Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку Ярина, як завжди у сонному вигляді, ще літала десь там під небесами на своїх рожевих поні. Вона згадувала вечір проведений з Олегом. І дивилася на Артура, котрий сидів поруч і дочитував свою книгу.
«Ну й зануда. – подумала дівчина. – Ну от піди з таким на побачення. І він буде тобі розповідати якісь дурниці, яких там начитався. Ну а цей – то взагалі повний абзац».
Ярина знала, що подобається Артурові. Але їй потрібен був справжній хлопець. А не от цей от читаючий кіт, як вони його з дівчатами позаочі називали. Чому кіт? Бо побачили картинку в інтернеті на якій був зображений гарненький, пухкенький кіт в кріслі з книгою в руках. І він чимось їм нагадував самого Артура. Такий же спокійний. Такий чемний, правильний. Що правда, хлопець був вродливий. Навіть, можна сказати, ангельський вид. І лише зовсім трошки був в тілі. Не багато. Навіть і не дуже помітно. Але саме і робило таким статечним, дорослим, солідним. І разом з тим, таким чужим і не зрозумілим.
Дівчата злилися на Артура, бо він ніколи ні за ким не бігав. Хлопець постійно був зайнятим вдома. А коли і був вільним – то хотів з кимось поговорити нормально а не гратися котика і мишки. Ну а для того аби з ним говорити, то треба було як мінімум щось знати. Це і робило прірву між ним і його ровесниками.
А ще, Артур був вихованим хлопцем. Він негативно ставився до різних гульок. Так його виховали вдома з усіма їхніми наслідками. Тож другом він був таким собі.
Артур спокійно собі дочитував книгу, не звертаючи ніякої уваги що твориться навколо. Він і подумати не міг, що в цей момент Ярина, котра сидить поруч його оцінює, як оцінюють вартість якоїсь речі. Нарешті він закінчив читати і відклав книжку.
– Вже начитався? – спитала Ярина.
– Сторінок більше нема. – усміхнувся Артур.
Він потягнувся, розім’яв спину, руки, встав поприсідав і знову присів припершись спиною до стовбура старої верби.
– Така спека починається. – почала Ярина. – Скупатися би десь.
Артур промовчав. Він не хотів торкатися цієї бесіди. І мав на то свою причину. Він не вмів плавати. Але це було не найстрашніше. Страшніше було те, що він боявся глибокої води. Мав панічний страх. І борони боже його відправити на велику воду. Але кому то поясниш!
– Так, ідея гарна. – відповів він. – Але не для кожного.
