Спочатку:
На сторінку книги
Ліс ковтає мене з головою.
Гілки тут — як пазурі, що чіпляються за волосся, за плащ, за дихання. Темрява густа, в’язка, ніби з моху й сажі, пахне вологою землею й трухлявим коренем. Навіть власні кроки звучать глухо, ніби земля їх вбирає, не хлюпаючи.
Але я йду. Не можу зупинитися. Не можу відірвати погляду від його спини, що зникає за деревами.
Куди ж ви, директоре?
Флаймар. Його спина миготить попереду — силует у зеленому плащі з візерунками, розмитий, як тінь у димі. Він не озирається. Не сповільнюється. Наче знає, що я за ним, і йому байдуже. Або веде мене туди, куди я не мала потрапити. У пастку, спеціально заготовлену. У майстерно розставлені тенета.
Але вже пізно відступати.
Моє серце б’ється занадто голосно. Майже зрадницьки. Здається, ніби в ритм його стуку пульсують гілки й колихаються листя низьких кипарисів.
Я пробираюся між стовбурами, намагаючись не хруснути гілкою, не спіткнутися, щоб не видати себе. Ліс давно перестав бути лісом — він перетворився на чорну залу, де дерева — колони, а трава під ногами — морок, розстелений у килим.
І от чоловік зупиняється. Я завмираю — за десять метрів, ховаючись за стовбуром, тонким, як моя фігура, з корою, схожою на суху шкіру. Щілина між гілками відкриває огляд на невелику галявину — ідеально круглу, ніби штучно вирізану з хащі.
Флаймар виходить уперед, у центр. І тут я розумію, що він більше не сам. Завмираю, як звір, що щойно ступив у лігво мисливця.
Спершу я бачу їхні крила. Троє з них щойно приземлилися, це видно — вони ще не встигли скласти їх. Величезні, темно-червоні, як кров на старому лезі, і такі ж голі, обтягнуті шкірою, без пір’я — крила летючих мишей чи драконів, менші й тонші. Чимось вони нагадують розтягнуті плащі, і є в цьому щось... театральне. Огидно заворожливе.
Один демон рухається — і крило здригається, ворушиться, як хвіст у кішки. Мені хочеться відвернутися, але я не можу.
А потім я бачу її. Серед них стоїть дівчина. Не жінка — дівчина. Юна. Можливо, моя ровесниця. Думаю, їй уже є 18, але точно нема 25. Майже тендітна, на тлі решти — з тонкими руками й витонченими рисами. Її волосся — вороняче, блищить у місячному світлі, обличчя — холодне, але крихке, як порцеляна. Але не це змушує мене затамувати подих. А крила.
У неї пір’я.
Чорне, блискуче, як вороняче оперення. Вони не схожі ні на фейські, ні на демонічні. У нас, фей, немає пір’я, і наші крила напівпрозорі, як у бабки. У демонів — гола шкіра. А це… щось ангельське. Тим більш страшне, бо спотворене.
Вона нічого не каже. Просто стоїть. І дивиться на Флаймара. Він говорить — я бачу, як рухаються його губи, як він робить жести, один за одним, впевнені, владні. Наче командир. Але не директор — серйозний військовий генерал, якого я ще не бачила в ньому. Слів Флаймара не розібрати — звук ніби поглинає ліс.
Поруч із дівчиною стоять ще п’ятеро. Без крил. Склали. Сховали. Так уміють тільки крилаті. Ті, хто звик приховувати свою суть, аби змішатися з натовпом.
Але всі вони… Я майже впевнена, що всі вони демони. Не думаю, що крім Флаймара, тут є інші феї. Не рахуючи мене.
Так мені здається.
І тут я бачу його.
Легіон стоїть трохи осторонь, серед дерев, немов лісова тінь. Наче в цьому вся його суть — бути тим, хто з’являється без попередження. Моє дихання завмирає. Ось він — мій майбутній наречений. І він… з ними.
Я не хочу вірити. Він — фейський генерал, символ сили й доблесті. Найкращий з найкращих. Його обличчя красується на плакатах. Його вихваляють в кожній академії. Він —… мій майбутній чоловік, чорт забери! Ах, але не забере, бо він з ними в союзі...
У цей безумовно важливий момент мені в голову приходить абсолютно дурна думка: чому ми завжди, лаючись, згадуємо демонів і відьом? Ми робимо це рефлекторно, навіть не замислюючись. Але відповідь є: більшість війн, що були в Семигір’ї, розв’язували саме вони. Вони завжди були відповідальні за наш біль і страждання. А ще червоні ельфи, але наша історія радше намагається їх викреслити. Все ж, вони вже вимерли, як і східні дракони.
Легіон підходить ближче до демонів, він теж щось каже. Не командує, на вигляд щось пояснює. Він — серед них. Як один із них. А ще недавно він хотів мене поцілувати. Підлий зрадник.
Моє серце стискається, ніби хтось учепився в нього пазурами. Я маю щось зробити. Закричати. Втрутитися. Втекти. Прокинутись — бо це не може бути реальністю. Цього не може бути. Але все це відбувається. І я знаю, де знаходжусь. Усередині брехні. Надто глибоко, щоб вибратись… але ліс починає розсипатись.
Спочатку ледь помітно — тіні тремтять, дерева втрачають чіткість, ніби хтось стирає їх мокрим пензлем. Під ногами земля спершу м’яко хитається, потім тріскається, а потім — провалюється. Я хапаюсь за повітря, втрачаю рівновагу, і в наступну мить усе навколо зникає — тіні, крони, демони, Флаймар, Легіон — усе.
А піді мною…
…дракон.
Не просто дракон.
Безіменний.
Його спина — гладенька, чорна, як обсидіан, гаряча від напруги м’язів. Я осідлала його — коли? — не знаю. Він мчить крізь повітря, розтинаючи небо, а під нами — палаюча безодня. Все навколо гуркоче, палає, реве. Полум’я, дим, крики й спалахи вогню та світла. Це не просто бій. Це війна.
Демони.
Вони летять цілими ескадрами. Їхні крила — шкірясті, розлогі, подекуди з пір’ям, — потворно прекрасні. Вони мчать на нас, обрушуючи потоки гарячої, смертельної енергії. Кулі магічного вогню розтинають повітря, вибухають із оглушливим гуркотом, розриваючи небо й тіла на шматки.
Я різко смикаю Безіменного вбік, і вогняна куля пролітає за лічені сантиметри від нас, прожарюючи повітря. Дракон гарчить, вивергає струмінь полум’я, і ворожий демон, що потрапив під нього, вибухає в повітрі, як вогняний фрукт, осипаючись палаючими шматками.
— Вліво! — кричу я, забувши всі команди, і Безіменний рветься геть, ухиляючись від другого снаряда, що летить із землі.
Бо знизу — балісти. Величезні, потворні конструкції, сховані в скельних нішах. На них сидять демони з сірими обличчями та очима, що палають, як розжарене вугілля. Вони повертають балісти вгору, цілячись у нас. Гігантські стріли розтинають повітря — і одна з них вгвинчується в дракона з лівого флангу. Він падає. Незнайомий мені вершник зривається вниз з відчаєм у голосі.
— О Лів, ні! — я смикаю поводи, лечу крізь стовпи диму, бачу, як інші дракони врізаються у ворожі ряди, як файєрболи випалюють повітря і крадуть кисень.
І тут — зеленяста пляма ліворуч. Незнайомий дракон. Але не просто дракон. У сідлі сидить Руї.
Я впізнаю його одразу. Впевнену поставу вершника, міцне тримання. Звідси відчуваю його чіпкий погляд. Летючий силует звіра — легкий, майже не торкається повітря. Зелений дракон рухається, як змія — ковзає між вибухами, залишаючи по собі завихрення повітря. Руї озирається, і я ловлю його погляд.
— Руї?! — кричу я, зриваючи голос. — Що ти тут робиш?! Тут небезпечно! Утікай! Швидко!
Ніби він сам не бачить очевидного? Руї усміхається, навіть у цій м’ясорубці. Його голос ледь долітає крізь рев битви:
— Феєчко, а ти думала, я дозволю тобі героїчно здохнути без мене?
— Руї! — я мало не вибухаю. — Забирайся звідси! Негайно!
— Ти не можеш мені наказувати, — ліниво відповідає він, і в цю мить його дракон пікірує, випалюючи одразу трьох демонів, що ховалися за валунами. — І ніколи не могла.
І я... не знаю, що сказати. Крім того, що хочеться закричати: будь ти проклятий, Руї, тільки живи. Будь ласка!
Вибух ліворуч. Ще один дракон падає, розметавши за собою вогняний хвіст. Його жалібний передсмертний стогін дзвенить у вухах.
Ми з Руї летимо поруч. Я відчуваю, як жар від його дракона торкається моєї щоки. Ми обоє дихаємо в унісон. Ми — одна пара в хаосі війни.
І раптом...
— Руї!!! — кричу я, побачивши, як баліста повертається прямо на нього.
Я не встигаю. Не встигаю.
ШУ-У-УУХХХХ!!!
Гігантська стріла пронизує зеленого дракона. Він вибухає ревом, кров і луска розлітаються в боки. Руї зривається з сідла.
— НІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІІ!!! РУЇЇЇЇЇЇЇЇЇЇЇЇЇ!!! — кричу я так, що голос рветься на шматки.
Він падає. Я спрямовую Безіменного вниз, услід, але в наш бік уже летять нові стріли — вони збивають нас з траєкторії, доводиться петляти. Я хочу кинутись за другом, але не можу.
— РУЇ!
Його силует зникає в димі й полум’ї. Його дракон помирає, обертаючись у повітрі, як згасаюча зоря.
— РУЇЇЇЇЇЇ!!! — мій крик перетворюється на хрип, на беззвучне прокляття, на відчайдушний подих.
І тут… усе зникає.
Світло. Шум. Дракони. Війна. Кров.
Я прокидаюсь.
Сіпнувшись, із подушкою, що прилипла до щоки, з липкими від поту долонями. Я сиджу у своєму ліжку в гуртожитку, й моє дихання рветься, ніби я й справді щойно була на війні. Крізь вікно пробивається світанок. А я все ще чую цей крик усередині.
«Руї…» — серце в грудях гупає, як набат. — «Руї…»
Він живий. Він має бути живий. Це був лише сон. Немає демонів, немає фей, що з ними співпрацюють, немає вогню й смерті. Все це лише сон. Але чому тоді здається, що він може виявитися правдою?
