Спочатку:
На сторінку книги
Ось і починається найважча частина. Від теорії про Скайтерру ми переходимо до практики...
Увесь шлях до тренувального майданчика я почуваюся так, ніби йду на страту. Ескар крокує попереду, впевнений і спокійний. Я ж не можу позбутися гучних думок: «А що, якщо я впаду?», «А що, якщо Безіменний мене осоромить?», «Чому взагалі я погодилася на це божевілля?»
Ми зупиняємося на галявині, оточеній густими деревами. Справжня арена для Скайтерри недоступна для тренувань — вона зайнята більш досвідченими командами, тому Ескар вирішив імпровізувати. З ним м’яч для Скайтерри — великий і важкий, зі шкіри, укріплений металевими вставками, щоб витримувати удари драконячих кігтів.
Ескар мовчки підходить до Жерла, плескає його по боці, ніби заспокоюючи, і навіть без команди швидко вскакує у сідло. Його рухи впевнені, відточені, ніби він робив це тисячі разів. Жерл реагує, трохи смикаючи хвостом і вигинаючи спину, наче пишається тим, що він — дракон капітана.
— Феррас'ши, — кидає Ескар, і Жерл без вагань розправляє крила. Могутні м’язи перекочуються під блискучою лускою, коли він злітає. Це ідеально злагоджені рухи вершника й дракона: гармонійно й блискавично. У польоті вони виглядають, як єдине ціле.
Вони піднімаються у небо, і серце стискається від тривоги. Тепер моя черга.
Я повертаюся до Безіменного, який стоїть неподалік, ледачо переминаючись із лапи на лапу. У голові намагаюся згадати команди, яким мене вчив Руї. Спочатку потрібно змусити його схилитися.
— Шарг'аір, — кажу.
Дракон неохоче нахиляє голову й трохи опускає корпус, дозволяючи мені залізти. Але щойно я хапаюся за гребені, Безіменний різко розвертається, і я ледве не лечу вниз. Лише дивом утримуюся на місці.
— Заспокойся! — злюся, намагаючись балансувати, але Безіменний то й справа крутиться.
Згадую, що Руї вчив мене особливої команди, яка змушує дракона завмерти на місці. Але ніяк не можу згадати точне звучання...
— Засхар... Захсаріс! — не працює.
Безіменний повністю мене ігнорує. Я напружуюся, виловлюючи потрібну команду зі своєї пам’яті:
— Зхаар'сір!
Тут звір чітко завмирає на місці. Я видихаю з полегшенням. Як же важко з ним порозумітися! І я, при всій своїй гарній пам’яті, ще не встигла зазубрити довгий список драконячих команд. На відміну від вершників, які знають їх із пелюшок, я бачу ці складновимовні слова вперше.
— Феррас'ши! — і ми нарешті злітаємо.
Робити це на Безіменному мені вже доводилося, але, здається, тоді він слухався набагато краще. Нині ж він летить, наче спеціально хоче нагадати, хто тут головний.
— Тримайся ближче до мене! — долинає голос Ескара згори, але в мене немає сил відповісти.
Величезні крила Безіменного оглушливо розтинають повітря. Він ігнорує мої спроби підлетіти ближче до Жерла й повертає в абсолютно протилежний бік.
— Командуй чіткіше! — кричить Ескар, розвертаючись на своєму драконі. — Контролюй його!
— Ти думаєш, я цього не роблю?! — огризаюся у відповідь. — Тхарг'есс, Безіменний! Тхарг'есс!
Безіменний повертає в бік і мало не врізається в Жерла. Ескар напружується, маневруючи, щоб відлетіти від підрізаного ним дракона. М’яч у кігтях Жерла майже не рухається, але Безіменному, здається, байдуже. Його більше цікавить те, щоб слідувати власним примхам.
— Зберися! — роздратовано викрикує Ескар.
«Зберися… Легко сказати, коли твій дракон діє, як годинниковий механізм!»
Ми пробуємо знову й знову. Я намагаюся направити Безіменного до Жерла, підказую, як вихопити м’яч, але дракон, ніби навмисно, мене ігнорує. Ескар викрикує підказки з висоти, але, здається, усе це марно.
— Усе, досить, — нарешті кидає він, приземляючись. Його голос звучить різко й гнівно, як вирок.
Напевно, він думає, що це повний провал. Я нікуди не годжуся. Мені ні за що не виграти у Скайтеррі, більше того, зі своїми навичками я угроблю власну команду!
Я насилу змушую Безіменного опуститися на землю й злазжу з нього, відчуваючи, як ноги тремтять від напруги.
— Він не буде працювати без міцного зв’язку, — каже Ескар, зіскакуючи з Жерла. Його голос холодний і роздратований. — Між вами зараз немає довіри. Він відчуває, що ти не впевнена.
— Я… — починаю, але замовкаю, опустивши погляд. Він правий.
Чому ці самозакохані нахабні, але такі демонічно привабливі вершники завжди виявляються праві?!
— Тренування допоможуть, — продовжує Ескар. — Але це буде довго й важко.
Я мовчки киваю. Усе всередині стискається від розчарування. Я ще ніколи в житті так не облажалася...
— Тхалар, — відпускає Жерла Ескар, і дракон вільно злітає у небо й відлітає.
Вершник ховає м’яч у сумку й, здається, збирається ще щось сказати, але замість цього раптово розвертається й іде геть.
— Зачекай! — кличу я його, квапливо наздоганяючи.
Він зупиняється, обертаючись із явним невдоволенням.
— Я хотіла запитати… — починаю я, намагаючись зібрати думки.
Мені хочеться розпитати його про все! Про те таємне нічне зібрання, про напад на зеленого дракона, про те, де Ескар із Жерлом так довго пропадали. Усе це гризе мене зсередини.
Але вершник обриває мої думки коротким:
— Завтра в той самий час.
І йде, не озираючись.
Я залишаюся на галявині, відчуваючи, як роздратування й безсилля борються всередині мене. На мене дивиться Безіменний, ледачо смикаючи хвостом. І я не можу вирішити, злюся я більше на нього, на себе чи на Ескара.
Але одне я знаю точно: я не відступлю. Я навчуся керувати Безіменним. Я навчуся грати в цю божевільну Скайтерру. Бо в мене просто немає іншого вибору.
***
Повертаюся до кімнати гуртожитку, відчуваючи себе повністю виснаженою після тренування. Ледве я зачиняю двері, як бачу, що в кімнаті панує справжній хаос: сукні, тканини й прикраси розкидані повсюди.
— А що тут сталося? Гардеробне виверження? — запитую.
— О Лів, Фрея, ти що, не знаєш?! — Моргана, в напівзастебнутому корсеті й із зачіскою, заплетеною лише з одного боку, дивиться на мене з якимось жахом.
— Про що я не знаю?
— Схоже, що так і є! Твої ж болотяні демони... Фрея, як ти могла забути про бал?! — Моргана піднімає руки до стелі, ніби я здійснила найбільший злочин.
— Бал? — розгублено перепитую я.
— На честь Першого Полум’я, звісно ж! — вигукує вона, хапаючи мене за плечі. — Ти серйозно забула?
І тут до мене доходить. Дійсно, бал. Про нього ж згадували на одному з ранкових зібрань...
— Геть вилетіло з голови, — ніяково бурмочу, знімаючи чоботи.
Раніше я завжди пам’ятала про такі речі. Але останнім часом...
— Ну звісно, вся в тренуваннях! — театрально зітхає Моргана. — Але нічого, я тут, щоб врятувати твою репутацію!
Наступні дві години проходять у метушні. Моргана із запалом порпається в моїй шафі, викидаючи на підлогу наряди, які, на її думку, «абсолютно не годяться». І нехай у мене розкішний гардероб, а наш із Моргс смак доволі схожий, сьогодні їй потрібно щось особливе.
— Це занадто просте. Це нудне. А це... о ні, тільки не це, — бурмоче вона, відкидаючи сукню за сукнею.
Урешті ми зупиняємося на білосніжній легкій сукні з відкритими плечима та повітряними фатиновими рукавами. Вона струмує й сяє, наче зроблена зі світла.
— Ось це ідеально! — вигукує Моргана, задоволена своїм вибором. — Звісно, я б сама таке нізащо не вдягнула. Занадто ніжне для мене. Але ти в цьому виглядатимеш, як богиня.
Я не сперечаюся з подругою, поспішаючи перевдягнутися. Цю сукню, справді, було відкладено на особливі випадки. Я ще жодного разу її не вдягала, навіть в академії Золотих фей. Дивно й іронічно, що вперше її вдягне не «найкраща золота фея», а напівкровка в Академії драконів...
Я розглядаю себе в дзеркалі й раптом вирішую зробити щось зухвале й незвичайне.
— Думаю, вона буде краще виглядати з моїми крилами, — кажу, злегка нахиляючи голову.
— З крилами? — Моргана піднімає брови, наче на мить забувши, що вони в мене взагалі є. Потім її обличчя осяює усмішка. — Чому б і ні? Ти ж наполовину фея, нехай усі про це пам’ятають.
— Саме так. Якщо ти можеш підкреслювати свій вампірський стиль, то й я можу... показати, хто я.
Моргана захоплено плескає в долоні, й за мить я випускаю крила назовні. Вони тонкі, прозорі, сяючі в світлі ламп, наче зроблені з кришталю й вітражів.
— Тепер ти сяєш, — зачаровано шепоче Моргана.
Я посміхаюся. Ранок видався кепським, але я не дозволю зіпсувати цей вечір...
***
Коли ми з’являємося на балу, всі погляди одразу звертаються на нас. Я відчуваю, як сотні очей ковзають по моїй сукні, обличчю, і затримуються на крилах. Навіть на Моргану з її яскравим вогняним образом дивляться менше, ніж на мене.
Я тримаюся спокійно, високо піднявши голову й випрямивши плечі. Крила ледь здригаються від кожного мого кроку. Я хочу, щоб усі знали: я не просто фея чи вершниця, я напівкровка. У мене є і крила, і луска. І, здається, сьогодні я вперше пишаюся цим.
Невдовзі я помічаю й його.
Ескар стоїть біля протилежної стіни, і від одного його вигляду в мене перехоплює подих. Вершник одягнений у строгий, але неймовірно мужній костюм, який притягує погляди. Його довгий чорний суртук із срібною вишивкою вздовж коміра виглядає елегантно й велично. Високий стоячий комір додає впевненості, а широкі лацкани підкреслюють його силу. Білосніжна сорочка з мереживним візерунком на грудях недбало розстебнута, відкриваючи трохи шкіри. Це виглядає дуже гарячо. Строгий пояс із масивною срібною пряжкою у формі драконячої голови акцентує походження вершника. На його плечах блищать срібні нашивки капітана Скайтерри, а чорний плащ із обробкою з драконячої луски м’яко струмує за ним, ніби оживаючи при кожному русі.
Мені важко відірвати погляд від Ескара, і тоді я помічаю Руї. На ньому вишукане офіційне кімоно глибокого чорнильно-синього кольору з тонким візерунком із золота, який, звісно ж, утворює східних драконів. Руї виглядає так, ніби зійшов зі свитків древніх легенд. Тканина його кімоно переливається при кожному русі, граючись із світлом. Високий комір м’яко обрамляє чоловічу шию, а шовковий пояс золотистого відтінку елегантно підкреслює його стрункий сильний силует. Образ вершника доповнюють легкі шкіряні сандалі, які виглядають несподівано просто, але витончено.
Руї випромінює спокій і дивовижну чоловічу грацію. У його стриманості криється якась гіпнотична сила. Він виглядає зовсім інакше, ніж Ескар, але не менш привабливо, і шалено хочеться роздивитися їх обох ще уважніше.
І тут я розумію, що вони обидва також дивляться на мене. Ескар — трохи насупившись, ніби оцінюючи, Руї — з ледь помітною посмішкою. Їхні погляди пронизують мене, змушуючи відчувати себе водночас слабкою і неймовірною. Моє обличчя горить, але я не відступаю. Я витримую контакт, спершу з Руї, потім з Ескаром. Їхня увага обпікає, збиває з ніг, але я вперто тримаюся. Лише серце починає стукати так голосно, що здається, весь зал може його почути. О древній демоне, що зі мною? Чому їхні погляди змушують мене втрачати ґрунт під ногами?
І в цей момент я помічаю її. Азарія. Вона йде до Ескара, її чорна сукня з глибокими спокусливими вирізами мерехтить, привертаючи увагу, як сигнальний вогонь. Високі підбори роблять її практично богинею. Я миттєво напружуюся, коли вона підходить до нього занадто близько. Азарія кидає на мене зверхній і злорадний погляд, але швидко повертає увагу до Ескара. Вона усміхається — своєю нудотною, зухвалою усмішкою — і починає фліртувати, ледь нахиляючи голову й кидаючи на нього погляд з-під вій.
Тепер у моєму тілі закипає лють. Здається, що груди стискає ланцюгами. Чому я так злюся? Чому мені взагалі не все одно? Але чим довше я спостерігаю за манірними рухами Азарії, тим більше відчуваю себе вулканом на межі виверження.
Я помічаю, як Ескар ліниво посміхається їй, і всередині мене щось вибухає. Дихання частішає, пальці стискають поділ сукні так сильно, що ідеальна тканина мнеться. Я хочу піти. Я повинна піти. Але замість цього моя рука мимоволі тягнеться до бокала пуншу. Один ковток — і в голові вже дозріває план. Я буквально бачу, як багряний напій обрушується на ідеально укладену зачіску Азарії. Як же хочеться повернути їй той момент на кораблі! А ще недавно я шукала привід вибачитися перед нею за те, що засліпила...
— Прокляття, — видихаю я, відчуваючи, що ще трохи — і я справді зроблю щось непоправне.
