Спочатку:
На сторінку книги
Кам’яні брили за спиною і чорна паща залу — все лишається позаду, коли ми прориваємось до розлому.
— ВСІ НАЗОВНІ! — гарчить директор Радрер, і його голос звучить навіть гучніше, ніж гуркіт стін.
Я не пам’ятаю, в який момент він схопив мене. Лише відчуваю: гаряча хватка, сталеві пальці на зап’ясті. Ескар. Знову цей клятий Ескар.
Я вмію йти сама. Мені не потрібен провідник, не потрібен рятівник, не потрібен цей вершник, у якого на обличчі завжди написано, що він кращий за всіх. Але, болотне прокляття, я не вириваюсь. А Ескар не питає і навіть не дивиться в мій бік. Просто тягне, ніби я — не людина, а елемент плану, частина його маршруту, його особистої карти виживання.
І це бісить.
І це… заспокоює.
Я поспішаю за ним, ведена ним, зціпивши зуби. Бо, може, вперше за весь цей клятий час — мені не потрібно тягнути себе самій. Я втомилась бути сильною, коли всередині все тріщить. Втомилась вдавати, що справляюсь. І, чорт, можливо, це слабкість — дозволити комусь узяти мене за руку. Але зараз… я не відпускаю.
Справа б’ється Азарія. Вона прикриває фланг, і її кинджали розтинають повітря так, ніби сам простір зобов’язан їй коритися. Демони рвуться за нами, але Вілланія змахує руками — і повітря розколюється. Магія закручується в смерч, вистрілює вперед і відкидає демонів назад, як зірване листя. Земля тремтить, у вухах — гул. Я ніколи не бачила такої сили від неї. Ніколи не думала, що її вистачить на всіх.
Нарешті в очі б’є світло. Світло вулиці.
Мої ноги відриваються від останнього краю зруйнованої фортеці, і ми валимось назовні, падаючи в м’яку траву.
Повітря б’є в обличчя. Не тухле, просочене магією та попелом, а справжнє. Гаряче, з димом, але живе. Я вдихаю — глибоко, жадібно, наче цим вдихом можна виштовхати весь жах ізсередини. Наче все вже позаду.
Але світ не дає мені цієї ілюзії.
Пил, попіл, крик драконів. Пожежі охопили башти й арки, ніби самі небеса видихнули полум’я. Над нами — ревуче небо. Крила здіймаються, кігті шкрябають камінь. Усюди крилаті створіння: демони, але й дракони. Вони тут. Нарешті вони тут.
І раптом — чужий голос. Різкий. Переляканий.
— Саргара!
Він врізається у вуха, як крик ворона в тиші. Я здригаюсь, озираюсь, і розумію: не все позаду. І, можливо, найстрашніше тільки починається.
Тіло дівчини падає. Не в бою, а так, ніби загасили свічку. Саргара, яку я подумки прозвала Кігтем за її різкість, силу і зухвалість. Вона просто… падає. Бренн підскакує першим. Без жартів. Без глузувань. Лише тривога й паніка в очах. Він підхоплює її на руки так, ніби вона важить менше за меч.
— Я несу! Прикрийте! — горлає він, уже прямуючи до синього дракона із золотими візерунками на лусці. Саргара в нього на руках. Бліда, непритомна, з безвольно звисаючими руками. Він підтримує її за голову, щоб та не закинулась. Я не знаю, чи дихає Саргара. Кігтик. Вона стільки всього пережила… Її викрали першою. І, мабуть, вона — одна з найсильніших серед нас. Сподіваюся, з нею все буде гаразд. Сподіваюся, Бренн… впорається.
А я… я йду. Я шукаю. Сканую поглядом.
І знаходжу.
Він сидить у сідлі, ніби завжди був там — неквапно, з ледачою грацією, ніби не помічає ні вогню, ні шуму, ні того, що цілий світ руйнується позаду. Руї.
А під ним — зелений дракон.
Смарагдова луска мерехтить, ніби зі мозаїки живого нефриту. Грива струмує, як трава на вітрі. Очі — кольору весняної роси. Він справжній. Не проєкція. Не ілюзія. Справжній.
І він зелений, відьма забирай.
Звідки Руї взяв його? Як? У Академії немає зелених драконів. Я знаю це напевно після випадку з ілюзією Вілланії. Зелені дракони — найрідкісніші серед інших. Такий пігмент шкіри не завжди передається навіть прямим нащадкам.
Але цей — тут. Із Руї. І сам Руї — в сідлі, спокійно, впевнено, ніби так і має бути. Ніби все це не викликає питань. Але в мене викликає.
Руї ніколи не створює зв’язків. Він не вершник у класичному розумінні. Він не обирає одного дракона. Він просто… бере. Тимчасово. Підкорює. Використовує. Але цей дракон… не виглядає випадковим. Він надто величний. Надто зібраний. І надто добре пасує Руї. Наче вони — одне ціле. І це лякає. Бо так не має бути...
Руї сидить у сідлі впевнено й спокійно. Так, ніби чекав. Ніби знав, що все закінчиться саме тут, саме так. Ані подряпини, ані пилу, ані сажі, ані краплі втоми. Він, наче, з іншої картини. З іншого світу. І раптом…
…спалах. Миттєвий, холодний, як крижана голка в грудях:
Сон.
Той самий сон, який я намагалася забути. Я серед вогню й крові, у небі палають крила, і у вирі битви — зелений дракон. Руї на ньому. Його тіло падає. Крик, що зривається з моїх губ, розриває небо…
Я кліпаю — і кошмар зникає, як дим. Але осад лишається.
І коли Руї повертає до мене голову — все ще з тією своєю ледачою, насмішкуватою усмішкою, ніби ми на вечірці, а не на згарищі, я відчуваю, як моє серце робить сальто.
— Його привезли, поки тебе не було, — кидає він, мов пояснення. Каже про дракона. Звісно, про дракона... Я чіпляюсь за це пояснення, але ні.
Насправді, пояснення немає. Жодного. Ні тому, що він робить на спині смарагдового дива. Ні тому, що я бачила в тому сні.
Ні тому, чому мені так страшно, і серце рветься з грудей…
