Спочатку:
На сторінку книги
Увечері в мене починається жар. Не знаю, з чим це пов'язано. Може, я застудилася, а може, занадто перехвилювалася. Вже не важливо. Температура не хоче спадати. Чай та ліки не допомагають. Незабаром мене ведуть до лікарки. Там я лежу на кушетці, вкрита теплим пледом, з мокрим компресом на лобі. Тіло вкривається неприємним потом. Стеля перед очима пливе.
Мені сняться дракони. Вони величезні, моторошні й вивергають полум'я. Я лечу на одному з них, втягнута у реальну війну драконів. Небо всипане барвами веселки, але все це — колір драконячих тіл і полум'я. Дракони врізаються один в одного з диким ревом. Вони деруть один одного пазурами й обпікають вогнем. Я лечу на Безіменним, і багато драконів, порівняно з ним, здаються крихітками. Але, як кліщі, вони врізаються і впиваються в нас. Кусають і гарчать. Шиплять, як дикі кішки.
Один із них ранить мене своїм потужним кігтем біля грудей. З горла виривається крик болю. Здається, ніби кіготь, що зачепив — це розпечене залізо. На очі навертаються сльози. Мені хочеться, щоб усе припинилося. Але битва в самому розпалі...
Як на картині: з пащі зеленого дракона виривається зелене полум'я. З пащі червоного — червоне. Повз нас хижою стрічкою пролітає змієподібний східний рудий дракон. Він дивно посміхається мені. Хіба дракони вміють так посміхатися?
З роздумів виводять нові атаки. Звірів стає дедалі більше, вони б'ють Безіменного з усіх боків. Дракон виє від болю. Він намагається струсити з себе ворогів, як надокучливих бліх. Я сильніше вчіпляюся в його гребінь, щоб не впасти. Вітер і рев драконів зливаються в безперервний гул. Безіменний втрачає силу. Наступної миті він падає вниз, у чорну прірву, що схожа на розкриту пащу чудовиська. Я безпорадно падаю разом із ним, обнявши Безіменного за шию. Груди здавлює від страху, але я стримую крик. Ми безмовно летимо в безодню...
Прокидаюся в лихоманці. Волосся змокло від поту, а серце виривається з грудей. Здається, що навколо, як і раніше, літають дракони, а на мене дивляться усміхнені очі східного. Раптово розумію, що на мене дійсно хтось дивиться. На сусідній кушетці сидить уже знайомий вершник.
Жар сплутує думки, але незабаром я згадую ім'я. Руї. Він, що, стежить за мною?
Мене охоплює дивна параноя. Я не можу їй протистояти.
— Ти мене переслідуєш? — голос виявляється слабким і хрипким.
Руї посміхається, і, присягаюся, його посмішка точнісінько як у дракона з мого сну.
Перед очима, як і раніше, пливе, через що хочеться заплющити очі, але я змушую себе дивитися.
Руї вказує на пов'язку на зап'ясті, яку до цього я впритул не помічала.
— Розтягнення, — каже він. — Тому я тут, феєчко.
— Не називай мене так, — шиплю на нього. — Іди геть.
— Скоро піду. Не нервуй ти так.
Я хмурюся. Як же він мене дратує.
— Навіщо ти тут? — мені здається, ніби Руї ще щось приховує.
Юнак тільки знизує плечима.
— Ти приручила найбільшого дракона в академії? — запитує він.
— Напевно.
Я підводжуся. Відчуваю печіння в тому місці, де уві сні поранив дракон. Плед сповзає, і я усвідомлюю, що одягнена тільки в нічну сорочку.
— Що це в тебе? — запитує Руї, тикаючи в мене пальцем.
Усвідомлюю, що вершник вказує на мою ключицю, що видніється з-під широкого коміра. Місце пече. Я доторкаюся і хмурюся — під пальцями щось тверде і шорстке, що нагадує скоринку рани.
Руї зацікавлено дивиться, і підходить ближче. Я з неприязню відштовхуюся від нього, але сил у тілі занадто мало. Я млява, як квітка без води. Руї раптово торкається моєї рани, і тіло пронизує як струмом. З останніх сил я ляскаю його по нахабній руці.
— Відчепись! — кричу.
— Це луска дракона, — каже юнак. — Ознака вершника.
