Спочатку:
На сторінку книги
Колеса воза скриплять, підстрибуючи на нерівній дорозі. Я сиджу, вчепившись у дерев’яну спинку сидіння, і дивлюся у мутне віконце.
Зізнатися, після польотів на драконах подорож на старому академічному возі взагалі не вражає. Зараз би ловити обличчям шалений вітер, направляти Безіменного, ширяти зі швидкістю, якій позаздрили б будь-які феї... Не можу повірити, що ці думки належать мені. Раніше я навіть наблизитися до драконів боялася. А тепер вони для мене — як коти в Рівердорі. А Рівердор славиться як місто котів.
За віконцем воза мелькають сірі вологі поля і рідкі покручені дерева, що гнуться під поривами вітру. Півтори години тряски від Академії до цього занедбаного містечка — і ось, нарешті, вдалині з’являються перші ознаки життя: низькі кам’яні будівлі з похилими дахами, складені з грубого каменю. Вони тиснуться одна до одної, наче намагаються захиститися від пронизливого холоду. Вузькі вулички петляють між ними, викладені бруківкою, місцями порослою мохом. Дим із труб стелиться низько. Тут немає й краплі витонченості столиці — лише похмура простота, ніби час застиг у вічній осені.
Віз зупиняється біля таверни — приземкуватої будівлі з облупленою вивіскою, на якій ледве можна розібрати назву: "Сіра Кобила". Непримітна назва для непримітного місця.
Я зістрибую вниз, поправляю рівний білий плащ. Вдихаю аромат тканини — чи не тягне від мене драконами? Цей запах уже майже рідний, але я не хочу, щоб мене з ним асоціювали, тому спеціально прийняла ванну з пелюстками лаванди. На щастя, навколо мене витає саме квітковий аромат.
Я озираюся. Біля входу стоїть кілька місцевих — бородатий чоловік у потертій куртці й жінка з кошиком, з якого стирчать пучки трав. Вони кидають на мене короткі, насторожені погляди, але одразу ж відвертаються. Для них я підозріла чужинка, яку краще ігнорувати. Моя золота брошка, ідеально укладене волосся та чоботи з найкращої шкіри говорять самі за себе. Донька аристократів. Багато селян воліють просто уникати таких, а от грабіжники кладуть на нас око. Але зараз це не має значення... Я маю виглядати гідно для зустрічі з директором Академії Золотих фей.
Усередині таверни тепло, але смердить кислим элем і пересмаженим м’ясом. Почорнілі від кіптяви балки нависають низько, а в кутку потріскує вогонь у каміні, кидаючи тремтливі тіні на стіни.
Директор Флаймар уже тут. Він сидить за кутовим столом, згорбившись над дерев’яним кухлем, і виглядає так, ніби не спав кілька ночей. Його волосся трохи розкуйовджене, а пальці нервово постукують по столу. Коли я підходжу, він різко підіймає голову, і в його очах миготить щось дивне — суміш полегшення й тривоги. Я не безпідставно відчуваю, що з ним щось не так...
— Фрея, нарешті, — голос директора м’який, але в ньому відчувається напруга, яку він намагається приховати. — Сідай, сідай. Як тобі дорога? Пробач, що я не приїхав за тобою особисто... Але я доручив це питання Радреру. Знаю, що в околицях зараз небезпечно, але...
Мені аж кортить сказати "Не виправдовуйтеся", але це прозвучало б надто різко. Тож я лише стримано посміхаюся.
— Не хвилюйтеся, директоре, все гаразд. Дорога минула без пригод. Та й не можу сказати, що вона аж надто довга...
Я опускаюся на стілець навпроти, розгладжуючи плащ, щоб не пом’яти його. Знімати верхній одяг не поспішаю — не хочу затримуватися тут довше, ніж потрібно.
— Ви хотіли мене бачити?
Він киває, але замість відповіді спершу озирається, ніби перевіряє, чи ніхто нас не підслуховує. У таверні тихо — кілька відвідувачів і хазяїн, який протирає кухлі за стійкою, — але Флаймар все одно нахиляється ближче.
— Розкажи мені про Академію Драконів, Фреє. Що там зараз відбувається?
Те, як поводиться директор, дуже видає, що це зовсім не буденне питання… Він наполегливий і напружений. Це клято підозріло, особливо якщо згадати нашу попередню розмову. Флаймар, безперечно, щось винюхує, але я досі не можу до кінця зрозуміти, що саме. Я випрямляюся, добираючи слова.
— Там… усе так само неспокійно. Усіх тривожать демони.
Я вирішую не говорити про печеру зі стародавніми рунами, яку знайшла. Поки що про неї знаємо лише я, Руї та Моргс.
— Нещодавно на лекції я дізналася про зірку Люцифера. Вона скоро спалахне на небі й дасть демонам силу. Я майже впевнена, що саме вони стоять за всім, що коїться в академії. І що вони готують щось жахливе... — продовжую.
Флаймар морщиться і махає рукою, ніби відганяючи надокучливу муху.
— Зірка Люцифера? Це стара байка, Фреє. Я чув її ще в юності. Не відволікайся на дрібниці. Що ще? Щось конкретне?
Його зневага збиває мене з пантелику. Директор не може не розуміти загрози Люцифера, але явно хоче почути щось інше. Я стискаю губи, намагаючись не видати роздратування.
Що ж ти хочеш дізнатися, Флаймаре? Хто я для тебе в Академії Бронзових Драконів? Шпигунка, яка сама про це не здогадується? До чого ти мене підводиш?
У голові крутиться безліч питань, але вголос я їх не озвучую.
— Конкретне? Драконів убивають, директоре. Зачарованими стрілами з демонською магією. Студенти зникають. — Я кажу те ж саме, що й минулого разу.
Звісно, зараз я знаю більше... Про напад на міфічного зеленого дракона, про свої втрачені корені, про таємний нічний клуб Ескара... Але я ні за що не поділюся цим із Флаймаром.
Він киває, але його погляд метається. Пальці знову починають нервово барабанити по столу.
— А що Радрер? Як він справляється? Чи є у нього якийсь план боротьби з цим? Він щось оголошував?
Питання сиплються одне за одним, і я ледь встигаю відповідати. Директор випитує деталі — про керівництво, про заняття, зібрання, настрої в академії. Щоразу, коли я намагаюся змінити тему, він м’яко, але наполегливо повертає мене назад. Я відчуваю, як у грудях наростає роздратування.
Флаймар не повинен дізнатися зайвого. Лише те, що я дозволю йому знати.
На щастя, у переговорах я професіонал. Я кидаю йому дрібні, соковиті кістки, не підпускаючи до головної страви. Лавірую між правдою та недомовками, намагаючись звучати переконливо.
І зрештою, мені це вдається.
— Взагалі-то, комендантську годину так і не скасували. Керівництво нічого не розголошує щодо боротьби з демонами, а мені, тим більше, не поспішають багато розповідати, адже я студентка за обміном.
Флаймар хмуриться й важко зітхає, але тут же змушує себе натягнуто всміхнутися.
— Звісно, звісно. Ти маєш рацію. Просто, ти повинна розуміти… я хвилююся. За тебе, за академію. Часи неспокійні.
Директор незадоволений: я не дала йому потрібних зачіпок. Це видно з його погляду. Флаймар робить паузу, відпиває з кухля, і я помічаю, як тремтить його рука. Що з ним не так? Він завжди був трохи дивакуватим, але зараз виглядає так, ніби ось-ось зірветься. І раптом Флаймар змінює тему:
— До речі, Фреє, я тут дізнався дещо про твою сім’ю…
Я завмираю. Серце пропускає удар.
Чомусь мені вже не подобаються його слова. Може, тому що моя сім'я — це синонім хаосу й трагедії?
— Про мою сім’ю?
— Так, — він відкидається на спинку стільця, намагаючись здаватися розслабленим. — Їхні справи йдуть гірше, ніж ти думаєш. Набагато гірше…
— У якому сенсі, директоре? — мій голос звучить різко, і я сама це чую. Прокляття. Я ходжу по тонкому лезу. Тема сім’ї завжди вибивала мене з рівноваги…
Флаймар зітхає, ніби йому неприємно про це говорити, але в його тоні вловлюється щось театральне:
— Твоя мати… її викрили в крадіжці. Пусте, звісно, правопорушення, але скандал розгорівся б гучний. Я втрутився, зам’яв справу. Тепер вона на волі, але… сама розумієш, становище непросте. З огляду на ваш відомий рід, до якого прикута увага…
Я відчуваю, як кров відливає від обличчя. Мати? Крадіжка? Це неможливо. Вона б не опустилася до такого. Або… опустилася? Думки плутаються, а Флаймар продовжує, не даючи мені отямитися:
— Як би це м’якше висловити… Ваша сім’я тепер мої боржники. Я допоміг, як міг, але це далося нелегко. Ти ж розумієш?
Він дивиться на мене зі співчуттям, але в цьому погляді я бачу наполегливий пошук вигоди. Він тисне, хоч і прикидається, що ні. Я стискаю пальцями коліно, намагаючись взяти себе в руки.
— Що ви хочете сказати, директоре?
Він нахиляється ближче, кладе свою долоню на мою, і його голос стає м’яким, улесливим, майже вкрадливим:
— Я хочу допомогти, Фреє. Справді. І в мене є думка з цього приводу. Ти ж пам’ятаєш мого племінника? Ви якось бачилися, коли він приїжджав в академію. Хороший хлопець, перспективний. У нього велике майбутнє в Світловій Гвардії. Я подумав… що, якщо вам одружитися?
Я відкриваю рота, але слова застрягають у горлі. Шлюб? З його племінником? Це що, жарт? Але найгірше — Флаймар серйозний, як ніколи.
— Подумай, — продовжує він, не даючи мені перебити. — Якщо ви одружитеся, і просто зараз, тобі не доведеться чекати на Золотий грант, який ще не факт, що опиниться саме у тебе. Твоя сім’я буде врятована. Жодних боргів, жодної ганьби. Все вирішиться швидко й просто. Твоїм батькам більше не доведеться так ризикувати…
Світ навколо ніби звужується. Я дивлюся на директора, на його нервові пальці, на натягнуту усмішку й хижий блиск в очах, і не можу повірити, що це відбувається.
Він чекає відповіді, але я не в змозі навіть нормально дихати. Шлюб? З людиною, яку я бачила кілька разів у житті? Це божевілля.
— Я… — починаю, але Флаймар піднімає руку.
— Не відповідай зараз. Просто подумай. Серйозно подумай. Це найкраще рішення для всіх. Я хочу почути твою думку, коли ми зустрінемося наступного разу.
