Спочатку:
На сторінку книги
Ескар — це загадка, уперта й непізнавана, як морські течії, що забирають кораблі в безодню. Скільки б я не намагалася його розгадати, всі здогадки розбиваються, як хвилі об скелі. Він дратує мене, бісить, доводить до сказу… але залишається незмінним: закритим, непохитним, як старий замок без ключа. До лякаючого небезпечним і до збудження привабливим…
Я могла б піти за ним далі. Наплювати на попередження, що він відчуває мою присутність. Але я не ризикнула. Не тому що злякалася. Ні. Просто...
Я стискаю щелепи.
Просто я занадто горда, щоб дозволити йому впіймати мене вдруге.
Тому сьогодні в мене по-справжньому жахливий день. Я знову їду на зустріч із Флаймаром. І, о жах, ще й з Легіоном!
Серце неприємно стискається. Варто було б уже визначитися з відповіддю, але щоранку я прокидаюся з новою рішучістю не виходити за нього… а до ночі знаходжу сотню причин, чому цей шлюб може стати моїм порятунком. І, можливо, моєю в’язницею.
Я важко зітхаю, згадуючи голос Флаймара в телефонній слухавці:
— Тобі немає про що хвилюватися, Фреє. Ніхто не змусить тебе погоджуватися сьогодні. Це просто зустріч. Просто розмова. Тобі варто дізнатися Легіона краще.
Просто зустріч.
Просто розмова.
Просто...
Я хитаю головою. Я не впевнена, чи взагалі хочу знати Легіона краще. Але вибору в мене, як завжди, немає.
Кінна ферма, куди мене везе екіпаж, знаходиться глибоко в землях Фей. Провінція Селас Марін — одне з найдавніших місць королівства, де розводять не лише коней і пегасів, як майже всюди, а ще й єдинорогів. А єдинороги — це благословенна рідкість у будь-яких краях. Ціла стайня таких є тільки в короля. Ще десяток найбагатших аристократів володіють ними. Тому ферма Селас Маріна така унікальна й суворо охороняється. Проте єдинороги заховані глибоко, а вартові майже непомітні, і у Флаймара є перепустка на цю святу землю.
Тут немає міської метушні, лише широкі луки, обрамлені лісами, що переливаються в сонячних променях золотими й смарагдовими хвилями. На горизонті видніються витончені шпилі фейських палаців, тонкі, наче вишиті мереживом, із балконами, де квітнуть блакитні орхідеї Селаса.
Ферма сама по собі величезна — пофарбовані в білий стайні з вигнутими дахами, криті манежі, просторі пасовища. В повітрі пахне теплим сіном, чистою соломою і тонким ароматом квітучої трави.
Я почуваюся якось некомфортно.
Більшу частину життя я вважала себе чистокровною феєю. Навчалася в Академії Золотих Фей, жила життям типової аристократки, оточеної лише світлою магією та бездоганною репутацією. Це життя було для мене природним, звичним. Воно не могло стати чужим всього за той короткий проміжок часу, що я провела в Академії Бронзових Драконів.
Але зараз, дивлячись на сяючі поля й палаци провінції Селас Марін, я вперше розумію, що трохи відвикла. Я більше не сприймаю себе лише як спадкову аристократку-фею. Тепер я знаю себе інакше — як напівкровку, напіввсадницю, чиє призначення пов’язане не тільки з магією фей, а й із драконами. З Безіменним. Із небом. З жаром драконячого дихання й відчуттям свободи, від якого перехоплює подих.
Саме тому зараз це минуле життя здається мені таким дивним і… неповним.
Але не чужим.
Адже це теж я. Фея — це частина мене. Поки що навіть більша частина.
І все ж, я занадто звикла до Академії Драконів, її суворих кам’яних залів, болотистих рельєфів навколо, до вогкості, сумних кипарисів і запаху драконячого поту, гару й пороху. А тут... Тут, здається, панує світ, до якого я більше не належу.
Екіпаж зупиняється, і я помічаю дві фігури.
Флаймар стоїть із бездоганною поставою, у своєму звичному темно-золотому вбранні. Але сьогодні він не виглядає виснаженим, яким я бачила його в таверні. Навпаки — він зібраний, спокійний, занадто впевнений у собі.
А поряд із ним... Легіон. Він виглядає занадто ідеально. Немов статуя, створена найкращими майстрами фей. Високий, широкоплечий, із гордою осанкою. Волосся кольору західного сонця акуратно укладене, але деякі пасма все одно трохи вибиваються, роблячи його образ менш манірним. Біла сорочка бездоганно випрасувана, а на грудях, звісно, сяє емблема Світлової Гвардії — знак, що дається лише обраним. Він ідеальний аристократ, ідеальний воїн… ідеальний кандидат у чоловіки… якого я абсолютно не знаю.
— Фреє! — Флаймар розводить руки у жесті гостинності, наче я його улюблена небога, а не студентка, яку він намагається продати в політичний шлюб. — Як же я радий тебе бачити!
Я не встигаю відповісти — Легіон робить крок уперед.
— Фрея Валькір? — його голос низький, рівний, без натяку на емоції. Лише ввічлива зацікавленість.
Він схиляє голову в легкому поклоні.
— Я Легіон Аль-Меріс, — нагадує він. — Радий зустрічі.
Я стискаю зуби. Легіон занадто ідеальний. Занадто. І я ще не знаю, чи хочу це зруйнувати… чи втекти якомога далі.
Легіон випрямляється, і на його губах з’являється загадкова усмішка.
— Дозвольте мені щось вам показати, Фреє, — каже він, кидаючи короткий погляд на Флаймара.
Той лише недбало киває. Мене насторожує ця дивна, мало не змовницька впевненість, з якою вони обоє поводяться.
Легіон прямує до найближчої стайні. Я йду за ним, намагаючись виглядати незворушною, хоча всередині серце гупає так сильно, що його, здається, чути всім довкола. Він зупиняється біля одних із дверей — дерев’яних, із сріблястим різьбленням та химерним орнаментом, що зображає переплетені квіти й гілки. Обережно знімає засув, і двері розчиняються.
Я перестаю дихати.
У сонячному світлі, що заливає стайню, з’являється він — єдиноріг. Справжній єдиноріг. Його біла шкура сяє на сонці, немов її присипали алмазним пилом. Горда шия вигнута елегантною дугою, копита блищать, наче вирізьблені з перламутру, а грива — довга, шовковиста, кольору розплавленого срібла — струмує по сильній шиї та плечах. Із чола, рівно між очей, виходить довгий закручений ріг.
Я не можу повірити своїм очам.
Єдиноріг — це не просто рідкість. Це легенда. Народження кожного нового лошати — подія, яку обговорюють десятиліттями. Ці створіння майже не розмножуються: більшість самців безплідні, а самки виношують вагітність із неймовірною складністю. Єдинорогів у цьому світі менше, ніж напівкровок на кшталт мене.
І, звісно, їх ніколи, ніколи не дають осідлати просто так.
— Це… — мій голос здригається, і я одразу стискаю зуби, повертаючи самовладання. — Це ж єдиноріг. Справжній.
— Саме так, — відповідає Легіон спокійно, наче йдеться про цілком звичайного коня. — Його звати Аеліан. Господар ферми люб’язно надав його нам на сьогодні.
«Люб’язно надав»? Мій погляд метається між єдинорогом і Легіоном, намагаючись упіймати підступ. Наскільки великим є вплив Флаймара й Легіона, якщо навіть власник ферми Селас Марін готовий поступитися їм одним зі своїх коштовних єдинорогів? Хай навіть на один день. Це неймовірно!
Аеліан робить крок уперед, і я інстинктивно відступаю. Єдиноріг дивиться просто на мене своїми великими, розумними очима. У них читається щось сумне й мудре, від чого мені хочеться відвести погляд, ніби я не варта прямого зорового контакту. Я згадую старі легенди, які розповідали в дитинстві: кров єдинорога здатна дарувати безсмертя, а його сльози лікують будь-яку хворобу. Це єдина істота серед тварин, здатна плакати — плакати по-справжньому, від душі.
І тепер я маю на нього сісти? Єдинорогів осідлують лише король і десяток його найближчих підданих. Великі люди. У порівнянні з ними я — дрібна комаха. Від однієї лише думки про це мені стає соромно.
— Я не можу, — кажу майже пошепки, почуваючись жахливо нерозумно. — Це занадто…
— Занадто що? — Легіон ледь підводить брову, пильно дивлячись на мене. Його погляд пронизує наскрізь, і я знову почуваюся жахливо некомфортно.
— Занадто прекрасно, — відповідаю чесно. — Я не хочу… заплямувати його.
На губах Легіона з’являється тінь усмішки.
— Аеліан не думає так, як ти, — промовляє він. — Повір, він сам не дозволить сісти на себе тому, кого не вважатиме гідним.
Єдиноріг робить ще один крок уперед, і тепер його голова майже торкається мого плеча. Я мимоволі завмираю, але Аеліан м’яко, обережно торкається мого плаща своїм вологим, бархатистим носом. Цей жест здається мені схваленням, і напруга трохи відпускає.
Легіон підходить ближче, простягує руку й торкається мого ліктя, допомагаючи підійти ще ближче. Його дотик наполегливий, і я розумію, що відступати вже пізно.
— Давай, — промовляє він, підсаджуючи мене на спину єдинорога.
Мої пальці обережно занурюються в шовковисту гриву, а тіло мимоволі напружується, коли я опиняюся на широкій та міцній спині Аеліана. Всередині мене вирує буря емоцій, але я намагаюся зберігати самовладання. Зрештою, на спині дракона значно страшніше, ніж на цій маленькій земній конячці. Він не величезний, не дихає вогнем і не полетить у небеса. І все ж… чому я так тремчу?
— Розслабся, Фреє, — спокійно радить Легіон. — Він відчуває твою напругу.
Я видихаю, змушуючи себе розслабитися. Єдиноріг здригається, і я усвідомлюю, що ніколи не відчувала нічого подібного. Тепло, що йде від нього, немов проникає мені під шкіру, розчиняючи напругу і страх. Безперечно, це не схоже на осідлання дракона. Це щось інше, ніжніше, невинніше, крихке…
Легіон відступає на крок, оглядаючи нас обох з легкою усмішкою. В його погляді читається задоволення.
— Що ж, здається, ви подобаєтесь одне одному, — промовляє він нарешті.
Я кидаю на нього різкий погляд, але слова застрягають у горлі. У цю мить мені здається, що я ще більше заплуталася в ситуації, яка з кожною хвилиною стає все дивнішою та нереальнішою.
Але я не дурна, — нагадую собі. Я не дозволю запаморочити мені голову однією поїздкою на єдинорозі. Я розумію, до чого це все. Легіон намагається мене вразити. Змусити забутися. Це підступний план Флаймара, щоб зблизити нас, змусити ухвалити правильне для нього рішення. Вони показують, на що здатні. Їхній вчинок кричить: дивись, Фреє, з нами ти можеш підкорити навіть міфічного єдинорога. З нами немає нічого неможливого. Виходь заміж за Легіона, і зможеш робити все, що захочеш…
Несподівано Легіон спритно застрибує на Аеліана просто позаду мене. Його руки обіймають мене, беруться за поводи. Його міцне тіло притискається до моєї спини, і по мені пробігає тремтіння. Я думаю про єдинорога: чи не надто йому важко?
— Не хвилюйся. Я складу тобі компанію. І Аеліан міцніший, ніж здається, — каже Легіон.
Його голос прямо біля мого вуха.
Легіон повністю бере управління на себе й веде єдинорога вперед, по просторому полю. Такому зеленому, що аж нереальному, ніби з книжки. Я завмираю, думаючи, що сказати. Думаючи, що робити далі. Як прийняти все, що відбувається?
І тут мій погляд падає на його праву руку. Засмага на ній ще не зовсім зійшла. Очевидно, він часто проводив час під пекучим сонцем. Але що це? На його середньому пальці світла смуга від персня. Я вдивляюся в неї, відчуваючи, що знайшла відповідь на мучливе питання, але поки що не можу його згадати.
Точно! Це ж…
