Спочатку:
На сторінку книги
Час у клітці тече повільно. Так повільно, що я починаю розрізняти, як зі стелі капає волога, як важко, ніби хвора на астму, дихає в темряві Сарґара, як шкребуться в кутку дрібні, огидні створіння. Кожен звук ніби вгризається в мозок, і я починаю думати, що ще трохи — і я збожеволію.
Але я тримаюся. Бо знаю: довго чекати не доведеться. Ескар вже напевно з’ясував, де я. І незабаром уся група спротиву на чолі з Радрером буде тут. І тоді цим тварюкам кінець.
Дивлюсь на свою бліду долоню, яка відсвічує червоним через місцеве освітлення, і думаю: це справді буде кінець зароджуваній війні? Ми врятуємо всіх викрадених учнів? І ніхто більше не посміє вбити драконів? Яким воно буде — у самому кінці?
Різкі кроки в коридорі змушують насторожитись. Вони не схожі на ритмічні кроки демонів із рівномірним цоканням металевих підборів. Ці кроки я знаю до болю добре.
І справді — в арці далекого коридору з’являється Флаймар. За ним дрібоче демон — худий і сутулий, явно знервований. Вони про щось говорять на підвищених тонах: демон сичить, активно жестикулюючи, а Флаймар різко ріже повітря долонею, явно в гніві. Ніколи раніше я не бачила його таким. Директор Флаймар, завжди такий м’який, розсіяний, недоладний… Зараз він більше схожий на жорсткого, небезпечного командира, який легко може віддати наказ стратити будь-кого, хто йому перечить.
Ах, згадую свій сон. Як же він… Схожий на правду.
Флаймар повертається до демона спиною, кидаючи коротко:
— Це було недоречно. А тепер іди і розберись із наслідками. Швидко! — цього разу я добре чую його голос.
Демон швидко киває, кидає на мене косий погляд, ніби я особисто винна в усіх його бідах, і зникає в темряві коридору. Флаймар повільно підходить до моєї клітки. Він виглядає втомленим, зім’ятим, але коли його очі зустрічаються з моїми, в них спалахує знайоме, добре мені відоме тепло. Фальшиве, зрадливе тепло. Мене від нього одразу нудить.
— Фреє, дитино моя, — каже він тихо й обережно, ніби боїться мене сполохати. — Мені шкода, що все сталося саме так. Я не хотів, щоб тебе забирали в такий спосіб. Це… прикра помилка.
Я зриваюсь на ноги, ледь стримуючись від бажання вчепитися в прути й кинутись на нього крізь них. Я хотіла б осліпити його найяскравішим світлом, яке здатна створити, але спеціальна клітка стримує мою магію.
— Помилка? — мій голос дзвенить від люті й презирства. — То от як тепер називаються викрадення? Помилки, директоре? Ти підлий брехливий зрадник! Ти був з ними від самого початку! Ти — демонова маріонетка!
Флаймар морщиться, ніби мої слова завдають йому фізичного болю, але потім видихає й спокійно, майже холодно, зупиняє на мені погляд.
— Я не маріонетка, Фреє. Я сам прийняв рішення стати частиною всього цього. Задовго до початку програми обміну студентами. Ти маєш рацію — я був з ними вже дуже і дуже давно...
Його зізнання ошелешує мене. Він навіть не намагається виправдатися!
— Тобто, — кажу я голосом, що тремтить від злості, — увесь цей час я була просто твоєю пішкою? Твоєю особистою шпигункою?
Директор Академії Золотих Фей повільно киває, стримано, майже зі смутком.
— Я розраховував на тебе, Фреє. Ти була моїм ідеальним інструментом — талановита, розумна, амбітна. Ти мала стати моєю картою, моїми очима й вухами, моїм захистом. Але ти виявилася поганою шпигункою. Підвела мене. А ще... Не лише в мене були таємниці. Ти приховала від мене, що ти тепер напівкровка. Ти приховувала Безіменного. Фреє, ти обрала бік вершників замість того, щоб допомогти своїм.
Я ледве дихаю від люті й болю. Кожне його слово — спис, що пронизує мене наскрізь.
— Своїм? — ричу я, відчуваючи, як у жилах закипає кров. — Ти зрадив своїх, Флаймаре! Феї ніколи не були з демонами, а ти — ти мерзенний лицемірний виродок! Ти розв’язав криваву війну, втягнув фей на бік зла!
Флаймар ледь усміхається, але усмішка гірка й втомлена.
— Іноді добро і зло міняються місцями, Фреє. Тебе так вчили: феї — завжди на боці світла, демони — темряви. Але реальність інша. Цей світ давно потонув у лицемірстві й брехні, а вершники, яких ти захищаєш, сліпі й уперті. До того ж, вони не ангели... — Флаймар робить паузу, щоби витягти з внутрішньої кишені плаща люльку і закурити. — Опір вершників — безглуздий, він лише продовжує агонію, Фреє. Ти можеш це виправити.
Я не вірю власним вухам. Ця людина, яку я знала стільки років, яка вдавала наївного сім’янина і відданого директора найкращої Академії Фей? Це він тепер стоїть переді мною і виправдовує союз із ворогом?!
— Виправити?! — ричу я, ледь стримуючи крик. — Як?! Стати дружиною Легіона? Вступити у вашу банду вбивць?!
Флаймар дивиться на мене уважно, серйозно, і в його погляді майне щось справжнє — відчай, прохання. Мене пробирає до мурах. Невже він і справді розраховує, що після всіх жертв і убивств, після викрадення мене і Моргани, я стану його союзницею?!
— Так, саме так. Стань дружиною Легіона, Фреє. Перейди на мій бік. Борись за добро — справжнє, а не вигадане кимось. Ти можеш змінити цей світ. Стань кращою, мудрішою. Використай свою силу заради чогось більшого.
Його слова звучать щиро, майже переконливо, і від цього мені стає тільки гірше. Мій наставник, директор, людина, яку я поважала — пропонує мені зрадити все, у що я вірила.
— Ніколи! — майже шиплю я, дивлячись на нього з непідробною ненавистю. — Краще я помру тут, у цій клітці, ніж перейду на ваш бік.
Він ледь хитає головою, ніби шкодуючи про мою дурість, і робить крок ближче до прутів, видихаючи їдкий і огидний клубок диму, від якого шлунок стискається ще дужче.
— Фреє, прошу тебе, не роби поспішних висновків. Просто вислухай мене до кінця. Після цього — вирішиш. Дай мені хоча б шанс пояснити.
Я стискаю кулаки, відчуваючи, як тремтіння гніву розливається по тілу, але все ж змушую себе кивнути.
— Добре, — кидаю я сухо, впиваючись поглядом у його очі. — Говори. Але не думай, що твої слова щось змінять. Я знаю, хто ти насправді.
Флаймар трохи схиляє голову в знак подяки, його погляд м’якшає.
— Дякую, Фреє. Я зроблю все, аби ти зрозуміла правду. Навіть якщо вона здасться тобі жорстокою.
Я стою рівно, непорушно, ледь стримуючи подих. Його слова звучать загрозливо й водночас багатообіцяюче. Хай говорить. Хай показує своє справжнє обличчя. Зрештою, зараз моє головне завдання — тягнути час до прибуття Ескара.
Флаймар глибоко вдихає, повільно випускає ще один клубок диму, ніби обдумуючи кожне слово, і починає говорити. Тихо, проникливо, мов читає лекцію в академії:
— Ти думаєш, Фреє, що вершники — втілення добра? Як і ми, феї? Як і світлі ельфи, і навіть, подеколи, вампіри? Тебе так вчили. Усіх так вчили. З дитинства нас змушують вірити, що є хороші й погані, світлі й темні. Але насправді все інакше. Геть інакше.
Він замовкає на секунду, дивлячись мені прямо в очі. Голос стає глибшим, впевненішим:
— Ти знаєш, що саме король вершників, славний Еландер Світлоликий, багато століть тому уклав звід законів, за якими демонів було визнано нижчими істотами і покидьками? Саме він заборонив демонам селитись у містах, відправив їх у пустки й болота, жити серед пилу і отрути, у злиднях і хворобах. Це не легенда, Фреє. Це правда. Правда, яку від нас приховують.
Я здригаюсь, але мовчу. Я знаю біографію Еландера з підручників історії напам’ять. І знаю її зовсім інакше. Але Флаймар не помічає моїх сумнівів і продовжує:
— Хочеш знати, скільки демонічних міст вершники спалили за всю історію Семигір’я? Тисячі невинних демонів і їхніх дітей загинули. В жодному підручнику з історії ти не знайдеш цих подій. Їх викреслили. Забули. Бо демони — зручні лиходії, на яких легко звалити всі гріхи. Червоні ельфи вимерли, а покидьки все ще були потрібні. Відьом ненавиділи, але демонів... Їх завжди прагнули стерти з лиця землі. Це був повільний і неминучий геноцид. — Флаймар важко видихає дим.
Я стежу за ним: за його поглядом, емоціями, жестами. Зручно прикриватися правдою, якої немає в жодній книжці, але з іншого боку я не можу й не засумніватися. А раптом Флаймар знає істину, приховану від усіх нас?
Директор веде далі:
— Насправді ж це не демони розв’язували війни. Це був відчайдушний крик народу, який втомився терпіти приниження й знущання. Їх змусили підняти мечі, щоб захистити себе. — він знову робить паузу, щоб втягнути дим палаючої трави з люльки. — Демони й феї пов’язані більш, ніж ти думаєш. Ми з тобою якось говорили про зорю Люцифера. Але ти знаєш про неї лише одну легенду. Є й інша: у її світлі колись давно частина фей змінилася, переродилася. Вони стали сильнішими, але інші не прийняли їхню нову сутність. Назвали демонами, відвернулися від них. Ось вона, істина, Фреє. Вони наші брати й сестри, яких ми самі відкинули.
Його слова звучать, як у фанатика, і мене пересмикує. До чого він ще опуститься, щоб переконати мене? Вигадає, що демони — єдинні істинні діти Лів?
— Зараз настав час відновити справедливість, об’єднати розділені народи. Люцифер — не просто зоря. Це король демонів. Король королів. Він — обранець, той, хто зможе дати світу новий шанс. Справедливий, без жорстокості, без брехні, без принижень і болю. Він не тиран, Фреє. Він визволитель, той, хто подарує Семигір’ю рівність. Адже ти ж знаєш, як несправедливо ставляться до відьом? Тих, кого ще називають "лісовими відступницями", хоча насправді вони лише шукають єднання з природою. Їх виганяють, переслідують і палять на вогнищах. Не чула про це? — Флаймар зазирає в моє здивоване обличчя. А я і справді… Не чула.
— Королівство намагається приховати від нас правду. Наш нинішній брехливий король потурає всім варварствам. Але коли Люцифер спуститься, то дасть їм свободу й повагу. Він дасть це всім расам, які століттями страждали від тиранії. Я завжди хотів лише добра своєму народу, тобі, моїй родині, й іншим моїм учням. Усе, що я робив, було заради того, щоб захистити вас і дати шанс. Люцифер хоче збудувати такий світ. Без зради, без болю. Без війни, яку так відчайдушно намагаються нав’язати всі вони. Особливо вершники. Подивись на них! Невже вони не войовничі, жорстокі, кровожерні воїни? Невже їхні дракони не народжені для того, щоб убивати й руйнувати? Невже їхня культура не побудована на крові й домінуванні?
Я мимоволі здригаюся. Я люблю драконів, я прив’язалась до них, і його слова здаються мені чимось огидним і неправильним. Дракони дуже мудрі. Вони бувають агресивні й небезпечні, але ніколи — без причини. Громадянська війна драконів — найстрашніше, що сталося між ними, і... Здається, я зовсім заплуталась. Де правда, а де брехня? Чия історія справжня? Моя чи Флаймара?
— Люцифер може дати нам те, чого вершники ніколи не запропонують. Мир, рівність і братерство. Не поділ на сильних і слабких, не домінування одних рас над іншими. Ти не будеш чужою в цьому світі, тебе приймуть з твоєю силою й талантом. Люцифер цінує таких, як ти. А для вершників ти завжди будеш… напівфеєю. Тобто слабкою, небезпечною й непотрібною.
Він замовкає, і я ловлю себе на думці, що мої пальці побіліли від напруги, вчепившись у прути клітки. Його слова звучать красиво, майже переконливо. Я кидаюся між сумнівами, болем і люттю. Я надто добре знаю Флаймара. Його маски. Його вміння брехати, дивлячись прямо в очі. Тепер я вивчила, який він хижак.
Але хіба я йому повністю не вірю? Хоч трохи. Хоч на секунду.
— Подумай, Фреє, — голос Флаймара знову м’який, заспокійливий. — Подумай про новий світ. Де ти будеш удома. З нами. Із Люцифером.
Я стою нерухомо, важко дихаючи. Мозок гарячково працює, шукає підступ, невідповідності. Його слова надто ідеальні. Це слова справжнього фанатика. Він виправдає що завгодно, якими б жахливими не були його вчинки. І все ж, я вагаюся й плутаюсь. Можливо, саме цього й хотів Флаймар — посіяти в мені сумнів, збити з пантелику, змусити задуматись.
