Спочатку:
На сторінку книги
Цей місяць стає для мене справжнім випробуванням. З ранку до вечора я поглинута навчанням, тренуваннями та боротьбою із собою. Окрім стандартних лекцій, на які я, як і всі студенти, зобов’язана ходити, у мене є додаткові заняття з Руї та Ескаром. Щодня я повертаюся в кімнату змученою, але розумію: мені не можна зупинятися. Академія Бронзових драконів не прощає слабкості, а мої нові наставники — і поготів.
Я виснажуюсь. Іноді засинаю просто в бібліотеці, схиливши голову на розгорнуту книгу, а іноді навіть у їдальні, втупившись у тарілку з їжею.
Моргана сміється, але все одно штовхає мене ліктем, нагадуючи:
— Давай, красуне, ми не для того мучили твою зачіску, щоб ти потонула в супі.
Фізична втома пробирається під шкіру. Щоранку я знаходжу на тілі нові синці. М’язи болять так, ніби на мене скинули кам’яну брилу. Іноді я ледь тягну ноги, спускаючись сходами, а руки так ниють, що я насилу заплітаю волосся. У дзеркалі під очима темні тіні. Але я продовжую.
Руї вчить мене слухати Безіменного. Його методи м’які та терплячі. Замість наказів він пропонує знайти спільну мову з драконом, звертаючи увагу на його настрій, рухи, мову тіла. Наші заняття часто нагадують прогулянки: ми подорожуємо небом, вивчаючи не лише траєкторії, а й одне одного. Я дізнаюсь, як зміцнити зв’язок із драконом, як довіряти йому і дозволяти собі хоч інколи бути слабкою поряд із таким сильним звіром, як Безіменний.
— Дракон може ловити тебе за командою, — одного разу каже Руї, спостерігаючи, як я обережно приземляюся. — Але справжній зв’язок — це коли він ловить тебе без неї, просто тому що відчуває твоє бажання.
Це знання лякає і зачаровує. Я ніколи не думала, що від зв’язку з драконом може так сильно залежати життя вершника.
«Що, якщо я впаду, а він мене не впіймає?» — ловлю себе на дурному питанні. Ескар же сам наголосив, що я фея — у мене є власні крила, які в будь-якому разі мене підстрахують.
Іноді Руї мене дивує. Одного ранку він з’являється на тренуванні з букетом польових квітів.
— Це тобі, — каже він, простягаючи квіти.
Я ошелешено приймаю милий подарунок. Руї пояснює:
— Сьогодні ми говоритимемо про те, чому драконам теж потрібні дари від вершників.
Я не стримую сміх. І все ж, мені приємно.
За тиждень ще одним сюрпризом від Руї стає старовинний фоліант про східних драконів. Книга неймовірно стара, з обгорілими краями та пожовклими сторінками. Руї розповідає, що його родина колись викупила її у піратів. Я розумію, що ніколи не бачила цей фоліант в жодній бібліотеці, хоча я там частий гість.
— Легенда каже, що східні дракони були настільки мудрими, що вміли розмовляти, — розповідає Руї, демонструючи сторінки з химерними малюнками драконів і чорнильним текстом. — Вони були надто розумними, надто людяними і... вразливими. Кажуть, саме тому вони загинули у драконячій війні.
Деякі сторінки знищені, і я не можу прочитати книгу до кінця, але навіть уцілілі фрагменти дивують своїми одкровеннями. Східні дракони — перший і найдавніший вид драконів у світі. Можливо, вони з’явилися ще до нас. Історія драконів — велична, загадкова, заплутана й жорстока. Мені стає соромно, що раніше я зовсім не цікавилася нею. Все це змушує мене дивитися на Безіменного інакше. Хто знає, скільки мудрості й сили приховано в ньому?
Якщо Руї допомагає мені будувати зв’язок із драконом, то Ескар вчить його підкоряти. Тренування суворі, і він не пробачає мені слабкості. Кожне заняття з ним — як випробування. Ескар змушує мене виконувати трюки, які я раніше бачила лише у виступах найкращих вершників. Петлі, різкі повороти, зигзаги й ловля м’яча в повітрі — все це частина наших занять. Але одне з найскладніших випробувань — це коли Ескар змушує мене стрибнути з Безіменного.
— Ти маєш довіряти йому. Без цього тобі не перемогти в Скайтеррі, — каже він, пильно дивлячись мені у вічі. Його погляд обпікає, а голос майже наказує.
Вперше я не витримую. Стрибок із висоти змушує мене рефлекторно випустити крила й врятуватися самостійно. Безіменний залишається ні з чим. Ескар злиться. Його щелепа стискається, а темні очі пронизують мене наскрізь.
— Ти що, маленька фея, яка боїться розбитися? — Ескар дивиться на мене зверхньо, і в його очах я бачу роздратування й навіть презирство. — Дивись і вчись.
Він високо злітає на Жерлі, а потім стрибає вниз. Від цього видіння серце завмирає. Ескар падає головою вниз, а дракон чомусь не поспішає ловити його. Мені хочеться кинутися на допомогу, але я ніяк не встигну. І тут розклад карт змінюється: Жерл ловить його пазурами просто біля самої землі! Ескар навіть не дає команди. Все відбувається швидко й злагоджено, ніби так і задумано. Зрештою я розумію, що так і є. Ескар спеціально підлаштував усе так, щоб Жерл спіймав його в останню мить, демонструючи, наскільки сильний їхній зв’язок.
Вдруге я змушую себе довіритися. Я стрибаю й падаю, відчуваючи, як вітер ріже обличчя, а ребра стискаються. Кричу команду, але нічого не відбувається. У якийсь момент мені здається, що я розіб’юся, і крила вже горять усередині спини, благаючи вирватися назовні, але тут пазурі Безіменного ловлять мене. Страх змінюється ейфорією, а потім гордістю. Я змогла. Це неймовірно. Я майже розумію, чому Ескар так наполягав на цьому.
Не всім подобається, що я беру участь у тренуваннях із Скайтерри. Деякі вершники досі ставляться до мене упереджено через те, хто я. Бувало, я чую їхній гидкий шепіт за спиною: «Фея зіпсує нам турнір. Вона не витримає». «Що вона робить у нашій грі?». Бувало, я бачу, як вони дратуються й закочують очі, коли Ескар відводить мене на тренування.
Здається, варто мені оступитися — і ці студенти з радістю скажуть: «А ми ж казали».
Я роблю вигляд, що мені байдуже, але тиск тільки наростає. Я маю довести їм, що не дарма стою тут.
Моргана підтримує мене на кожному кроці. Вона радіє моїм успіхам і відволікає від невдач. У неї тепер є свій дракон — рудий, масивний, але не більший за Безіменного. Його звати Ампар. Моргана вже розпочала з ним тренування, і я кілька разів була на них присутня. Моргана й Ампар гармонійні, як клавіші рояля, що зливаються в акорді.
В один із вечорів, коли я ледве пересуваюся від утоми, Моргана дістає цілющий еліксир, куплений у Белатрис, і починає обробляти мої синці.
— Ти знаєш, ти стала сильнішою, ніж здається, — раптом каже вона.
Я підіймаю погляд, але Моргана лише знизує плечима й продовжує свою справу.
В інших вершників із їхніми драконами є гармонія, а я з Безіменним — вода й олія.
Я думала, що він почав мені довіряти.
Але іноді здається, що він просто терпить мене.
Ми робимо маневр у повітрі, коли раптом Безіменний робить різкий, не погоджений зі мною поворот. Мене зриває з його спини, і на мить я зависаю в повітрі.
«Чорт! Безіменний, тримай мене!»
Але він не тримає.
Він робить крутий розворот, і я падаю вниз.
Страх паралізує, і я вже готуюся розкрити крила, коли пазурі Безіменного раптом знову ловлять мене, підкидають угору й дозволяють знову впасти йому на спину.
Я судомно хапаюся за його гребені, серце шалено калатає.
«Це було навмисно? Він грається зі мною? Чи випробовує?»
Я погладжую його шию, але Безіменний поводиться так, ніби нічого не сталося. Я не знаю, що це означає. Але тепер я не можу позбутися відчуття, що мій дракон іще не до кінця прийняв мене.
Та наприкінці місяця думки про це змінюються. З кожним днем я відчуваю, що Безіменний починає краще розуміти мене. Він усе ще впертий і незалежний, але між нами з’являється щось більше, ніж просто зв’язок вершника й дракона. Його м’який рик після тренування або те, як він змахує крилами, ніби запрошуючи в політ, — усе це змушує мене пишатися ним.
Тепер у мене є й успіхи, не лише невдачі. Ми з Ескаром продовжуємо тренуватися з м’ячем для Скайтерри. Нарешті Безіменний розуміє, чого від нього хочуть, і починає підрізати Жерла, намагаючись вибити м’яч із його пазурів. Той злітає в повітря. У цей момент час, ніби, уповільнюється.
Я бачу м’яч. Серце калатає.
Безіменний розуміє мене раніше, ніж я встигаю дати команду чи спрямувати його. Він робить ривок уперед. Його пазурі стискаються на м’ячі раніше, ніж суперник устигне зреагувати.
Я відчуваю справжній кайф. Я не просто граю — я нарешті перемагаю.
Хапаюся за драконячі гребені, з мене виривається переможний крик, поки Безіменний різко відхиляється вбік, ухиляючись від захоплення. Ми з ним закидаємо м’яч в імпровізовані ворота.
Десь у далечині чується смішок Ескара, але мені байдуже. Я виграла.
Хай це лише тренування. Хай до арени ще далеко. Але я нарешті відчуваю, що можу бути вершницею.
Я бачу, що Ескар уже приземлився й чекає на мене на землі. Даю Безіменному команду знижуватися, але тут же усвідомлюю, що це тренування позбавило мене залишку сил. Дракон пікірує надто різко. Я відчуваю, як контроль вислизає крізь пальці.
Відьомське прокляття. Я втрачаю рівновагу.
Повітря виривається в легені, паніка спалахує жаром у грудях. Ще секунда — і я гепнусь.
Але я не падаю.
Різкі, міцні руки ловлять мене, перш ніж я усвідомлюю, що лечу вниз. Удар об тіло — жорсткий, обпікаючий. Я чую стукіт серця, але не можу зрозуміти, моє це чи його.
Ескар.
Його пальці впиваються в мою талію, утримуючи надто міцно, надто жорстко, надто впевнено. Я відчуваю жар його тіла навіть крізь одяг. Він гарячіший, ніж подих, що торкається моєї шкіри.
— Ти могла знову травмуватися, — його голос низький, зривається на хрип, і цей хрип проникає під шкіру.
Я підіймаю погляд, зустрічаючись із його очима.
Темними. Глибокими.
Демонічно насмішкуватими.
— Але я не травмувалася, — видихаю, намагаючись, щоб голос пролунав рівно.
— Поки що, — він не рухається, не послаблює хватку.
Тепло його рук обпікає, тіло напружується. Між нами всього нічого — одна іскра. Достатньо неправильного руху — і все вибухне.
Але замість цього він повільно відпускає мене.
Повітря раптом стає в’язким, надто густим, і коли я машинально випрямляюся, моє тіло все ще відчуває його дотик.
Він знає, що робить зі мною.
І це зводить мене з розуму.
Ескар...
Він так само залишається для мене загадкою... Його суворий голос, холодні насмішки та відточені рухи роблять його нестерпним. Але щоразу я ловлю себе на тому, що чекаю нових занять із ним. Він неймовірно красивий: від різких ліній його вилиць до впевненої ходи. Погляд його темних очей ніби гіпнотизує. Іноді він дивиться на мене так, що мені важко дихати, і електрика пробігає тілом. А його рідкісна, майже невидима усмішка здається небезпечною, як лезо клинка. Я не знаю, що з цим робити. Мене одночасно тягне до нього й виводить із себе його зверхність. Іноді здається, що він фліртує, але я відганяю ці думки, не бажаючи вірити в них.
Місяць минає, і я стою перед тим, чого боялася найбільше. Завтра арена. Завтра починається справжня боротьба. Усе, через що я пройшла, має привести мене до перемоги. У мене немає права на помилку.
