Спочатку:
На сторінку книги
Білий мармур під ногами дзвенить від моїх підборів, ніби співає — тонко, вишукано, з легким відтінком фальші. Тут навіть повітря пахне інакше. Не болотяною гниллю, а чимось нудотно-дорогим: суміш жасмину, ванілі й щі́потки лицемірства. Так, це безумовно Академія Золотих Фей — будівля, в якій кожна тріщина вкрита позолотою, а кожна таємниця загорнута в шовк.
Роблю крок через арковий вхід, і на мить мені хочеться заплющити очі — від спалаху спогадів. Усе тут до болю знайоме: сяючі гіпсові янголи вздовж стін, позолочені канделябри, світло яких ллється на глянцеві сходи, ніби академія сама світиться зсередини. Навіть квіти в саду досі цвітуть так яскраво, що аж боляче дивитись — яскраво-червоні, сині, фіолетові, розсипаючи навколо себе золоту пилок, за якою полюють садові піксі.
Усе ніби шепоче: «Тут ти була найкращою. Тут ти сяяла». І я б майже повірила — якби не пам’ятала ціну цього сяйва.
Ще не встигаю піднятися мармуровими сходами, як угорі з’являється він — директор.
— Фрея! — вигукує Флаймар з тією самою маскою привітності, за якою ховається хижак. — Яка радість!
Він, як завжди, у бездоганно випрасуваному сюртуку, з сигарою, яку прикурює просто на ходу, очевидно насолоджуючись моментом. Його очі іскряться зворушенням — театральним, звісно. Навіть сигара в нього особлива — товста, з ароматом дорогих інтриг і трохи — шантажу.
І, звісно, за його плечем уже стоїть Легіон. Статний, бездоганний, ніби зійшов з обкладинки благородства. Білозубий, вихований, до наскрізного ідеальний. Від одного його погляду в мене починається алергія.
— Фрея Валькір, наша золота леді, — тягне Флаймар, спускаючись до мене. — Як приємно знову тебе бачити. Як твої… пригоди серед драконів?
— Живописно, — відповідаю я, усміхаючись ввічливо, але не надто широко. — Академія Бронзових Драконів — це, безумовно, особливий досвід. Особливо тішить болотна волога й постійний аромат гарі. Але, знаєте, починаєш по-справжньому цінувати чистий благородний мармур тільки після місяця серед вогню й шкур.
Директор сміється щиро, але сьогодні його сміх для мене, як наждачка. Легіон не каже ані слова — лише дивиться. У нього погляд, як у гончої, учтиво натренованої не оскалюватись при сторонніх. Огидно.
— Можна я прогуляюся? — питаю невимушено. — Знаєте, це все ностальгія. Хочеться знову зануритися в атмосферу успіху й хороших манер.
Директор не заперечує:
— Авжеж, авжеж. Рідні стіни мають обіймати, а не обмежувати, — каже він і струшує попіл із сигари в позолочену урну біля перил. — Ми з Легіоном складемо тобі компанію. А раптом захочеш не лише ностальгувати, а й поділитися… новинами?
Чудово. Просто захопливо. Екскурсія мармуровим мавзолеєм у компанії сигарного диму й ходячої статуї ідеалу. Мрія всього мого життя.
Я усміхаюся.
— Авжеж...
Ми йдемо широким коридором, де навіть луна намагається звучати вишукано. Уздовж стін — безкінечний парад позолочених рам і скульптур, усе ті самі героїчні сцени з історії фей. В одній із ніш — ще одна, тисячна копія статуї Лів. Богиня в мармурі — білосніжна, сліпучо ідеальна, з тонкими рисами, витонченою позою й обличчям, у якому можна втопитись. Богиня спасіння. Богиня, що відвоювала мир у богів руйнування.
Я люблю Лів. Завжди любила. Вона — символ надії, сили, символ того, що одна воля здатна змінити весь хід історії.
Але чому, чорт забирай, вона більше нічого не змінює? Чому бездіяла, коли відьми випалювали ліси й викрадали дітей? Коли демони відкрили врата й ринули на міста? Коли гинули феї, вампіри, ельфи, коли вершники вмирали, коли… Морґс зникла. Де ж Лів? Чому не втручається?
Статуя мовчить. І я мовчу.
Ми проходимо далі. Флаймар розпливається в затишній, майже батьківській усмішці, але я не вірю жодному м’язу на його обличчі. У його бороді знову видніється якась темно-коричнева пляма. Пам’ятаю, як раніше подумки дорікала йому за неохайність бороди майже щоразу, коли бачила. А зараз... Зараз мене хвилюють геть інші речі.
— Фрея, дитино моє… — починає директор майже пошепки, і я вже чую в його голосі підступні цвяхи. — Я, звісно, не хочу тиснути, але… ти ж подумала над моєю пропозицією?
О, будь ласка. Тільки не зараз.
Я кидаю побіжний погляд на Легіона — той ідеально робить вигляд, що його це не стосується. Звісно. Він, мабуть, репетирував цей вираз перед дзеркалом не один раз.
Я ледь не закочую очі, але замість цього повертаю голову трохи вбік — удаю, що милуюсь одним із вітражів. На вітражі богиня Лів тримає чашу з вогнем. Що ж, чудово. Дайте мені таку саму — і я спалю до чортів усе тут.
— Подумала, — відповідаю ухильно. — Поки що обмірковую.
Флаймар усміхається. Недобре.
— Але ж, моя дорога, рішення тут очевидне. Ви з Легіоном — ідеальна пара. Ви обоє з блискучими перспективами, ви обоє — гордість Академії. Ти отримаєш усе, на що заслуговуєш. І, що важливіше… твоє спадкоємство, твоя рідня — все буде під захистом. Гадаєш, у когось це викличе питання?
Він робить крок ближче, повільно, майже лагідно.
— Я ж не прошу тебе про кохання, Фреє. Я прошу про мудрий союз. Заради твого майбутнього. Заради майбутнього твоєї родини, якщо хочеш. Ми обидвоє знаємо, що в теперішній ситуації в тебе небагато варіантів…
Пауза. В ній звучить усе: і згадка про матір, і борги, і те, що я вже не вперше йому винна.
— Ви з Легіоном могли б стати обличчям нової епохи. Фея і Світлий воїн. Символ союзу, що протистоїть темряві. — Він киває сам собі, втягуючи дим від своєї огидної сигари. — А головне, не доведеться більше жити в страху. За себе. За матір. За щось іще...
Я стискаю пальці в кулак, нігті впиваються в долоню. Мовчи, Фреє. Мовчи. Не смій зараз зірватися.
— Я… — починаю, але голос зраджує.
Легіон увесь цей час іде трохи осторонь, не втручається, не коментує, але я відчуваю: він слухає. Чує кожне слово.
— Не затягуй, — продовжує Флаймар уже твердіше. — Ти розумна дівчинка. Ти розумієш, що я не просто старий директор. Я той, хто може зачинити для тебе небо… або розчинити його.
Усмішка — липка, тепла, як сироп, до якого підмішали отруту.
— Або… ти волієш кинути всіх напризволяще й назавжди позбутися майбутнього? Твоя матуся цього не переживе...
І от тут я розумію: вибору в мене ніколи не було. Я повертаюся до нього, дивлюся в очі, які прикриті димом, і кажу:
— Так. Я подумала. Це… розумне рішення.
Мої слова звучать рівно. Але всередині все холоне. Так говорять не наречені. Так говорять жертви, що йдуть на заклання.
— Справді? — очі Флаймара спалахують. Не радістю, ні. Торжеством. — Прекрасно. Просто прекрасно. Я почну приготування. Все має пройти бездоганно.
Директор задоволений. Він щасливий. Щойно поставив галочку в якомусь списку, і, можливо, вже подумки обирає колір серветок на весільне бенкетування.
А я... Я хочу втекти.
Зараз, коли знаю, що Моргана в лапах демонів. Коли знаю, що феї — не просто жертви, а, можливо, співучасники. Коли знаю, що мені доведеться викрасти артефакт з музею в цій же — моїй же рідній — академії. І просто зараз я поводжуся так, ніби я просто зразкова, спокійно-щаслива наречена.
Світ знову тріщить під ногами.
