Спочатку:
На сторінку книги
Сьогоднішня ніч густа, мов смола, і похмура, як давній привид. Я продовжую шукати Моргс. Вже обшукала весь гуртожиток. Усі куточки, куди тільки могла зазирнути, щоб не видати себе. Це не дало мені відповідей, тому я вийшла назовні. Зараз я майже біжу безлюдною територією Академії, ковзаючи від однієї тіні до іншої. Серце нервово калатає, гучно відлунюючи у вухах, дихання збивається — я порушую не тільки комендантську годину, а й власні правила. Треба було піти до Радрера чи когось зі сторожів або викладачів, але щось усередині мене, вперте й наполегливе, вимагає спочатку спробувати знайти Моргс самій.
Якщо я здійму шум, а Моргана просто заснула десь або вирішила порушити комендантську годину задля розваги, то завтра вона мене зненавидить. Я занадто боюся її втратити, щоб ризикувати нашою дружбою.
Тому я крадуся крізь похмурі алеї та тихі дворики, заглядаю за кожен кущ, сподіваючись знайти хоч найменший слід.
— Моргс, де ти? — шепочу сама собі, вдивляючись у порожнечу ночі.
Раптом мій погляд зачіпається за ледь помітне світло, що мерехтить у глибині старої альтанки, майже прихованої гілками лози з дивовижними фіолетовими квітами. Я завмираю, придивляючись до цієї плямки світла, серце б’ється сильніше. Здається, ніби його шум ось-ось почують усі мешканці академії. Альтанка стоїть на околиці саду, куди рідко хто заходить навіть удень. А зараз, уночі...
У голові пульсує одна думка:
«Там може бути Моргана».
Або не вона… Тому треба бути обережною. Ступаю безшумно по траві, прислухаючись до голосів, що долинають з альтанки:
— …ми не можемо ризикувати, — звучить знайомий голос. Ескар. — Ми вже понесли надто багато втрат.
— Якщо ми не будемо ризикувати, то скоро втрачати вже буде нічого, — відповідає тихий, мелодійний голос Вілланії.
Я не збираюся знову підслуховувати. Досить із мене загадок і сумнівів. Вриваюся в альтанку, поки не передумала, так стрімко, що п’ятеро людей, які зібралися навколо маленького металевого столу, миттєво схоплюються на ноги.
Ескар дивиться на мене з люттю, ніби я щойно увірвалася до його власного дому, а не в якусь стару альтанку, що кишить клопами. Очі його блищать у місячному світлі, обпалюючи мене майже фізично. Поруч із ним Вілланія — єдина дівчина у компанії з довгим хвилястим чорним волоссям, одягнена в темний плащ із глибоким капюшоном. Її бліда шкіра сяє у світлі маленького ліхтаря на столі, а чорні очі дивляться насторожено, але з цікавістю. Вона готично красива, наче наречена самої Смерті. Біля Вілланії стоїть хлопець із неправильним прикусом, що надає йому відразливої схожості з вампіром.
— Якого піщаного демона?! — волає він.
За голосом одразу впізнаю: це Задирака. У нього навіть поза до біса самовпевнена. З ним ще двоє — низький, нічим не примітний юнак з тьмяним темно-русявим волоссям (знайомий мені з кількох спільних предметів) і хлопець, чия ліва щока вкрита тонкою смужкою драконячої луски. Не можу згадати імен обох. Для мене вони раніше були немов академічні привиди. Занадто неважливі й швидкоплинні.
— Що ти робиш? — Ескар різко кидає запитання і одразу ж грубо хапає мене за плече, збираючись вивести з альтанки. — Тобі тут не місце!
Я намагаюся вирватися, але хватка в нього залізна, майже болюча. Ніби він схопив мене залізною рукавицею.
— Зачекай! — вигукую я, втрачаючи самовладання. — Прошу, вислухайте мене! Моя сусідка, Моргана, вона зникла! Я… я боюся, що її могли викрасти демони!
Слова вириваються з мене різко, відчайдушно, і в повітрі повисає напружена тиша. Ескар послаблює хватку, але не відпускає мене, і я бачу, як усі члени зборів перезираються між собою зі здивуванням і тривогою.
— Моргана? — першою порушує мовчання Вілланія, ступаючи ближче й пильно вдивляючись у мене. — Твоя сусідка — це та напівкровка?
Я киваю, відчуваючи, як моє серце знову починає битися швидше, майже болісно. Чому вони так насторожилися? Невже це пов’язано з тим, про що вони говорили? Моргана могла стати наступною жертвою?
— Демон підворіть, цього ще бракувало, — тихо лається Задирака. — Вони все ближче.
— Звідки ти знаєш, що її викрали? — спокійно, але жорстко питає Ескар, відпускаючи моє плече й відступаючи на крок, ніби даючи мені трохи простору для пояснень.
— Я не впевнена, — визнаю я, намагаючись придушити тремтіння в голосі. — Але її немає в кімнаті, а це зовсім на неї не схоже. І так, я чула про зниклих студентів в Академії Оніксових Драконів. І в її попередній Академії Металевих Драконів, і тут… Повсюди зникають студенти. Це вже не секрет.
Мої слова зависають у повітрі, важкі, тривожні. Вілланія й Ескар знову швидко перезираються, ніби ухвалюючи якесь мовчазне рішення. Найнепримітніший хлопчина дивиться боязко, розгублено. Той, що зі смужкою на щоці, більш холоднокровний. На обличчі Задираки щось, більше схоже на злість.
— Ти знаєш про зниклих в Академії Оніксових Драконів? Звідки? — запитує Вілланія.
Я роблю глибокий вдих, але вирішую йти до кінця.
— Я випадково почула вашу розмову з директором, — зізнаюся я Вілланії, ловлячи на собі приголомшені й обурені погляди. — Я знаю, що ви чините опір демонам. І що ці зникнення — не випадковість. Я знаю більше, ніж ви можете припустити. Але я не якась там шпигунка, — це натяк на нещодавні слова Ескара. — Я просто не настільки глуха й дурна, щоб не скласти два плюс два.
Вілланія на мить завмирає, її обличчя стає ще блідішим, ніж раніше.
— Ну ти й заноза в задниці, феєчко, — шипить Задирака, але його різко обриває жестом Ескар.
— Мовчи, Бренне, — каже він суворо. Отже, ось як його звуть!
Потім погляд Фалґорта знову звертається до мене — уважний, вивчаючий, важкий.
— Ти взагалі розумієш, у що влазиш, Фреє? — питає Ескар тихо, майже зі співчуттям. Чи розчаруванням. Не можу зрозуміти.
Я стискаю зуби й зухвало підіймаю підборіддя.
— Розумію. Але якщо Моргані загрожує небезпека, я не збираюся просто стояти осторонь. Вона моя найкраща подруга тут. Я люблю її.
— Ти вже бачила магію бойових демонів, — злиться Ескар.
— Але тоді в мене не було Безіменного! — парирую я. — Він здатен розбити їхній загін...
— Ти не знаєш, про що говориш! — Ескар буквально гарчить, у його очах палає лють. — У них зачаровані арбалети й балісти, здатні миттєво вбити Безіменного!
Вілланія, що стоїть трохи збоку, переводить погляд з мене на Ескара. Її чорні очі блищать у напівтемряві, й у них миготить щось, схоже на співчуття.
— Ти вже стоїш у самому епіцентрі небезпеки, — каже вона тихо, її голос м'який, але важкий, як осінній дощ. — Але знати про це й бути готовою до цього — різні речі.
— Я готова, — уперто відповідаю, дивлячись просто на неї. — Я не збираюся ховатися, поки Моргана десь там, можливо, в лапах демонів. Вона моя подруга, — повторюю я. — Я не можу її кинути.
Задирака — тобто Бренн, — фиркає, схрестивши руки на грудях. Його поза кричить про роздратування, але він мовчить, підкоряючись суворому погляду капітана. Двоє інших — хлопець із лускою на щоці й непримітний юнак із тьмяним волоссям — перезираються, явно не знаючи, що сказати. Тиша стає майже відчутною, поки Ескар не робить крок до мене. Його обличчя все ще перекошене гнівом.
— Ти не розумієш, Фреє, — напружено починає він. — Це не просто демони. Це щось більше. Ми втрачаємо людей, втрачаємо час, а ти... ти навіть не уявляєш, про що йдеться.
— Тоді поясни мені! — викрикую я, втрачаючи залишки терпіння. — Навчи мене! Я не прошу кидати мене в бій без підготовки. Але я не безпорадна, а мій Безіменний — винятковий дракон, який вам потрібен, хай ви це й заперечуєте. Дайте мені шанс довести це!
Ескар завмирає, його погляд свердлить мене, ніби він намагається знайти хоч найменший натяк на слабкість. Я стискаю зуби й піднімаю підборіддя, показуючи, що не відступлю.
— Я не слабка. Я швидко вчуся, і ти це чудово знаєш, — майже шиплю змією на Фалгорта.
Вілланія робить крок уперед, кладучи руку на плече Ескара. Її дотик легкий, невагомий, але значущий у цій ситуації.
— Вона права в одному, — каже Вілланія, її голос спокійний, але твердий. — Безіменний сильний. Ми завжди це знали, але на грі він показав себе не просто потужним звіром, а й командним гравцем. І якщо Моргана справді зникла, а в мене великі підозри, що це найгірше, про що ми здогадувалися… то зайва пара рук не завадить. Особливо з таким союзником.
— Те найгірше, про що ви здогадувалися? — перепитую, всередині все завмирає. Що це означає?
Вілланія дивиться на мене пильним поглядом, але не відповідає на запитання. Ну, звісно! У них ще повно таємниць, і вони не хочуть мене одразу в них занурювати. З одного боку, я можу це зрозуміти...
Ескар різко повертає голову до дівчини, його брови сходяться в невдоволеній гримасі.
— Ти серйозно? — шипить він. — Вона не готова, Вілланіє. Ти сама недавно це сказала.
— Ніхто з нас не був готовий, коли все почалося, — парирує вона, не відводячи погляду. — Але ми вчилися на ходу. І вижили. Вона хоче цього. І вона вже тут.
Бренн знову фиркає, але цього разу в його голосі менше отрути:
— Якщо вона так рветься в бій, хай спробує, — бурчить він. — Але якщо демони її прикінчать, доведеться кинути її тіло в яр і всім сказати, що втекла. Інакше… Її смерть може розпочати війну між феями й вершниками.
— Яку ще війну? Я ж не принцеса, — фиркаю я. — Скандал — так. Але війну... Дурниці.
Дивлюся в очі вершників і раптом розумію, що в них тінь сумніву. Ніби вони… припускають правоту Бренна?
— Вона не помре, — говорить Вілланія. — Ми не дозволимо.
Ескар мовчить, його груди важко здіймаються, ніби він бореться сам із собою. Я відчуваю, як моє серце шалено калатає в грудях, але не відводжу очей. Нарешті, він видихає, і його плечі трохи опускаються — знак того, що буря всередині починає вщухати.
— Добре, — каже Фалгорт, і його голос звучить втомлено, майже переможено. — Ти йдеш із нами, Фреє. Але ти робитимеш те, що я скажу. Жодних геройств, жодних дурниць. Якщо я скажу відступати — ти відступаєш. Якщо скажу бігти — ти біжиш. Зрозуміла?
Я киваю, відчуваючи, як напруга в грудях повільно відступає. Це ще не перемога, але принаймні шанс: шанс довести їм і собі, що я не марна, шанс знайти Моргану — якщо її справді викрали. А якщо ні… Що тоді? Просто виженуть із їхнього таємного клубу, наче небажаного свідка? Не час зараз мучити себе зайвими питаннями.
— Зрозуміла, — відповідаю я, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. — Я обіцяю слухатися.
