витягти її з лап демонів, але тепер здається, що зробила лише гірше. Тепер ми обидві — бранки в безвиході.
Від тяжких думок мене відволікає сліпучо-яскраве, фіолетове світло смолоскипів. Воно ріже очі, й від нього не сховатися. Коли я нарешті розплющую повіки, і світло стає менш жорстким, то бачу високу постать Флаймара — напруженого й похмурого, наче він сам перебуває під тиском.
— Пора, Фреє, — каже він жорстко, холодно, без натяку на звичну м’якість.
— Я нікуди з тобою не піду! — шиплю я у відповідь, притискаючись спиною до стіни клітки.
— Боюсь, у тебе немає вибору, дитино моя, — спокійно вимовляє він, і я розумію, що його терпіння вичерпалося. — Падаюча зоря вже світить нам. Пора загадати бажання, — додає з ноткою отруйного жарту.
Падаюча зоря? Люцифер? ВЖЕ?
Двоє демонів відкривають мою клітку, і ще до того, як я встигаю зреагувати, мої руки хапають жорсткі, гарячі долоні й грубо витягують назовні. Я намагаюся вирватися, опираюся з усіх сил, але мене тягнуть вузькими вологими коридорами, змушуючи спотикатися й ледь не падати. Особлива енергія магічної клітки залишилась позаду, і я використовую цей шанс, щоб обпалити конвой світлом і вирватися з їхніх лап, але... Магії немає. Замість неї — лише слабкий пульс у грудях, нездатний ні на що. Якого лісового демона?! Це… через ту воду, яку нам давали?
— Відпустіть мене, ви, кляті мракобіси! — гарчу я, але демони не слухають.
— Леді не личить так висловлюватися, — майже повчально бурчить Флаймар, ніби він усе ще мій директор. — Не хвилюйся, Фреє. Все майже готове. Скоро ти побачиш правду на власні очі.
Мене виводять у простору кам’яну залу, освітлену червоним світлом смолоскипів. І я завмираю від жаху. Тут, прикуті ланцюгами до підлоги й стін, уже стоять інші напівкровки, і їх не менше десяти. Моє серце розривається, коли я бачу серед них Моргану, Саргару Зіру й того хлопчика, якого забрав із собою Легіон. Очі Моргс розширюються, коли вона бачить мене, але цього разу вона вже не кричить. Лише шепоче губами: «Фреє…». Вона налякана. Ми всі налякані. Ми не знаємо, що на нас чекає, але очевидно одне: це і є підготовка до ритуалу, в якому беруть участь усі напівкровки.
— Моргс! — я хочу кинутись до неї, але мене тримають. Відводять у кут і миттєво приковують ланцюгами за руки й ноги. Метал холодний і важкий, намертво фіксує мене — ще один фрагмент цього проклятого кола.
— Знаєш, Фреє, я справді не хотів, щоб усе вийшло саме так, — хрипло-прокуреним голосом шепоче Флаймар. — Я думав, ти зробиш це добровільно. Що ти будеш однією з нас. Але, схоже, ти обрала не той бік...
Не довго думаючи, я плюю йому в обличчя. Влучаю точно. Флаймар роздратовано дивиться на мене, витирає лице рукавом.
— Шкода. Дуже шкода.
Флаймар стає перед високим кристалічним обеліском, що височіє в центрі. До нього виходить Легіон. Крім них, у залі є й інші демони-стражі.
Обличчя фейського генерала, освітлене багряним полум’ям смолоскипів, виглядає зловісно і жорстоко. Він повільно підіймає руку з проклятою каблучкою, і я відчуваю, як усе всередині холоне.
— Починаємо! — виголошує Флаймар гучно й урочисто. — Зустрінемо нашого короля гідно!
Світло спалахує раптово, не даючи й секунди фори. Сліпучо яскраве, воно виривається з каблучки на пальці Легіона — отруйно-зелений спалах, мов кислотне сонце в похмурій печері. Промінь б’є в кристалічний обеліск у центрі зали, і в ту ж мить по підлозі пробігає тріскуча мережа рун — іскри мчать по ній, як голодні звірі, розриваючи пітьму. А потім… потім наші кайдани спалахують.
І я кричу, хоча не відчуваю, як відкриваю рота.
Мене наче б’є блискавкою, але не ззовні — зсередини, від кісток до шкіри. Кров закипає у жилах, ніби ось-ось перетвориться на пару. Тіло вигинається у зворотний бік, і я відчуваю, як під шкірою вирує магія — моя, особиста, вплавлена в саму плоть. Вона виривається з мене, стогне болем, як жива істота, якій розривають грудну клітку. Той самий енергетичний пульс, що тлів у центрі грудей — спалахує електричним судом. Я захлинаюся в собі, але не помираю. Чому не помираю?
Збоку лунає зойк Моргани — рваний, з хрипом, якого я ніколи від неї не чула. Десь далі — сичання Сарґари, не так від болю, як від люті. Той незнайомий хлопчик плаче. Я не одна в цьому пеклі. Усі ми, напівкровки, зараз відчуваємо одне й те саме. Цей вогонь — не просто біль. Це екстракція. Викачування. Нас використовують як джерела сили. Як шестерні, що крутять механізм.
І чим довше це триває — тим менше залишається від нас. Ми всі вигораємо. Кожна секунда вириває по клаптику чогось невидимого, але важливого. Життя? Магія? Саме «я»? Що саме — незрозуміло. Мені надто боляче, щоб докопатись до суті. Я тільки знаю: те, що було всередині, що робило мене мною, — зникає. Розчиняється в кайданах і чаклунстві, якого ми не обирали.
Коліна тремтять, спина горить, легені не слухаються. І все, чого я хочу в цей момент — упасти. Просто впасти й зникнути. Перестати відчувати.
— Досить! — нестямно кричу я, але голос слабшає разом із силами. Він настільки хрипкий і сиплий, що ледь схожий на мій власний.
— Уже майже! Майже вийшло! — тріумфально вигукує Легіон.
Гул, важкий і низький, заповнює весь зал, і повітря вибухає від внутрішнього тиску. Перед нами повільно й неохоче відкривається гігантський портал, чорніючи й розширюючись, немов розірвана рана в просторі.
ЩОСЬ ЙДЕ.
