Спочатку:
На сторінку книги
Я кручуся в ліжку, вдивляючись у темряву, що гнітить, мов задушлива туча. Простирадла обплутують мої ноги, наче виноградні лози, а сон вислизає від мене, дражнячи своєю недосяжністю. Натомість у голові — хаотичний вир думок. Вони чіпляються одна за одну, сплітаючись у густу павутину, з якої я не можу вирватися, скільки б не намагалася.
Шлюб із Легіоном.
Вибір, якого в мене немає.
Майбутнє, до якого я не готова.
Відьомське прокляття!
Я стискаю подушку так, що кісточки пальців біліють. Я навіть Моргані про це не розповіла. Сором пече груди, наче розпечене вугілля — я приховую від найкращої подруги цілий шматок себе. Але якщо я почну цю розмову… доведеться розкрити їй усе. Що моя родина — лише облуплена позолота, за якою ховається гнилий каркас. Що наш сімейний сором і бідність — це не просто чутки, а правда, яку я ношу, мов тавро. Доведеться зізнатися, що мій батько — не герой із легенд, а відьомський прищ, жалюгідний і нікчемний.
А мати хто? Крадійка?
Ненавиджу... Як же я ненавиджу свою істину!
Я різко сідаю на ліжку, стискаючи кулаки на колінах так, що нігті впиваються в долоні. У кімнаті спокійно, лише рівне дихання Моргани уві сні розтинає задушливу тишу. Повітря тут важке, липке, наче стіни змикаються навколо мене. Може, прогулятися?
Провітрити голову, вирватися з цієї клітки думок. Вийти під нічне небо, де прохолодний вітер обійме мене своїми холодними пальцями, і хоча б на мить забути про ці дурні пропозиції, нав’язані шлюби і весь цей абсурд, що душить мене, мов мотузка на шиї. Вирішено. Я хапаю плащ із крісла — груба тканина холодить пальці — і безшумно вислизаю за двері, озираючись, щоб не розбудити Моргану.
Академія занурена у напівтемряву. Лише кілька ліхтарів уздовж стежок кидають слабке світло, окреслюючи алеї та статуї драконів. Тиша огортає територію, порушувана лише рідкісним шурхотом гілок. Десь у далині чується приглушене гарчання дракона уві сні. Я йду, не поспішаючи, вдихаючи свіже нічне повітря.
Але раптом завмираю. Попереду, біля тренувального майданчика, з’являється тінь. Висока, з упевненим кроком, що видає хижу грацію — мов пантера, яка крадеться до здобичі. Ескар. Мій подих збивається, а серце мимоволі стискається, наче хтось стис його в кулаці. Він кудись прямує, і його зосереджений погляд, що ковзає по темряві, кричить: він не хоче, щоб його помітили. Знову ці таємні нічні збори? Чи щось темніше, небезпечніше? Я не встигаю обдумати своє рішення — ноги самі несуть мене за ним, тримаючи в тіні дерев і стін, де темрява стає моїм другим плащем.
Ескар рухається швидко, минає майданчик і звертає в бік будівель для верхової підготовки. Я крадькома слідую за ним, зливаючись із нічною темрявою.
І раптом він зупиняється. Я завмираю, серце пропускає удар. Притискаюся до стовпа, намагаючись навіть не дихати. Але марно… Ескар різко розвертається — і ловить мене.
— Феєчко, ти серйозно думаєш, що зможеш мене перехитрити? — його низький голос просочується під шкіру, як теплий мед, але з гострим присмаком небезпеки. Від цього звуку по спині біжать мурашки.
Немає сенсу ховатися, якщо він уже відчув мою присутність. Я тільки виставлю себе дурепою. Висовуюсь із-за стовпа — і він вже переді мною. Я здригаюся від несподіванки. Аж надто недоречна думка: від нього пахне каштанами і… драконами.
Він хапає моє зап’ястя, притягує різким рухом до себе. Його пальці гарячі, міцні, мов розпечений залізний обруч, і від цього дотику по моїй шкірі пробігає електричний розряд. Я смикаю руку, але його хватка невблаганна.
— Ну, привіт, — каже Ескар.
— Куди ти йшов? — мій голос звучить різкіше, ніж я хочу, але я вперто тримаю його погляд. — Знову на свої нічні змови? Чи рятувати неіснуючих драконів?
Його губи розтягуються в усмішці — лукавій, майже хижій, що змушує моє серце стукати ще швидше.
— Не твоя справа, феєчко, — кидає він, нахиляючись ближче. Тьмяне світло ліхтарів грає на його обличчі, вихоплюючи різкі вилиці, розстебнуту сорочку, що оголює мускулисту груди й помітну луску на шиї. Якого демона він виглядає так… чорт забирай, привабливо? Я різко відводжу погляд, відчуваючи, як жар заливає щоки, і змушую себе зібратися.
— Може, краще ти розкажеш, чого від тебе хоче директор Академії Фей? — його голос тремтить від стримуваної напруги, і це змушує мене насторожитися.
— То ти знаєш? — я кидаю на нього недовірливий погляд, хмурячи брови.
— Я знаю більше, ніж ти можеш собі уявити, — відповідає він, і в його очах спалахує щось темне, небезпечне.
Він стежив за мною? Моя зустріч із Флаймаром була таємницею — тільки між мною і директором. Чи, може, Радрер пробовкався? Я стискаю губи, намагаючись зібрати думки.
— Я студентка по обміну, — нагадую, додаючи в голос сталевих ноток. — Зустрічатися зі своїм директором, який влаштував мене сюди, абсолютно нормально.
Ескар клацає язиком і похитує головою, наче я сказала щось смішне.
— Твій директор використовує тебе. Ти цього ще не помітила?
— Не говори дурниць! — я різко смикаю руку, але він усе ще міцно тримає мене. Його долоня така гаряча, що здається, ніби мене охопило драконяче полум’я.
— Не кажи, що ти не розумієш, — його голос стає жорсткішим, пронизливим. — Ти ж не дурна.
— Директор Флаймар просто стурбований тим, що тут відбувається, — відповідаю я, намагаючись звучати спокійно, хоч у грудях уже кипить буря.
Ескар хмикає, заглядаючи мені в очі так, ніби бачить крізь мене.
— Ти сама в це віриш, феєчко? — його тон насмішкуватий, але в глибині ховається щось серйозніше.
Я замовкаю. Думки гудуть, наче рій роздратованих бджіл. Я хочу сказати щось різке, поставити його на місце, але слова застрягають у горлі.
— Можливо, він і справді щось шукає, — тихо визнаю я.
Ескар мружить очі.
— І що ж це? Ти ще не здогадалася?
— Може, сам скажеш, розумнику? — випалюю роздратовано.
Його губи знову кривляться в усмішці.
— Ти — шпигунка Флаймара.
Мене немов обливає крижаною водою.
Я різко піднімаю голову, відчуваючи, як кров пульсує у скронях.
— Та як ти смієш?! — мій голос тремтить від гніву. — Я не шпигунка!
Він нахиляється ще ближче — так близько, що я відчуваю тепло його дихання на своїй шкірі. Його зіниці розширені, і в цю мить він нагадує дикого звіра, що підкрався до здобичі.
— Неофіційно, звісно, — додає він тихо, майже вкрадливо. — Але ти несвідомо стала його інформаторкою. Флаймар заслав тебе сюди, щоб винюхати наші секрети…
Я стискаю кулаки так, що нігті впиваються в долоні. Його слова ріжуть по живому, роздирають нерви.
— То ось чому ти зненавидів мене з перших днів? — усвідомлення приходить раптово, наче удар блискавки.
Ескар мовчить, і я бачу, як у його очах миготить вагання. Значить, я права. Я влучила в самісіньке яблучко. Після довгої паузи він зізнається:
— Так. Я бачив у тобі загрозу.
Я стискаю зуби, відчуваючи, як гнів змішується з болем.
— Я майже нічого не розповідаю Флаймару. Клянусь Лів! — слова вилітають швидко, різко. — Ти можеш пояснити мені, що тут узагалі відбувається? Що він шукає? Які таємниці загрожують розкриттю? Директор Флаймар вам не ворог…
Ескар хмуриться і різко перебиває мене:
— Тобі краще цього не знати.
— Це не відповідь, — мій голос дрижить від роздратування.
Він відступає на крок, і я відчуваю холод там, де щойно був жар його присутності.
— Так буде безпечніше.
— Для кого? Для мене?
— Для всіх.
Роздратування в грудях розгорається, мов древній вулкан, що прокидається після століть сну. Лава гніву кипить під ребрами. Чому він не може мені довіритися? Чому так боїться? Чи боїться він не мене, а чогось іншого? Я ніколи його не зраджувала. Він мене тренував. Він знає, хто я.
— Хто зна, до якої магії чи шантажу може вдатися Флаймар, щоб витягнути з тебе потрібну інформацію… — додає він тихо, майже з жалем.
Я видихаю голосно, різко, відчуваючи, як вулкан усе ще палає всередині. Ескар розвертається і йде геть, його кроки глухо відлунюють у темряві.
— І ще одне, феєчко… — його голос долинає приглушено, але з вагою, що осідає в моїх кістках. — Не йди за мною. Я чудово відчуваю твою присутність.
Я залишаюся стояти в темряві, одна, з серцем, що шалено калатає в грудях. У цю мить мені здається, що я ненавиджу Ескара — за його таємниці, за його недовіру, за те, як він змушує мене почуватися. Але глибоко всередині я знаю: це неправда. І від цього ще гірше.
***
Якщо ви дочитали до цієї глави — залиште будь-який коментар. Чи доводилося вам колись ночувати просто неба?
Безмежно дякую за вашу увагу :)
